Іржон Окрю

Травневі свята стали додатковою можливістю виїхати з Києва і насолодитись перебуванням на природі.

Великою компанією на 4х машинах ми вирушили в сторону Канева. Пейзажі тішили своєю красою. Рапсові поля контрастували з блакитним небом навіюючи патріотичні асоціації.

Подолання не одного десятка кілометрів нагороджує гостинною природною красою берегів Канівського водосховища. Внутрішній голос нашіптує “Ну подивись! Це ж майже море!”. І дійсно, це все нагадує море, безкрайній блакитний горизонт водного плеса. Зелена галявина, де ми поставили намети була великою, щоб всіх нас вмістити і , водночас створювала атмосферу майже сімейного затишку.

Всі знаходили собі відпочинок до душі. Батьки бавились зі своєю малечею, закохані парочки милувались, старі знайомі ловили можливість спілкування, яке зазвичай видається не часто. Вечірні співи під гітару та жваві диспути щодо сьогодення.

Для мене справжнім дзеном було взяти стільчик, плед та книгу і усамітнитись на узбережжі цього псевдо-моря і поринути в світ чодирнацького літературного сюжету.

В один з таких моментів до мене підійшов місцевий рибалка, який судячи з усього десь в тих місцях попередньо розставив сіті. Наш з ним діалог видався мені досить кумедним.

- А чого це ти тут одна сидиш, як сиротинушка?
– Книгу читаю.
– А що читаєш? Можна гляну?
*Читає в голос напис на палітурці*
“Іздрик. Як досягти безсмертя в домашніх умовах”.
Дядечко трошки шоковано потроху йде куди йшов, по ходу додаючи:
– Я думав ти щось з художньої літератури читаєш
– Так і є.
– Так там же написано “як досягти безсмертя…”
– Це ж роман, а не методичка.

Завіса *як, певно додав би Подерев’янський*.

Взагалі, неабияким задоволенням для сучасної людини було вимкнути телефон і налаштуватись на хвилю природи, що навколо, та живе спілкування з друзями. Ти ніби знаходишся десь поза часом. А зоряне небо ночами, це взагалі щось неймовірне! Воно гіпнотизує з першого погляду своїм сяйвом несчисленної кількості космічних вогників.

Приблизно так само магнетичним було переливання світла у догораючому вогнищі. Воно було ніби живе, розжарені червоні хвилі пульсували в жилах цих дерев, які віддавали своє тепло тим, хто був біля багаття.

Відчуття повного спокою. Хотілось, щоб це тривало якомога довше, чи бодай залишилось на довгу пам’ять, ніби знімок гармонійного біополя.

Також від самого початку і до кінця не полишав гарний настрій. В машині ми всю дорогу заливались від сміху, так само було і на зворотньому шляху. Не було відчуття, що ми кудись поспішаємо. Десь під Києвом ми на заправці взяли кави і від’їхавши трохи далі спостерігали за неймовірно ї краси заходом сонця (ніяке фото не передасть тої краси але я не могла не зробити бодай телефонний знімок).

Було так класно, що не хотілось завершувати подорож.

Хочеться подякувати всім хто організував поїздку та був поруч в ці дні! Ці люди по шматочку, як пазл, склали прекрасну “картину”!

Фото Олени Коваленко, тобто мої.

Цього року я майже не провтикала Книжковий Арсенал (бо в минулому році ця подія пройшла повз мене далекими полями інших зацікавленостей і справ).

Шкода, що через роботу я була обмежена часом і могла потрапити тільки на пару годин до закриття. У Арсеналі гостей зустрічали дуже файні панянки:

В середу я встигла на частину виступу Сергія Жадана.

Там я зустріла Лілію (ну а де ж би я її ще зустріла, як не серед глядачів і прихильників творчості Сергія Вікторовича) дивились сам виступ і тут підходить дядічка якийсь, чемно з нами двома вітається.. і я ловлю себе на думці, що обличчя в нього знайоме.. Ба! Та це ж Порошенко! В цей же час Петро Олексійович стає перед нами і затуляє Жадана!)) Але на наше щастя через декілька хвилин він пішов (потім я йому ненавмисно втулилась в кадри його інтерв’ю, яке він потім давав).  Від виступу Жадана отримала купу задоволення. Він з характерною емоційністю читав свої старі та нові доробки. Та і зовні він дуже красівий і обоятєльний мужчіна.

Також я потрапила на інтерв’ю Леся Подерв’янського і Юрія Володарського.

Так як Юрій Володарський ставив питання російською то і Лесь йому відповідав такою ж мовою. Мені досить незвично було чути російськомовного Подерев’янського але його власна харизматичність відволікала повністю і всі зауваження зникали. Подерев’янський розказав, що пише оперу і якщо хтось дасть бабла то поставить її на сцені. Також згадали про його репліку, щодо української національної ідеї і попросили виразити в двох словах ситуацію сьогодення. Лесь не довго думаючи видав – “Кацапи заєбали!”.

На питання, чи не хотів би Лесь стати міністром культури, відповів “Якби я хотів би бути міністром культури то я давно б їм був”. Взагалі інтерв’ю було цікаве.

Хоча, якби хто мені сказав, років так 10 тому, що я буду сидіти в першому ряду та зацікавлено слухатиму Подерев’янського – не повірила б нізащо! Бо тоді, у тому далекому 2002-му мені його п’єси жахливо не сподобались. Але пройшли роки і ось я сиджу.. і власне зацікавлено слухаю

P. S.: Оті  розмиті фото – то мої. А остання гарна, то  позичена з альбому Alex Zakletsky

-

Одразу почувши цю репліку я запостила її у твіттер (як зробив би на моєму місті кожен порядний твітерянин). Цей твіт набрав “оборотів” – буквально за пару годин його поширило майже 100 осіб.

Ну і далі зробила постер, на стандартному фоні (додавши малесенький копірайтик від себе). Постер поповз соц мережами і виринав багато разів у моїй же стрічці.

Сама репліка шикарна і геніальна, тому не дивно, що її люди підхопили.