Є така давня традиція у роллерів – Роллер-Ямакасі – “це зустріч сходу сонця, на яку кожен роллер самостійно або маленькими групками добирається до місця збору, для зустрічі того самого сонця.”

Моя перша така покатушка була 9 травня 2010 року, схід сонця  планувалось зустріти біля оглядового майданчику у парку, що недалеко від Меморіалу Вічної Слави.

Ми собі зібрались разом, зустріли схід сонця, попили чаю.. і тут до нас підійшли представники міліції і в грубій формі попросили поїхати, бо вдень біля меморіалу має бути урочиста подія, а ми забруднюємо роликами територію (брєд сівой кобили). Ну ми не конфліктні, пофоткались та поїхали.

І потім, вдома, добряче виспавшись після ночі, з новин я дізналась, що урочисті дійства на тому місті таки пройшли… і Януковича, на тій урочистій події, прибило вінком. Думаю ви всі добре знаєте про той інцидент. Якщо ні, то можна освіжити в пам’яті – відео ТУТ. От такий життєвий збіг.

Але менше з тим… повернемось до світанкового Києва.

На минулому тижні я вирішила приєднатись до ямакасі, тим більше, що не працюючи можна собі дозволити спокійно віддати одну ніч для катання нічним містом, а потім пів дня спати. З дому я виїхала о 2:30 ночі. Приблизно через годину ми вже більш менш великою групою прямували через Труханів острів до пункту призначення, яким був оглядовий майданчик на Володимирській гірці.

Який же прекрасний Труханів острів перед світанком. Напередодні, в вечері, як раз пройшов дощ і повітря було неймовірно свіжим. Потроху прокидались пташки і починали свої ранкові пісні. Хоча це більше було схоже на перекличку.  Якби кожна пташка, яка починала співати, в той момент підсвічувалась пульсуючими променями, як маячок, то увесь ліс потроху зайнявся б природною світло-музикою. А загальна мелодія була б ніби світловий шлях, що простирається від одної пташини до іншої… от така світло-музично-природна психоделіка народжувалась у думках, поки я їхала ідеальною асфальтованою дорогою через Труханів острів, жадібно вбираючи легенями його свіже вологе ранкове повітря, десь на 20-му кілометрі свого маршруту. На зворотньому шляху я вирішила знову проїхати тим самим маршрутом.

Промені сонця, що ледве пробивались крізь хмари, потроху осяювали обриси міста. Знову сходи до пам’ятника Магдебурзькому праву, але краще сходи, ніж долати цей шлях по Володимирському узвозу. А далі – пішохідний міст, де у цей ранковий час можна було зустріти багато дивних нетверезих осіб, спілкування з якими краще уникати, надаючи перевагу спогляданню світанкового неба.

Також, тільки на зворотньому шляху, звернула увагу на дивну споруду. Як виявилось, це занедбаний, ще в радянські часи, ресторан “Відпочинок”. Раніше він виглядав ТАК.  А тепер він от такий: Більше про нього інформації я не знайшла, на жаль. Взагалі, для мене залишається дивною тенденція будування подібних розважальних закладів на тому місці, де загинуло стільки людей (зокрема в часи другої світової війни). Може тому, доля цього ресторану саме така – стояти занедбаним багато десятків років. Але дивно, що його ніхто ще  не привласнив і не взявся перебудовувати.  Зовнішній вигляд споруди викликав бажання скоріше знову повертатись до лона Труханівської вулиці з її зеленню та природністю, бо цей пострадянський індастріал навіює сум і журбу.

То ж знову насолоджуючись поїздкою я прямувала в сторону дому… Попереду було ще приблизно 15 кілометрів шляху і багато часу, щоб подумати над усім, про що не думається в інший час.  За це я і люблю такі київські світанки, коли місто і ти разом з ним, стаєте трохи інакшими. Таке враження, що свідомість відкривається, щоб сприйняти те, про що раніше навіть і не міркував. 

А як ви любите зустрічати світанки? 

Фото Олени Коваленко, тобто мої.