Ти кажеш, навіщо в енний раз їхати до Львова, бо ти ж там усе вже бачив? А нє, ніфіга. Відкриваєш мапу Львова і розумієш, що там же є купа парків, де ти навіть і близько не був (бо зазвичай водив козу центром). Ото ж складаєш список на форсквері і свято віриш знайомим львів’янам, які на твоє недовірливе “епт, там же стільки ходити… чи вистачить мені дня?”, кажуть – “та воно ж усе там поруч!”.

Їдеш у Львів через Франик. Приїздиш   ввечері суботи. Тусиш до 4-ї ранку з тими, хто радий тебе знову бачити у Львові (прівєт Кочерга ;)). А  вже в неділю, ближче до обіду, добряче виспавшись у затишному хостелі, куди тебе люб’язно поселили незважаючи на пізній час і не зовсім тверезий стан, вирушаєш у свій тур парками.

Хоча ні.. які парки на голодний шлунок? Звісно, що спочатку ти йдеш у Дзигу, себто у кафе “Під Клепсидрою“. Отримуєш заряд бадьорості від міксу омлет з сиром/чай/100 мл моравянки (яка ніде так не смакує, як у Львові… хоча ти її навряд чи десь ще спробуєш).

Ну а далі по списку:
1) Шевченківський Гай. Сідаєш на Площі Ринок на 2-й трамвай і їдеш до зупинки… вгадай якої? Вірно – “Шевченківський Гай”. Їхати приблизно 15 хвилин.

По львівським міркам (як сказала одна львів’янка, це дуже довго)… а ти рефлекторно згадуєш, скільки треба їхати  трамваєм в Києві , від своєї зупинки, з промовистою назвою РПГ, до метро Лісова.. і розумієш, що твою шкалу “довго/швидко” і “близько/далеко” львівські стандарти зламають повністю.

Проходиш повз, на перший погляд, занедбаної будови, з назвою “КІНОТЕАТРМИКОЛАЙЧУКА” і явними ознаками сталінського ампіру, в якій зараз знаходиться книгосховище Львівської національної наукової бібліотеки ім. В. Стефаника. Але ти цього не знаєш і тебе бентежить тільки відсутність пробілів в назві.

Щось тобі підказує, що треба питати людей куди йти далі. Одна люб’язна жіночка показує тобі дорогу і розказує історію походження назви “Кайзервальд“.
Піднімаєшся вуличкою Круп’ярською і звертаєш на Мучну (раніше це все була одна вулиця. але їх розділили).

А далі по Стрілецькій виходиш до пагорбів ландшафтного парку «Знесіння». І тебе це збиває з пантелику, бо ти ж прямував в Шевченківський гай, але вчасно згадуєш історію про Кайзервальд і все стає на свої місця. От цей пам’ятник вказує на те, що ти знайшов, що шукав:

На територій парку знаходиться Музей народної архітектури і побуту (це побратим нашого, київського, Пирогово, але в два рази менший за площею, але не менш цікавий за наповненням).

А далі платиш 15 грн і ходиш цим музеєм під відкритим небом, дивишся на будиночки, подвір’я, предмети побуту. Вся територія розбита на “міні села”.
Навколо весільні пари з фотографами, нарядно вбрані люди (бо того дня у Гаю було святкування та ярмарок), діти задоволено бігають, радіючи дозвіллю на природі.

Справжні козаки пригощають кулішем та юшкою, а ще при бажанні, можеш глянути , як робляться ковані речі:

А в таких вуликах певно жили елітні бджоли:

Далі зустрічаєш от такого квітучого усміхненого красеня!

І от такого депресивного поні:

Від дітей можеш почути – “Мамо, а чого коник такий сумний?”. І дійсно, чому? Сідаєш собі навпроти коника і мимоволі проникаєшся його сумом. А на фоні вівечки спілкуються з куріпками. Ідилія. Мобільний зв’язок і інтернет відсутні, то ж і тобі залишається спілкуватись з вівечками, козами та депресивним поні.

Але десь біля вітряка тебе таки настигає повідомлення від лайфу, що тобі телефонували.

І вже через декілька хвилин ти не один. Це якщо тобі так само пощастило, як і мені.. і ті самі люди, що тусили з тобою 4-ї ранку ще й досі раді тебе бачити (ще раз прівєт, Кочерга!), прямуєш до вулиці Личаківської , з якої ви відправляєтесь у оглядову екскурсію містом (бо їдете на кінцеву).

Попутно в дорозі згадуєш Винники (тепер ти нарешті знаєш де вони знаходяться) і Аліцію Бобик (якщо ти читав “AM™” Іздрика)…  дивуєшся назві зупинки “Русалка Дністровая“, бо ніколи до того не чув про той перший західноукраїнський альманах, від якого походить ця незвична для тебе назва. Певно, саме через це незнання, в голові виникають алюзії з русалонькою логотипу Starbucks, яка до Дністра і альманахів не має жодного відношення (так само і до русалок – бо, якщо вірити вікіпедії, то ця зелена дівуля з розщепленим хвостом, насправді, сирена). 

А далі, вже на кінцевій, ви чекаєте свого потенційного гіда – корінну львів’янку (це якщо тобі пощастило і ти маєш у друзях корінну львів’янку). Попереду тебе чекають ще парки, озера і ще один незапланований неординарний об’єкт, про відвідини якого ти найчастіше будеш згадувати потім…

Фото Олени Коваленко, тобто мої.

Мій Івано-Франківськ – це таке місто, де я вдома. У мене таких міст лиш одне. Коли провадиш такий спосіб життя, як я, тобто дуже багато мандруєш і починаєш нанизувати на стрижень пам’яті все нові й нові міста, то дуже важливо мати одне таке, до якого ти не їдеш, а повертаєшся.

Юрій Андрухович

Колись мені наснився такий сон – я йшла невідомим мені містом, якоюсь затишною вуличкою, сонце виблискувало понад дахами зі старовинною архітектурою. І так було добре, що я вигукнула на повний голос “Я НАРЕШТІ У ФРАНИКУ!!!”.

З тих пір глибоко і серйозно оселилось в мені  бажання відвідати це місто.  І от, коли зустрілась в інтернетах звістка, що 10-11 травня у Івано-Франківську будуть відзначати день міста і відбудеться легендарне свято ковалів – “ну це точно знак” – подумала я, бо і прізвище маю до того споріднене – Коваленко. Саме так вималювалась дата поїздки.

Оллі Перехрест (киянка, що “емігрувала” у Львів, на навчання в УКУ) склала мені список місць у Франківську, які треба обов’язково відвідати, за що їй велика подяка і низький уклін:

“Слухай мене, мій юний падаван.
Пити каву – тільки в ГІФі (Говорить Івано-Франківськ).
Також обов’язково до Мануфактури на гофри.
Обідати – в Войцеху, бо там дешево, смачно і настоянки.
Хороші настоянки також є в Світлиці муляровій.
На пиво можна в Пінта паб.
Гуляти по стометрівці, бо там все життя.
Сходи в Бастіон. Біля виходу з Бастіону є дуже красиве графіті – мої друзі малювали.
Також гуляти у парку Шевченка – і якраз через нього пригуляєш до озера, там гарно.
Ратушу, думаю, сама знайдеш”.

Я все занотувала і зробила список на форсквері.

Вирахувавши рентабельну логістику було складено план – один день у Франику, а потім в вечері до Львова, день у Львові (тур по паркам) і до дому. Накупила квиточків і з нетерпінням стала чекати день “Ч”.. тобто “IФ”.

І тут, по закону підлості, зовнішні обставини ведуть до того, що треба відмінити все… Причому в голові не вкладалось – “Як? Чому? Це ж як ніколи бажана поїздка? Все ж вже вирішено і одною ногою я вже майже на Стометрівці”.

Та долю свою ми творимо самі і я б не простила собі, якщо б відступилась від поставленої мети, занадто багато в житті йшла на компроміси і поступки… досить!. Тож попри всі ризики, за принципом “Роби, що робиш і хай буде, що буде!” було вирішено їхати!

Під час зборів в подорож мене не полишало відчуття, що не кудись їду, а повертаюсь додому. Навіть не знаю, як це пояснити… і тут на очі трапилась фраза Андруховича (яку використала, як епіграф) – …”все нові й нові міста, то дуже важливо мати одне таке, до якого ти не їдеш, а повертаєшся.”. От і в мене було таке враження.

І вже ранком наступного дня мене зустрічав Івано-Франківськ. Збулась моя мрія. Я блукала звивистими вуличками, фотографувала, насолоджувалась цим старовинним містом.

У місті багато церков, храмів та костелів (хоча місто спіткала нелегка доля в часи антирелігійного комуністичного режиму).

От це, наприклад, Костел, вул. Сестер Василіянок:

Франківськ справив враження міста, в якому зупинився час. Огортало відчуття затишку. Чомусь згадався Київ, в часи коли я була зовсім маленькою.

У сквері “на Валах” до мене підійшла привітна жіночка “Бачу ви фотографуєте. То зайдіть трохи далі, там такий гарний постамент”. І дійсно, занурившись у глиб скверу, можна було побачити монумент з триметровою статуєю Ісуса Хреста.

Пройшовши Дністровською вулицею можна потрапити у центр міста, на площу Ринок, де вже практично неможливо не знайти ратушу.
До речі, Івано-Франківська ратуша — єдина світська споруда в Україні, яка має позолочений купол. Через стихійні лиха та війни споруда декілька разів перебудовувалась – це вже 4й варіант. 

Сама споруда ратуші побудована у вигляді польського військового ордена Virtuti Militari (вигляд зверху). Цей орден, зокрема, давали бійцям армії Галлера за ліквідацію ЗУНР.

Площа Ринок — центральна площа в Івано-Франківську.

На площі грала музика та продавались усілякі явства і домашнє вино, смажили шашлики і варили щось у величезних казанах.

А мені треба було перевести дух, зарядити телефон і випити кави.. а ще зустрітись з давньою коліжанкою, з найпершої моєї роботи. Іринка років 5 тому повернулась додому у Франківськ і з тих пір ми не бачились. Так як я не зовсім зорієнтувалась, яка з тих кав’ярень на площі “Говорить Івано-Франківськ” то пішла в цілком визначену Street Coffe на вул. Мазепи, 4 (взагалі кав’ярні цієї мережі часто траплялись по місту).

Приємна зустріч за кавою з гарною людиною – такі моменти роблять життя яскравішим. Потім Іринка, мене трохи поводила по центру, провівши маленьку екскурсію.
Недалеко біля центру був невеличкий скверик, в якому знаходяться ковані фігури, які лишаються в місті після щорічного свята ковалів.

Думаю, що саме такий фотоапарат мені потрібен, щоб я його не угробила.
На початку стометрівки (центральна пішохідна вулиця) стоїть коване дерево. Це дерево дуже полюбляють дітлахи, бо на ньому є гойдалка. Саме воно складається з великої кількості художніх елементів.

Мініатюрні фотографії жителів міста створюють велике панно з зображенням споруди вокзалу.

Далі Іринці треба було бігти додому, погода псувалась і логічним було рішення переходити до наступного пункту у списку – Кнайпа Войцех.
І скажу вам, дуже вчасно я туди завітала, бо буквально через 15хв вшкварила така шалена злива.

Трохи пізніше до мене приєднались друзі, які вдвох подорожували маршрутом Кам’янець-Подільський/Чернівці/Івано-Франківськ/Тернопіль. В Войцеху ми перечекали зливу. Було достатньо часу намилуватись автентичним інтер’єром закладу, який ряснів різноманіттям усіляких дрібничок та краму.

От тільки з музичним супроводом трохи не пощастило. Про цей заклад казали, що тут завжди грає Океан Ельзи, Брати Гадюкіни та інше такого формату.. але мені пощастило наслухатись пісень Ані Лорак, Тіни Кароль, Таїсії Повалій, Дзідзьо о_О. Навіть смачні настоянки Войцеха не компенсували шоку меломана і хотілось, щоб швидше вже той дощ закінчувався.
Далі ми вже втрьох пішли гуляти містом. Пройшли знову повз ратушу, купили вина та сиру. На Майдані Шептицького було щось на кшталт ярмарку.
“Всі щось купують, міняють, гандлюють – людей, як… пшона! Ой, рідний краю, тебе я кохаю, Галичина!”, як співав Тризубий Стас.

Прямо під Колегіальним костелом Пресвятої Діви Марії стояв намет, де робили шашлики – такого симбіозу я ще не бачила. Хоча сам костел і так є єдиною культовою спорудою в місті, яка використовується не за призначенням. З 1980 в приміщенні костелу розміщено Івано-Франківський художній музей. 

Навколо фонтану зі статуєю Пресвятої Діви Марії розміщувались численні розкладки з сувенірами, магнітиками та прикрасами ручної роботи. Сама статуя була відкрита лише у 2000 році, до того на її місці була барокова статуя Марії XVIІI ст..
Від площі Шептицького ми вже йшли на звуки музики.. і прийшли до Бастіону, на площі якого відбувалось свято ковалів.

Сам Бастіон – це галерея, знаходиться поруч із однією з історичних пам’яток Івано-Франківська — залишками міського фортечного муру. Це такий собі торгово-розважальний комплекс з закосом під стару споруду. В Бастіоні сусідствують картинні галереї, бутіки та кав’ярні. 

Далі ми вирішили прогулятись до озера і парка. Туди вела довжелезна вулиця Чорновола. Це, до речі, вперше бачила, щоб під номером будинку з назвою вулиці був ще і портрет особи, на честь якої названо саму вулицю.

Міське озеро, коли воно з’явилось у 1955 році називали “Станіславське море“. Якщо вірити історії, то ще в сталінські часи, місцеві жителі вирили ряд ставків, які було з’єднано шлюзами з річкою Бистриця-Солотвинська. І якось сталось, що шлюзи відкрили, водойми переповнились і народилось “море”. Периметр озера дуже забруднений, тому там не радять ні купатись ні ловити рибу (знову згадались слова Тризубого Стаса - “Зліва Бистриця, справа Бистриця – купа води. Але ні люди, ні риба не квапляться лізти туди”).

Через дорогу від міського озера займає своє місце Міський парк культури та відпочинку імені Т. Г. Шевченка. Ще здалеку привертають увагу величезні шумні хмари ворон, що кружляють над парком. За свою майже 120-річну історію парк зазнав три реконструкції.  Гуляючи парком автоматично виринали з пам’яті слова з вірша Іздрика “Ноктюрн” –  “шикарно каркають ворони і воронена сталь на лезі
і вересневі карнавали зривають плодоносний шар”. А ворон тут і дійсно чимало, то ж треба бути обережним, щоб не потрапити під “обстріл”.

Парк неймовірно гарний, хотілось погуляти по ньому довше, але до мого потяга лишалось менше години і ми вирушили в бік вокзалу.
Повертались, для різноманіття, вулицею Шевченка.

Вона на той момент була на реконструкції, але все одно була дуже затишною.

Сонце виблискувало понад дахами зі старовинною архітектурою.. і саме тоді хотілось полегшено крикнути, як тоді, у сні “Я НАРЕШТІ У ФРАНИКУ!!!”.
Ну а далі мене чекав вокзал і потяг на Львів.

Коли думала, що дня на прогулянку містом мені вистачить – я дуже помилялась. Хоча цього одного дня цілком вистачило, щоб пройнятися неймовірною атмосферою міста, відчути той контраст з сучасним Києвом і одночасно згадати той самий Київ, але багато років тому, “коли дерева були великими”. Може тому, в мене було підсвідоме відчуття, що їдучи сюди – я повертаюсь додому.

P.S.: Повернувшись зі своєї подорожі я звільнилась з роботи. 

Фото Олени Коваленко, тобто мої.

 До закінчення інституту я майже нікуди не їздила, а тепер мене все частіше називають непосидючою мандрівницею.

Ми з друзями давно обговорювали поїздку в Полтаву але зазвичай до конкретних планів це так і не доходило. Хід подій змінив наш товариш, який запропонував відсвяткувати свій день народження саме поїздкою у серце України. Погодні прогнози нас не лякали. Квитки та житло були заброньовані, дякуючи імениннику. Також в перспективі була екскурсія містом.

Їхати ми збирались на комфортабельному Інтерсіті+. Це несло за собою дві новини, які за класикою відрізнялись характером:
Перша, хороша – їхати нам треба було всього 3 години в шикарному потязі.
Друга, погана – прокинутись треба було о 4й ранку, щоб зібратись та встигнути на вокзал.

Організм вперто не хотів відключатись об 23 годині, сни були дивні і прокидалась я кожну годину, як роблять це невротики, які бояться проспати потрібний час. О 3й ранку вже ніякого сну не було. Нав’язливих думок можна було позбутись лише почавши поволі збирати речі, чим я, в решті і зайнялась.
Як добре було б, якщо хтось би мені тоді сказав – Оленко, візьми шапку.. на всяк випадок!

О 5й я вже стояла на вулиці і чекала своє таксі, яке причому не з першого разу вдалось викликати.
Віз на вокзал мене досить дивний хлопець, на не менш дивній машині. Ну тобто машина не така вже й дивна – просто в жахливому стані. Але на той час вибирати не приходилось. Щось мене переклинило і я сіла біля водія (зазвичай я так не роблю, бо не люблю зайвих розмов, вірогідність яких підвищується, коли сідаєш на переднє сидіння).
І всю дорогу водій мене діставав питаннями.
- Почему Полтава? Домой едете?
<…>
– Та что там смотреть! Село городского типа.
<…>
– А почем билеты нынче в Полтаву?
<…>
– А каким поездом едете?
<…>
– А может лучше в Луганск?
<…>
– Поедьте в Днепропетровск, я оттуда.
<…>
- А в Одессе были? Я всю Украину видел, работал 5 лет на овощебазе  <…історії про робочі будні водіїв, які працювали на овочебазі…>

Дуже хотілось, щоб ми скоріше приїхали. Так сталось, що на вокзалі я була раніше всіх.  Дочекалась друзів і ми рушили. Наша весела компанія певно дратувала пів вагона.. інша частина сміялась разом з нами.

Час пролетів досить швидко і ми опинились в Полтаві.

Перше враження – “Та епт.. можна було нікуди не їхати – це ж викапєнна Дарниця!”. Холодний вітрюган і похмура погода все більше примушували жалкувати, що ми поперлись в цю поїздку. Але так компанія в нас весела сама по собі – то сумувати не приходилось.

Вразила довжелезна алея з каштанів, але вони ще тільки почали зеленіти, то ж всю красу приходилось дофантазовувати. Дійшли до готелю, заселились – місце затишне, приємне. Так що, якщо будете їхати в Полтаву і не знатимете де жити – готель “Явір” те що треба!
А далі за програмою екскурсія. Екскурсовод нас чекав в центрі, а як туди потрапити ми запитали на рецепції:

- Підкажете, яким транспортом нам доїхати в центр?
– Вам потрібен автобус кільцьовий.
– Дякуємо, а який в нього номер
– Кільцьовий
– Ну це зрозуміли. А номер який?
– Та кажу ж вам – КІЛЬЦЬОВИЙ!!!

Поки йшли на зупинку ділились думками, про те що якась дивна ця дівчина.. і тут повз нас проїзжає автобус на якому великими буквами написано “Кільцьовий”.

Завіса!

Ми таки доїхали до центру, звідки стартувала екскурсія, наявність якої піднімала рейтинг тієї поїздки, в моєму топі подорожей.

Ми дізнались про історію міста, подивились пам’ятники (ті, які ми бачили напрочуд гарні) та архітектурні родзинки Полтави.

Біля театру ім. М. В. Гоголя знаходиться пам’ятник Марусі Чурай, зроблений він був за портретом самої напівлегендарної української народної співачки та поетеси. 

Над бюстом і горельєфом пам’ятника Котляревському скульптор Л. Позен працював більше 6 років. 

Кажуть, що полтавський пам’ятник Гоголю вважається найточнішим з усіх, бо зроблений був по відтиску з його посмертної маски (уявіть, навіть таке робили раніше).

Далі за пам’ятником алея зі скульптурами героїв творів Гоголя. Мені більш за все сподобалось, як скульптор поєднав символи Сорочинського ярмарку:

Навпроти краєзнавчого музею стоїть пам’ятник Тарасу Шевченку. Скульптор І. Кавалерідзе виконав його стилі кубізму. Вийшло дуже цікаво і нестандартно:

А от і сама споруда краєзнавчого музею, виконана в стилі українського модерну, фасад якого щедро оздоблений орнаментами та гербами:

Пам’ятник захисникам Полтави (О. С. Келіну), що був відкритий до 200-річчя Полтавської битви , прикрашає бронзова фігура лева. Кажуть, якщо потриматись одночасно за пащу і хвіст того лева, то загадане в цей час бажання збудеться (але з фото видно, що популярністю користуються не тільки вищезгадані частини пам’ятника).

Також, на Івановій горі, ми не могли оминути пам’ятник славнозвісним полтавським галушкам. Щорічно біля цього пам’ятника проходить Свято Галушки, а для весільних фотосетів, це місце в списку обов’язкових.

До того часу ми вже капітально змерзли і якраз екскурсія добігла кінця. Наступним пунктом була пивоварня “Августин”, де ми мали змогу зігрітись і втамувати голод. Кухня там дуже смачна та приємний інтер’єр. Але ніколи не беріть там напій “Бронхіт”, просто повірте на слово. А от пиво там смачне. Я собі зробила мікс з гренадином – вийшло чудово!

… І афтепаті, вже в готелі, з настільною грою Dixit, яку ми подарували імениннику.

А на наступний день пішов сніг, який переформатував всі наші плани, які включали поїздку за місто.

Тож ми пів дня ходили по місту в пошуках шапок, бо аж ніяк не готові були до такого повороту подій. В центрі відшукали магазин спорт товарів де і отоварились.

Під снігом Полтава набула якоїсь казкової аури. То ж ми вирішили, ще трохи насолодитись цією біло красою.

Ну а час, що залишився до потяга, ми просиділи у пабі “BeerЛога”. Паб загалом непоганий, але бармен додав солі вечору. Спочатку сказав, що замовлений другом б-52 це галімий коктейль, а нам замість зеленого мексиканця запропонував на вибір блакитний, білий або чорний… Фраза “Ну ви ж хочете накидатись? Так я ваз зараз накидаю!” добила. Хлопці пару разів поривались піти, бо ну його такі приколи. Бармен нічого не зрозумів, на що ми йому порадили зайти в якийсь київський заклад і замовити коктейль. На це він відповів, що був вже в Києві, жив два місяці.. працював на будівництві. Усе, що говорив той нєсостоявшийся строітєль було настільки недоречним, що я навіть не знала, як на те все реагувати.
Ми розплатились, окремо подякували офіціантці Оленці, що нас обслуговувала увесь вечір – до неї претензій ніяких, бо навіть в Києві не часто зустрінеш адекватних офіціантів, які мають гарну пам’ять та почуття гумору.

Далі таксі, вокзал, потяг.

У ночі того ж дня ми були вже в Києві.
Загалом міста доволі зелене і певно варто було приїхати сюди у травні, але тоді втратився сенс святкування дня народження товариша, який організував цю поїздку.
Думаю, що варто буде ще раз поїхати в Полтаву, в більш теплу пору і коли цвістиме уся зелень.
Але не дивлячись на складні погодні умови поїздка видалась прекрасною і душевною.

Фото Олени Коваленко, тобто мої.

Іржон Окрю

Травневі свята стали додатковою можливістю виїхати з Києва і насолодитись перебуванням на природі.

Великою компанією на 4х машинах ми вирушили в сторону Канева. Пейзажі тішили своєю красою. Рапсові поля контрастували з блакитним небом навіюючи патріотичні асоціації.

Подолання не одного десятка кілометрів нагороджує гостинною природною красою берегів Канівського водосховища. Внутрішній голос нашіптує “Ну подивись! Це ж майже море!”. І дійсно, це все нагадує море, безкрайній блакитний горизонт водного плеса. Зелена галявина, де ми поставили намети була великою, щоб всіх нас вмістити і , водночас створювала атмосферу майже сімейного затишку.

Всі знаходили собі відпочинок до душі. Батьки бавились зі своєю малечею, закохані парочки милувались, старі знайомі ловили можливість спілкування, яке зазвичай видається не часто. Вечірні співи під гітару та жваві диспути щодо сьогодення.

Для мене справжнім дзеном було взяти стільчик, плед та книгу і усамітнитись на узбережжі цього псевдо-моря і поринути в світ чодирнацького літературного сюжету.

В один з таких моментів до мене підійшов місцевий рибалка, який судячи з усього десь в тих місцях попередньо розставив сіті. Наш з ним діалог видався мені досить кумедним.

- А чого це ти тут одна сидиш, як сиротинушка?
– Книгу читаю.
– А що читаєш? Можна гляну?
*Читає в голос напис на палітурці*
“Іздрик. Як досягти безсмертя в домашніх умовах”.
Дядечко трошки шоковано потроху йде куди йшов, по ходу додаючи:
– Я думав ти щось з художньої літератури читаєш
– Так і є.
– Так там же написано “як досягти безсмертя…”
– Це ж роман, а не методичка.

Завіса *як, певно додав би Подерев’янський*.

Взагалі, неабияким задоволенням для сучасної людини було вимкнути телефон і налаштуватись на хвилю природи, що навколо, та живе спілкування з друзями. Ти ніби знаходишся десь поза часом. А зоряне небо ночами, це взагалі щось неймовірне! Воно гіпнотизує з першого погляду своїм сяйвом несчисленної кількості космічних вогників.

Приблизно так само магнетичним було переливання світла у догораючому вогнищі. Воно було ніби живе, розжарені червоні хвилі пульсували в жилах цих дерев, які віддавали своє тепло тим, хто був біля багаття.

Відчуття повного спокою. Хотілось, щоб це тривало якомога довше, чи бодай залишилось на довгу пам’ять, ніби знімок гармонійного біополя.

Також від самого початку і до кінця не полишав гарний настрій. В машині ми всю дорогу заливались від сміху, так само було і на зворотньому шляху. Не було відчуття, що ми кудись поспішаємо. Десь під Києвом ми на заправці взяли кави і від’їхавши трохи далі спостерігали за неймовірно ї краси заходом сонця (ніяке фото не передасть тої краси але я не могла не зробити бодай телефонний знімок).

Було так класно, що не хотілось завершувати подорож.

Хочеться подякувати всім хто організував поїздку та був поруч в ці дні! Ці люди по шматочку, як пазл, склали прекрасну “картину”!

Фото Олени Коваленко, тобто мої.

Одразу почувши цю репліку я запостила її у твіттер (як зробив би на моєму місті кожен порядний твітерянин). Цей твіт набрав “оборотів” – буквально за пару годин його поширило майже 100 осіб.

Ну і далі зробила постер, на стандартному фоні (додавши малесенький копірайтик від себе). Постер поповз соц мережами і виринав багато разів у моїй же стрічці.

Сама репліка шикарна і геніальна, тому не дивно, що її люди підхопили.

Ось і зараз на моєму життєвому шляху з’явилась неординарна людина.

10 березня. Біля Золотих Воріт ми з друзями чекали поки приїде таксі. До нас підійшов наевідомий чоловік і привітався “Слава Україні!”. Ми звісно відповіли “Героям Слава!”. Далі він запитав, чи є в нього 30 секунд нашої уваги. Ми знизали плечима, хлопці щось додали від себе.. і чоловік почав декламувати вірш. Гарно так, відчувалось, що це його власний вірш. В кінці додав різко і сердито “Ну як вам?! Сильно!? Сподобалось?!”. Нам то сподобалось але така поведінка трохи лякала. Далі він ще один вірш продекламував. Далі почав говорити про Україну, запитав звідки ми, трохи здивувався що кияни. Декілька раз він суворо перепитував, чи все нам ясно з того, що він говорить. Казав, щоб не забували Україну.

“Ви ще молоді, вам тут жити, працювати. От зараз погано – а далі буде ще гірше!” – “Саме так казав мій батько” – мимоволі вставила я свою репліку. Але я не могла стриматись, бо ці слова я останнім часом занадто часто повторювала сама і тут чути, це саме з вуст неординарного незнайомця…

Далі, чоловік запитав нас, чи знаємо ми хто він. Ми не знали. Він представився – Олександр Сопронюк, член спілки письменників України, головний редактор газети “Слово” (я на всяк випадок записала його ім’я та прізвище на телефон, щоб не забути). Показав нам посвідчення.

Він нас ще раз перепитав чи мі зрозуміли, що він нам говорив, ми кивнули ствердно, а він – “Та нічого ви не зрозуміли!”.  Я ще подумала, трохи образившись, що він нас недооцінює, недооцінює нашу національну свідомість.

Приїхавши додому, я почала шукати про Олександра інформацію. Перше ж посилання йшло на сторінку в вікіпедії. Прочитавши його біографію мені так стало соромно. Він таки вірно нас недооцінював. Одне те, що ми не знали хто він вже говорило про те, що ми не знаємо пласт нашої історії. Той один з важливих пластів – становлення незалежної України!

Вже пройшло декілька днів з тої зустрічі, а я і досі під враженням. Київ це дивовижне місто – тут можна так просто зустріти на вулиці, серед ночі одного з тих, хто 24 серпня 1991 року знімав червоний прапор з ЦК КПУ, того, хто не дивлячись на репресії, під наглядом КДБ продовжував піднімати українську культуру.

Доле, ще раз дякую тобі!

фото Марії Хімич