Іржон Окрю

Травневі свята стали додатковою можливістю виїхати з Києва і насолодитись перебуванням на природі.

Великою компанією на 4х машинах ми вирушили в сторону Канева. Пейзажі тішили своєю красою. Рапсові поля контрастували з блакитним небом навіюючи патріотичні асоціації.

Подолання не одного десятка кілометрів нагороджує гостинною природною красою берегів Канівського водосховища. Внутрішній голос нашіптує “Ну подивись! Це ж майже море!”. І дійсно, це все нагадує море, безкрайній блакитний горизонт водного плеса. Зелена галявина, де ми поставили намети була великою, щоб всіх нас вмістити і , водночас створювала атмосферу майже сімейного затишку.

Всі знаходили собі відпочинок до душі. Батьки бавились зі своєю малечею, закохані парочки милувались, старі знайомі ловили можливість спілкування, яке зазвичай видається не часто. Вечірні співи під гітару та жваві диспути щодо сьогодення.

Для мене справжнім дзеном було взяти стільчик, плед та книгу і усамітнитись на узбережжі цього псевдо-моря і поринути в світ чодирнацького літературного сюжету.

В один з таких моментів до мене підійшов місцевий рибалка, який судячи з усього десь в тих місцях попередньо розставив сіті. Наш з ним діалог видався мені досить кумедним.

- А чого це ти тут одна сидиш, як сиротинушка?
– Книгу читаю.
– А що читаєш? Можна гляну?
*Читає в голос напис на палітурці*
“Іздрик. Як досягти безсмертя в домашніх умовах”.
Дядечко трошки шоковано потроху йде куди йшов, по ходу додаючи:
– Я думав ти щось з художньої літератури читаєш
– Так і є.
– Так там же написано “як досягти безсмертя…”
– Це ж роман, а не методичка.

Завіса *як, певно додав би Подерев’янський*.

Взагалі, неабияким задоволенням для сучасної людини було вимкнути телефон і налаштуватись на хвилю природи, що навколо, та живе спілкування з друзями. Ти ніби знаходишся десь поза часом. А зоряне небо ночами, це взагалі щось неймовірне! Воно гіпнотизує з першого погляду своїм сяйвом несчисленної кількості космічних вогників.

Приблизно так само магнетичним було переливання світла у догораючому вогнищі. Воно було ніби живе, розжарені червоні хвилі пульсували в жилах цих дерев, які віддавали своє тепло тим, хто був біля багаття.

Відчуття повного спокою. Хотілось, щоб це тривало якомога довше, чи бодай залишилось на довгу пам’ять, ніби знімок гармонійного біополя.

Також від самого початку і до кінця не полишав гарний настрій. В машині ми всю дорогу заливались від сміху, так само було і на зворотньому шляху. Не було відчуття, що ми кудись поспішаємо. Десь під Києвом ми на заправці взяли кави і від’їхавши трохи далі спостерігали за неймовірно ї краси заходом сонця (ніяке фото не передасть тої краси але я не могла не зробити бодай телефонний знімок).

Було так класно, що не хотілось завершувати подорож.

Хочеться подякувати всім хто організував поїздку та був поруч в ці дні! Ці люди по шматочку, як пазл, склали прекрасну “картину”!

Фото Олени Коваленко, тобто мої.