Коли сонце розжарене над містом висить,
І від чаду машин кругом іде голова.
Я згадаю прохолодних озер блакить
Куди їздив колись старенький трамвай.

Пікардійська Терція про Алтайські Озера

Продовжуємо почате у Частині 1

Ти сповнений сил, ти у Львові, погода нєочінь, політ нормальний. Від кінцевої трамвая ти йдеш вулицею Рудницького, повз двоповерхові невеличкі будиночки Франківського району Львова (от так, тільки з Франківська приїхав і от знову це місто про себе нагадує).  Це один з наймолодших районів, йому приблизно 40 рочків. Далі звертаєш до невеликого парку Піскові Озера (в народі цю місцину називають – Алтайка, від старої назви “Алтайські Озера“). Це вже набагато пізніше ти дізнаєшся, що саме про цю місцину співав гурт Пікардійська Терція, в тій самі пісні про старенький трамвай.

Далі, походивши навколо озер, ти прямуєш до Кульпарківського парку (там на початку XV століття був ліс, але його частково викорчували) , де маєш сюрприз від гіда – Львівська обласна клінічна психіатрична лікарня. Хоча усе логічно, спочатку Винники, Аліція Бобик, а тепер психлікарня. Все по книзі.  Ти проходиш повз огроменну стару (побудована вона в 1905 році) водонапірну вежу, яка дуже нагадує вежу Саурона і аж дух перехоплює. Раніше вона виглядала так. А тепер отак: А далі проходиш Храм (каплицю) святого Йосифа УГКЦ: Усім цим спорудам понад 100 років, архітектура прекрасна. Правда трохи прозріваєш, що територія психіатричної лікарні є популярним місцем для побачень. 
Далі знову прозріваєш, від Іриних слів “От бачите синенький будиночок? – То морг. А от трохи далі від нього ще один – то старий будинок культури. Ну, а що в нас тут… Тут здається проводять збори анонімні алкоголіки. О, а тут, на кутку нове кафе відкрили! Все поруч, дуже зручно!” Нотки сарказму.. Це Львів, крихітко!
Далі у програмі парк “Горіховий Гай“. Туди ти прямуєш вулицею Ярослава Музики

Парк доволі великий, в ньому два озера, одне з яких капітально заростає очеретом. Також на території парку є кінотеатр “Сокіл” (стара назва “Орленок“), який довгий час був закритий, але 10 років тому сеанси в ньому відновили. В самому парку дуже багато народу – воно й не дивно, бо вже всі відкрили сезон шашликів.
Проходиш через парк, який більше нагадує лісок, і виходиш до стадіону “Динамо”. Залазиш на дуже стрьомну глядацьку трибуну і спостерігаєш, як по стадіону бігають спортсмени і боїшся, що Кочергу може здути вітром звідти, бо вона залізла на саменький верх. Іринка тимчасом розказує про своє минуле, як займалась тенісом (там поруч з стадіоном є ще і  тенісні корти).

Далі перетинаєш залізничну колію (раптово так… залізнична колія), йдеш по вулиці професора Яреми, виходиш до Стрийського парку (так, як це єдиний парк в якому ти був у Львові до цього, то по самому парку  не ходиш). Сам парк дуже великий і гарний і на його відвідини варто виділяти ще один окремий день, якого в тебе тоді не було. То ж йдеш повз парк, повз досі робочу львівську дитячу залізницю (зараз там дві станції – Сонячна і Паркова).

А далі потрапляєш в Парк культури та відпочинку ім. Б. Хмельницького (в побуті Парк Культури), який зустрічає тебе монументом Бойової Слави Радянських Збройних Сил.

Раніше на верхній частини парку був Стрийський цвинтар, але він був майже повністю занедбаний і його ліквідували (мало кого попередньо попередивши про ліквідацію, то ж тепер багато хто не знає де  поховані їхні родичі).

Сам парк є таким собі осередком залишків радянського характеру (раніше там навіть був от такий пам’ятник Сталіну). Також на території важко не помітити стадіон “Юність“. Також тут спокійно сидить вже багато десятиліть  тьотя з обручем – це скульптура “Спорт“.

Ще по парку багато усіляких кованих композицій, на кшталт цієї:

Біля іншого входу в парк (з вул. Вітовського) – фонтани. Певно вони ефектно виглядають, коли працюють.. але ти можеш це тільки дофантазувати.

Ну а далі дівчата кажуть тобі, що звідти рукою подати до центру.. і ви йдете далі. На Коперника помічаєш пересохле джерело з барельєфом Водолія:

Вулиця Коперника виводить до центру, де на Галицькій вулиці, біля Каплиці Боїмів, ви нарешті завершуєте свій маршрут! Цей прекрасний похід по Львову, якого ти не бачив жодного з тих разів, коли приїздив до того. Потім виявиться, що ви пройшли всього 9,6 км, але ноги твої в це не вірять і натомлено ниють.

P.S.: Величезний респект Іринці за екскурсію, сама б я навряд чи змогла придумати такий цікавий маршрут! А також, не менший респект Кочерзі за гарний настрій і невтомність! Дівчата, ви зробили той день у Львові незабутнім!

P.Р.S.:Іванка і Уляна, наступного разу сподіваюсь на довшу зустріч  

Фото Олени Коваленко, тобто мої.

Ти кажеш, навіщо в енний раз їхати до Львова, бо ти ж там усе вже бачив? А нє, ніфіга. Відкриваєш мапу Львова і розумієш, що там же є купа парків, де ти навіть і близько не був (бо зазвичай водив козу центром). Ото ж складаєш список на форсквері і свято віриш знайомим львів’янам, які на твоє недовірливе “епт, там же стільки ходити… чи вистачить мені дня?”, кажуть – “та воно ж усе там поруч!”.

Їдеш у Львів через Франик. Приїздиш   ввечері суботи. Тусиш до 4-ї ранку з тими, хто радий тебе знову бачити у Львові (прівєт Кочерга ;)). А  вже в неділю, ближче до обіду, добряче виспавшись у затишному хостелі, куди тебе люб’язно поселили незважаючи на пізній час і не зовсім тверезий стан, вирушаєш у свій тур парками.

Хоча ні.. які парки на голодний шлунок? Звісно, що спочатку ти йдеш у Дзигу, себто у кафе “Під Клепсидрою“. Отримуєш заряд бадьорості від міксу омлет з сиром/чай/100 мл моравянки (яка ніде так не смакує, як у Львові… хоча ти її навряд чи десь ще спробуєш).

Ну а далі по списку:
1) Шевченківський Гай. Сідаєш на Площі Ринок на 2-й трамвай і їдеш до зупинки… вгадай якої? Вірно – “Шевченківський Гай”. Їхати приблизно 15 хвилин.

По львівським міркам (як сказала одна львів’янка, це дуже довго)… а ти рефлекторно згадуєш, скільки треба їхати  трамваєм в Києві , від своєї зупинки, з промовистою назвою РПГ, до метро Лісова.. і розумієш, що твою шкалу “довго/швидко” і “близько/далеко” львівські стандарти зламають повністю.

Проходиш повз, на перший погляд, занедбаної будови, з назвою “КІНОТЕАТРМИКОЛАЙЧУКА” і явними ознаками сталінського ампіру, в якій зараз знаходиться книгосховище Львівської національної наукової бібліотеки ім. В. Стефаника. Але ти цього не знаєш і тебе бентежить тільки відсутність пробілів в назві.

Щось тобі підказує, що треба питати людей куди йти далі. Одна люб’язна жіночка показує тобі дорогу і розказує історію походження назви “Кайзервальд“.
Піднімаєшся вуличкою Круп’ярською і звертаєш на Мучну (раніше це все була одна вулиця. але їх розділили).

А далі по Стрілецькій виходиш до пагорбів ландшафтного парку «Знесіння». І тебе це збиває з пантелику, бо ти ж прямував в Шевченківський гай, але вчасно згадуєш історію про Кайзервальд і все стає на свої місця. От цей пам’ятник вказує на те, що ти знайшов, що шукав:

На територій парку знаходиться Музей народної архітектури і побуту (це побратим нашого, київського, Пирогово, але в два рази менший за площею, але не менш цікавий за наповненням).

А далі платиш 15 грн і ходиш цим музеєм під відкритим небом, дивишся на будиночки, подвір’я, предмети побуту. Вся територія розбита на “міні села”.
Навколо весільні пари з фотографами, нарядно вбрані люди (бо того дня у Гаю було святкування та ярмарок), діти задоволено бігають, радіючи дозвіллю на природі.

Справжні козаки пригощають кулішем та юшкою, а ще при бажанні, можеш глянути , як робляться ковані речі:

А в таких вуликах певно жили елітні бджоли:

Далі зустрічаєш от такого квітучого усміхненого красеня!

І от такого депресивного поні:

Від дітей можеш почути – “Мамо, а чого коник такий сумний?”. І дійсно, чому? Сідаєш собі навпроти коника і мимоволі проникаєшся його сумом. А на фоні вівечки спілкуються з куріпками. Ідилія. Мобільний зв’язок і інтернет відсутні, то ж і тобі залишається спілкуватись з вівечками, козами та депресивним поні.

Але десь біля вітряка тебе таки настигає повідомлення від лайфу, що тобі телефонували.

І вже через декілька хвилин ти не один. Це якщо тобі так само пощастило, як і мені.. і ті самі люди, що тусили з тобою 4-ї ранку ще й досі раді тебе бачити (ще раз прівєт, Кочерга!), прямуєш до вулиці Личаківської , з якої ви відправляєтесь у оглядову екскурсію містом (бо їдете на кінцеву).

Попутно в дорозі згадуєш Винники (тепер ти нарешті знаєш де вони знаходяться) і Аліцію Бобик (якщо ти читав “AM™” Іздрика)…  дивуєшся назві зупинки “Русалка Дністровая“, бо ніколи до того не чув про той перший західноукраїнський альманах, від якого походить ця незвична для тебе назва. Певно, саме через це незнання, в голові виникають алюзії з русалонькою логотипу Starbucks, яка до Дністра і альманахів не має жодного відношення (так само і до русалок – бо, якщо вірити вікіпедії, то ця зелена дівуля з розщепленим хвостом, насправді, сирена). 

А далі, вже на кінцевій, ви чекаєте свого потенційного гіда – корінну львів’янку (це якщо тобі пощастило і ти маєш у друзях корінну львів’янку). Попереду тебе чекають ще парки, озера і ще один незапланований неординарний об’єкт, про відвідини якого ти найчастіше будеш згадувати потім…

Фото Олени Коваленко, тобто мої.

Мій Івано-Франківськ – це таке місто, де я вдома. У мене таких міст лиш одне. Коли провадиш такий спосіб життя, як я, тобто дуже багато мандруєш і починаєш нанизувати на стрижень пам’яті все нові й нові міста, то дуже важливо мати одне таке, до якого ти не їдеш, а повертаєшся.

Юрій Андрухович

Колись мені наснився такий сон – я йшла невідомим мені містом, якоюсь затишною вуличкою, сонце виблискувало понад дахами зі старовинною архітектурою. І так було добре, що я вигукнула на повний голос “Я НАРЕШТІ У ФРАНИКУ!!!”.

З тих пір глибоко і серйозно оселилось в мені  бажання відвідати це місто.  І от, коли зустрілась в інтернетах звістка, що 10-11 травня у Івано-Франківську будуть відзначати день міста і відбудеться легендарне свято ковалів – “ну це точно знак” – подумала я, бо і прізвище маю до того споріднене – Коваленко. Саме так вималювалась дата поїздки.

Оллі Перехрест (киянка, що “емігрувала” у Львів, на навчання в УКУ) склала мені список місць у Франківську, які треба обов’язково відвідати, за що їй велика подяка і низький уклін:

“Слухай мене, мій юний падаван.
Пити каву – тільки в ГІФі (Говорить Івано-Франківськ).
Також обов’язково до Мануфактури на гофри.
Обідати – в Войцеху, бо там дешево, смачно і настоянки.
Хороші настоянки також є в Світлиці муляровій.
На пиво можна в Пінта паб.
Гуляти по стометрівці, бо там все життя.
Сходи в Бастіон. Біля виходу з Бастіону є дуже красиве графіті – мої друзі малювали.
Також гуляти у парку Шевченка – і якраз через нього пригуляєш до озера, там гарно.
Ратушу, думаю, сама знайдеш”.

Я все занотувала і зробила список на форсквері.

Вирахувавши рентабельну логістику було складено план – один день у Франику, а потім в вечері до Львова, день у Львові (тур по паркам) і до дому. Накупила квиточків і з нетерпінням стала чекати день “Ч”.. тобто “IФ”.

І тут, по закону підлості, зовнішні обставини ведуть до того, що треба відмінити все… Причому в голові не вкладалось – “Як? Чому? Це ж як ніколи бажана поїздка? Все ж вже вирішено і одною ногою я вже майже на Стометрівці”.

Та долю свою ми творимо самі і я б не простила собі, якщо б відступилась від поставленої мети, занадто багато в житті йшла на компроміси і поступки… досить!. Тож попри всі ризики, за принципом “Роби, що робиш і хай буде, що буде!” було вирішено їхати!

Під час зборів в подорож мене не полишало відчуття, що не кудись їду, а повертаюсь додому. Навіть не знаю, як це пояснити… і тут на очі трапилась фраза Андруховича (яку використала, як епіграф) – …”все нові й нові міста, то дуже важливо мати одне таке, до якого ти не їдеш, а повертаєшся.”. От і в мене було таке враження.

І вже ранком наступного дня мене зустрічав Івано-Франківськ. Збулась моя мрія. Я блукала звивистими вуличками, фотографувала, насолоджувалась цим старовинним містом.

У місті багато церков, храмів та костелів (хоча місто спіткала нелегка доля в часи антирелігійного комуністичного режиму).

От це, наприклад, Костел, вул. Сестер Василіянок:

Франківськ справив враження міста, в якому зупинився час. Огортало відчуття затишку. Чомусь згадався Київ, в часи коли я була зовсім маленькою.

У сквері “на Валах” до мене підійшла привітна жіночка “Бачу ви фотографуєте. То зайдіть трохи далі, там такий гарний постамент”. І дійсно, занурившись у глиб скверу, можна було побачити монумент з триметровою статуєю Ісуса Хреста.

Пройшовши Дністровською вулицею можна потрапити у центр міста, на площу Ринок, де вже практично неможливо не знайти ратушу.
До речі, Івано-Франківська ратуша — єдина світська споруда в Україні, яка має позолочений купол. Через стихійні лиха та війни споруда декілька разів перебудовувалась – це вже 4й варіант. 

Сама споруда ратуші побудована у вигляді польського військового ордена Virtuti Militari (вигляд зверху). Цей орден, зокрема, давали бійцям армії Галлера за ліквідацію ЗУНР.

Площа Ринок — центральна площа в Івано-Франківську.

На площі грала музика та продавались усілякі явства і домашнє вино, смажили шашлики і варили щось у величезних казанах.

А мені треба було перевести дух, зарядити телефон і випити кави.. а ще зустрітись з давньою коліжанкою, з найпершої моєї роботи. Іринка років 5 тому повернулась додому у Франківськ і з тих пір ми не бачились. Так як я не зовсім зорієнтувалась, яка з тих кав’ярень на площі “Говорить Івано-Франківськ” то пішла в цілком визначену Street Coffe на вул. Мазепи, 4 (взагалі кав’ярні цієї мережі часто траплялись по місту).

Приємна зустріч за кавою з гарною людиною – такі моменти роблять життя яскравішим. Потім Іринка, мене трохи поводила по центру, провівши маленьку екскурсію.
Недалеко біля центру був невеличкий скверик, в якому знаходяться ковані фігури, які лишаються в місті після щорічного свята ковалів.

Думаю, що саме такий фотоапарат мені потрібен, щоб я його не угробила.
На початку стометрівки (центральна пішохідна вулиця) стоїть коване дерево. Це дерево дуже полюбляють дітлахи, бо на ньому є гойдалка. Саме воно складається з великої кількості художніх елементів.

Мініатюрні фотографії жителів міста створюють велике панно з зображенням споруди вокзалу.

Далі Іринці треба було бігти додому, погода псувалась і логічним було рішення переходити до наступного пункту у списку – Кнайпа Войцех.
І скажу вам, дуже вчасно я туди завітала, бо буквально через 15хв вшкварила така шалена злива.

Трохи пізніше до мене приєднались друзі, які вдвох подорожували маршрутом Кам’янець-Подільський/Чернівці/Івано-Франківськ/Тернопіль. В Войцеху ми перечекали зливу. Було достатньо часу намилуватись автентичним інтер’єром закладу, який ряснів різноманіттям усіляких дрібничок та краму.

От тільки з музичним супроводом трохи не пощастило. Про цей заклад казали, що тут завжди грає Океан Ельзи, Брати Гадюкіни та інше такого формату.. але мені пощастило наслухатись пісень Ані Лорак, Тіни Кароль, Таїсії Повалій, Дзідзьо о_О. Навіть смачні настоянки Войцеха не компенсували шоку меломана і хотілось, щоб швидше вже той дощ закінчувався.
Далі ми вже втрьох пішли гуляти містом. Пройшли знову повз ратушу, купили вина та сиру. На Майдані Шептицького було щось на кшталт ярмарку.
“Всі щось купують, міняють, гандлюють – людей, як… пшона! Ой, рідний краю, тебе я кохаю, Галичина!”, як співав Тризубий Стас.

Прямо під Колегіальним костелом Пресвятої Діви Марії стояв намет, де робили шашлики – такого симбіозу я ще не бачила. Хоча сам костел і так є єдиною культовою спорудою в місті, яка використовується не за призначенням. З 1980 в приміщенні костелу розміщено Івано-Франківський художній музей. 

Навколо фонтану зі статуєю Пресвятої Діви Марії розміщувались численні розкладки з сувенірами, магнітиками та прикрасами ручної роботи. Сама статуя була відкрита лише у 2000 році, до того на її місці була барокова статуя Марії XVIІI ст..
Від площі Шептицького ми вже йшли на звуки музики.. і прийшли до Бастіону, на площі якого відбувалось свято ковалів.

Сам Бастіон – це галерея, знаходиться поруч із однією з історичних пам’яток Івано-Франківська — залишками міського фортечного муру. Це такий собі торгово-розважальний комплекс з закосом під стару споруду. В Бастіоні сусідствують картинні галереї, бутіки та кав’ярні. 

Далі ми вирішили прогулятись до озера і парка. Туди вела довжелезна вулиця Чорновола. Це, до речі, вперше бачила, щоб під номером будинку з назвою вулиці був ще і портрет особи, на честь якої названо саму вулицю.

Міське озеро, коли воно з’явилось у 1955 році називали “Станіславське море“. Якщо вірити історії, то ще в сталінські часи, місцеві жителі вирили ряд ставків, які було з’єднано шлюзами з річкою Бистриця-Солотвинська. І якось сталось, що шлюзи відкрили, водойми переповнились і народилось “море”. Периметр озера дуже забруднений, тому там не радять ні купатись ні ловити рибу (знову згадались слова Тризубого Стаса - “Зліва Бистриця, справа Бистриця – купа води. Але ні люди, ні риба не квапляться лізти туди”).

Через дорогу від міського озера займає своє місце Міський парк культури та відпочинку імені Т. Г. Шевченка. Ще здалеку привертають увагу величезні шумні хмари ворон, що кружляють над парком. За свою майже 120-річну історію парк зазнав три реконструкції.  Гуляючи парком автоматично виринали з пам’яті слова з вірша Іздрика “Ноктюрн” –  “шикарно каркають ворони і воронена сталь на лезі
і вересневі карнавали зривають плодоносний шар”. А ворон тут і дійсно чимало, то ж треба бути обережним, щоб не потрапити під “обстріл”.

Парк неймовірно гарний, хотілось погуляти по ньому довше, але до мого потяга лишалось менше години і ми вирушили в бік вокзалу.
Повертались, для різноманіття, вулицею Шевченка.

Вона на той момент була на реконструкції, але все одно була дуже затишною.

Сонце виблискувало понад дахами зі старовинною архітектурою.. і саме тоді хотілось полегшено крикнути, як тоді, у сні “Я НАРЕШТІ У ФРАНИКУ!!!”.
Ну а далі мене чекав вокзал і потяг на Львів.

Коли думала, що дня на прогулянку містом мені вистачить – я дуже помилялась. Хоча цього одного дня цілком вистачило, щоб пройнятися неймовірною атмосферою міста, відчути той контраст з сучасним Києвом і одночасно згадати той самий Київ, але багато років тому, “коли дерева були великими”. Може тому, в мене було підсвідоме відчуття, що їдучи сюди – я повертаюсь додому.

P.S.: Повернувшись зі своєї подорожі я звільнилась з роботи. 

Фото Олени Коваленко, тобто мої.