Історія, що мала місце учорашнього недільного дня, почалась з невеличкого перепосту, який я побачила у стрічці Льоши Лупана. Тут гріх було не відгукнутись на таку звабливу пропозицію.
Я вже скучила за подорожами,  тим більше ніде з вказаних у списку місць  я не була до того.  Далі збір “ініціативної групи” для поїздки та вибір місця. Найпривабливішим географічно та за описом був Буцький каньйон – власне його Льоша і вибрав, як пункт призначення.
О 9-й ранку, недалеко від метро Арсенальна, на нас чекала Волга та її власник, який так люб’язно запропонував ідею подорожі. 
Компанія в нас підібралась цікава. Крім мене поїхав Ярослав Пернеровський, який попередні два місяці навчав мене основам тестування в QA Factory, Юля (колега Олексія) та її мама. Ну і власне сам Олексій, дуже відома та шанована постать в сфері тестування (і не тільки), до того ж він головний тестувальник Молдови 

Я обрала найкозирніше місце в машині (біля водія), але щоб життя не здавалось малиною, мені була доручена чи не найважливіша місія (судячи з того, наскільки серйозно мене інструктував Льоша) – керування музичним супроводом, а власне перемикати пісні))) За змістом це була одна з найоригінальніших музичних підбірок, які я зустрічала в житті – ми мали змогу насолодитись вітчизняними та закордонними хітами 90-80-70-60-х… та і що гріха таїти – навіть 30-х років. А ще почули в записі як майстерно грає на гітарі сам Льоша, в супроводі скрипаля.  Ну і куди ж без класики

Дорога зайняла приблизно 3 години. Але час пролетів майже непомітно, в мене був на диво гарний настрій, тому я замовкала лише на короткі періоди, коли милувалась внутрішнім шармом раритетного авто, в якому ми їхали.

Минувши Жашків, ми приїхали в селище Буки, де знаходиться той самий мальовничий гранітний каньйон на річці Гірський Тікич.

Якщо вірити інтернетам, то  цей каньйон входить в сотню найкрасивіших місць України і займає  друге місце рейтингу «Сім чудес Черкащини». Певно саме тому в вихідний день там було повно людей. Місце і правда мальовниче, але саме через засилля туристів, навколишня місцевість дуже засмічена (пакети зі сміттям валяються прямо під застережним написом про штрафні санкції).

Водоспад, як йому і належить – вирує.. вода омиває гранітні береги. І так вже близько  2 млрд. років (принаймні саме такого віку вищезгаданий граніт).

От тільки у очі одразу кидається те, наскільки брудна ця вода і стає навіть трохи моторошно від того, як це джерело може з роками перетворитись на болото.

На березі річки Гірський Тікич знаходяться залишки старого млина, який було побудовано ще в XIX столітті.

Також тут раніше була перша сільська гідроелектростанція, зведена ще в 1929 році.  Але зараз про її існування свідчать ці потоки, що спадають несучи воду вже “в холосту”- ех.. скільки енергії пропадає)))

Поруч стоїть німий свідок радянської частини історії цього краю – бюст Леніна.

Ну і як же без пам’ятного фото на краю каньйону   скажу, що сидіти там було трохи моторошно, так як висота схилу приблизно 20 метрів.

Ще подейкують, що в цій місцевості є природні заклади радіоактивного радону, але дозиметра при собі не було, щоб можна було сказати чи не є фейком ця теза.
Але певно чисто інтуїтивно вирішили довго там не затримуватись і рушили до більш відлюдної місцини, зробивши невеличкий випадковий заїзд на територію місцевої лікарні.

Залишається тільки здогадуватись які думки промайнули у тих 70-річних бабунь, що сиділи на подвір’ї, коли вони побачили раритетну Волгу, що невідомо звідки взялась і так само таємниче зникла і певно добре, що вона не була чорного кольору, if you know what i mean.

На наше щастя, зовсім неподалік знаходилось мальовниче озеро, біля якого не було жодної людини і тільки зграя качок розтинала водяне плесо голосно спілкуючись між собою. лірічєскоє отступлєніє.

Фотографії клікабельні  

Після невеличкого привалу, де нас смачно нагодували Юля з мамою (за що їм велика подяка), ми рушили назад у Київ. Гарний настрій не полишав і не було ні краплі втоми от що значить добре підібрані антидеприсанти.

Дякуючи лайфу не було звичного залипання в телефон, бо і інтернет і зв’язок 99% шляху були відсутні.На в’їзді у Київ ми потрапили у класичну для цього місця і часу доби пробку, яку вирішили трохи перечекати на заправці.
Неділя. Вечір. Ми розважались як могли

Льоша відкрив мені таємниці внутрішньої будови свого авто, а я допитливо ставила запитання, щодо ролі майже кожної деталі. Це було ніби персональний випуск програми “How Does it Work?”.

У Київ ми повернулись глибоким вечором, в той час, коли  місто особливо гарне. Після довгої подорожі заміськими трасами, зупинки на світлофорах здавались чимось незвичним. І от ми опинились в тій точці з якої наша подорож і почалась. А далі знову майже за місто – додому, на Троєщину) Дякую Ярославу,  що підвіз аж домів.

Загалом на запитання “Як там Буки, сподобались?”, яке мені ставлять тепер, однозначної відповіді я дати не можу. Взагалі б порадила включити відвідання Буцького каньйону, як один з пунктів більш масштабної поїздки, бо на звання “гвоздь программы” він не тягне. Та незважаючи ні на що, мені більше наша подорож загалом сподобалась – приємна компанія, автентичне авто, гарна погода, прекрасний настрій. Було круто!

Олексій, тобі великий респект, за те, що надав змогу побачити нові горизонти та ландшафти.

Фото мої, тобто Оленки Коваленко, та Ярослава Пернеровського.