- Мені чомусь здається, що ти теж поповниш «ряди» тих чоловіків, які останнім часом казали мені «Не чіпляйся». Обставини примушують мене бути сніговою королевою. Здається, що саме такий сценарій поведінки найбільше приваблює – сказала Вона, демонстративно закидуючи одну ногу на іншу, так, щоб краєчок спідниці відхилився і було видно фрагмент мережива панчіх (можна було б посперечатись, але цей хід не залишився непоміченим). Та навіть без зайвих слів відчувалось її невдоволення. Ну а що тут додати, коли події останніх трьох місяців настільки стрімко розвивались, що навіть вона сама втратила контроль за своєю поведінкою, та особливо – за своїми думками.

Вже було пізно, світло ліхтарів проникало в салон авто, де Вона влаштувала цей маленький спектакль одного актора… та що характерно,  одного глядача. Ну а інакше не могло бути, на публіку таких «виступів» зазвичай не влаштовують.

«Глядач» нічого не відповів і панувало те саме незручне мовчання, про яке казала Міа, одна з героїнь тарантінівського кримінального чтива.

- Те, що тобі здається, це лише один з вірогідних сценаріїв розвитку подій – таки порушив Він тишу, яка вже почала трохи напружувати. Манера, з якою Він зазвичай говорив, викликала в неї щось на кшталт мурах по шкірі, а всередині все завмирало. Одразу відчувалась та владність та впевненість в собі, якими Він безперечно володів. За секунду Вона відчувала себе вже школяркою, яку вичитує вчитель за якусь провину. Ніби загіпнотизована, Вона його уважно слухала, але такого почути  точно не очікувала:

- А що, як я почну до тебе «чіплятись»? – ледь посміхаючись, вже м’якше запитав Він та почав вдягати шкіряні перчатки, що до цього лежали поруч (історія замовчує те, яку мала Вона слабкість перед печатками. Звісно, в неї були і інші слабкості, але ця була одною з найсильніших. Оксюморон.). Він поклав руки на кермо, а вона не могла відвести від них погляду … Всередині боротьбу за «територію» вели почуття покори та бажання, певно такого, яке притаманне саме вищезгаданим школяркам, які мліють, коли вчитель серйозно пояснює їм щось важливе. Але треба було зосередитись і придумати, як же реагувати на це запитання.

- Ну то що? Ти такий варіант розглядала? Ти певно сама все розумієш, ми ж дорослі люди, правда? – Він широко посміхається, але його погляд зовсім не іронічний.

- Я, звісно, можу просто відвезти тебе додому, дорогою розповідаючи історії зі свого минулого, але в мене є краща пропозиція. Сядь трошки ближче… - і якою б Вона не була впевненою , у своїй витримці… і як би твердим не було рішення, не піддаватись на провокації (в першу чергу провокації своїх власних бажань), але цей його наказовий тон робив свою справу… Вона виконувала те, що він їй казав, ніби передчуваючи, що будучи «хорошою дівчинкою», Вона отримає все, чого забажає. І перше бажання вже почало здійснюватись…

Це літо вже минає.
Ми намагаємось вхопити за хвіст його спекотні дні і теплі вечори.
Вечори, що сповнені розмов і прогулянок.
Літні ночі, які хочеться провести на березі моря.
Кохатись на лінії припливу.
Єднатись з природою та одне з одним.
Забувати про те, що хтось є поруч.
Хай сонце буде нашим супутником.
Хай вітер розбещує волосся і тріпочеться у вітрилах, задаючи курсу нашим кораблям.
Солоний морський вітер, ніжний, як наші доторки… нестримний, як наші поцілунки.

Фото Олени Коваленко, тобто моє

© “Собаче серце”

Завжди вважала геніальною цю фразу професора Преображенського, героя роману Булгакова «Собаче серце». Багато хто каже, що люди змінились за час останніх подій. Певно воно так і є. Але якщо взяти окремі випадки, то мусимо констатувати, що зміни тільки почалися.
Я, наприклад, не перестаю дивуватись людям, що живуть зі мною в одному під’їзді. Багатьох з них я знаю вже протягом більш ніж 20ти років, так як заселились ми, коли цей будинок було побудовано. Наче всі адекватні на вигляд люди (багато з них навіть вітається при зустрічі) але тоді невідомо, хто ж робить цей безлад.

Запобігти розповсюдженню паперового спаму важко, але навіщо викидати всі ці листівки собі під ноги. Хтось придумав ставити картонні ящики, куди люди могли кидати непотрібну макулатуру. Але вгадайте що? Так, знайшлись ті, хто ці ящики почав підпалювати. І на місці охайних куточків вже лежали гори чорного попелу, які протягом від вхідних дверей розвіювало по всьому під’їзду.

Ви певно не раз читали поради, щодо ведення здорового образу життя, в яких значиться «Перестаньте користуватись ліфтом – піднімайтесь на свій поверх пішки». Звісно порада гарна, але в нашому будинку ті сходи це щось страшне. В подробиці вдаватись не буду, але коли приходиться у темний час доби підніматись ними – це ніби ти йдеш у повній темряві по суцільному громадському туалету, де лежать наслідки періодичного перебування там планокурів та інших персон подібного штибу. Так, здоров’я тут можна поліпшити хіба тим, що ти намагаєшся якнайшвидше подолати сходи, щоб покинуте це місце.
Але є і позитивні зміни, нарешті припинили віддирати шмат залізної латки у ліфті, якою залатали діру у стіні ліфтової кабіни. Уявіть, протягом декількох місяців хтось монотонно прошкрябував наскрізну діру у стіні! Щоб припинити цей процес, дірку залатали, але це не зупинило ентузіастів, і вони потроху почали віддирати той шмат заліза!!! Ну і певно не треба казати, що всі кнопки в тому ліфті обпалені і поплавлені.
Біля будинку нарешті зробили симпатичний дитячий майданчик, з лавочками, щоб батьки могли наглядати за дітьми. Але кожного ранку на цих лавочках лежать порожні пляшки від горілки і купа сміття, такі собі «остаткі роскоши».
Рефлекторно в голові постають все ті самі споконвічні питання – «Хто винен?» і «Що робити?». З булгаковських часів пройшло вже не одне десятиліття, а розруха і досі в головах у людей.

P.S.: Написавши цей пост, навіяний побаченою сьогодні картиною у під’їзді, я пішла та позбирала ті листочки. Ну і заодно зазирнула до своєї поштової скрині, де мене чекало шикарне повідомлення, наступного змісту:

Гарне гасло, навіть нема чого додати))))

Фото Олени Коваленко, тобто мої.