Жуків острів для мене відкриття, зізнаюсь, до того, я навіть не знала про його існування.

Місцина ця досить гарна, але людей там вистачає (свято мєсто пусто нє биваєт). А комаааарів нємєрянно, їдять і не давляться. Хоча нічого дивного в їхній присутності не було – поруч водойма та кущі з деревами.

То ж якщо надумаєте вирішити їхати на цей острів, то запасайтеся усіма можливими засобами проти цих кусючих створінь.

А взагалі, туди краще їхати з компанією друзів, наметами, гітарою,  провізією і гарним настроєм – що ми і зробили. А ще в нас була велика звіздюліна!

Милувались заходом сонця, яке пірнало у водне плесо. А потім біля вогнища ми згадували старі пісні (тексти яких самовільно згадувались) і страшні історії (від яких мурахи бігали по шкірі), обговорювали політику і чистоту сумління деяких публічних осіб.

В один вечір були згадані настільки різноманітні люди.. від Лавкрафта до Костя Москальця.. Та і ми всі такі різні.. хтось з нас ще пам’ятає старий КВК, а хтось ніколи не чув про Надію Пахмутову. Але це все не головне. Головне, що кожного року ми збриємось і проводимо кілька днів на природі, вдалині від міста. Дякую Олі, за організацію цих чудових вихідних!

Фото Олени Коваленко, тобто мої.

Ось і зараз на моєму життєвому шляху з’явилась неординарна людина.

10 березня. Біля Золотих Воріт ми з друзями чекали поки приїде таксі. До нас підійшов наевідомий чоловік і привітався “Слава Україні!”. Ми звісно відповіли “Героям Слава!”. Далі він запитав, чи є в нього 30 секунд нашої уваги. Ми знизали плечима, хлопці щось додали від себе.. і чоловік почав декламувати вірш. Гарно так, відчувалось, що це його власний вірш. В кінці додав різко і сердито “Ну як вам?! Сильно!? Сподобалось?!”. Нам то сподобалось але така поведінка трохи лякала. Далі він ще один вірш продекламував. Далі почав говорити про Україну, запитав звідки ми, трохи здивувався що кияни. Декілька раз він суворо перепитував, чи все нам ясно з того, що він говорить. Казав, щоб не забували Україну.

“Ви ще молоді, вам тут жити, працювати. От зараз погано – а далі буде ще гірше!” – “Саме так казав мій батько” – мимоволі вставила я свою репліку. Але я не могла стриматись, бо ці слова я останнім часом занадто часто повторювала сама і тут чути, це саме з вуст неординарного незнайомця…

Далі, чоловік запитав нас, чи знаємо ми хто він. Ми не знали. Він представився – Олександр Сопронюк, член спілки письменників України, головний редактор газети “Слово” (я на всяк випадок записала його ім’я та прізвище на телефон, щоб не забути). Показав нам посвідчення.

Він нас ще раз перепитав чи мі зрозуміли, що він нам говорив, ми кивнули ствердно, а він – “Та нічого ви не зрозуміли!”.  Я ще подумала, трохи образившись, що він нас недооцінює, недооцінює нашу національну свідомість.

Приїхавши додому, я почала шукати про Олександра інформацію. Перше ж посилання йшло на сторінку в вікіпедії. Прочитавши його біографію мені так стало соромно. Він таки вірно нас недооцінював. Одне те, що ми не знали хто він вже говорило про те, що ми не знаємо пласт нашої історії. Той один з важливих пластів – становлення незалежної України!

Вже пройшло декілька днів з тої зустрічі, а я і досі під враженням. Київ це дивовижне місто – тут можна так просто зустріти на вулиці, серед ночі одного з тих, хто 24 серпня 1991 року знімав червоний прапор з ЦК КПУ, того, хто не дивлячись на репресії, під наглядом КДБ продовжував піднімати українську культуру.

Доле, ще раз дякую тобі!

фото Марії Хімич