– То на що ти ходила?
– Це театр чи кіно?
– Це відео-спектакль?
– Що це таке і який прикол це дивитись в кінотеатрі?
– Це хоч в 3D?

Саме такі питання я отримувала, коли люди дізнавались, що я ходила на постановку Королівського Національного театру «Загадкове нічне вбивство собаки» (англ.. The Curious Incident of the Dog in the Night-Time), за романом Марка Хеддона.

Раніше я зовсім не розуміла, який сенс дивитись театральні вистави в записі. Ну добре, до кіно в дома ми всі звикли і в цьому, зараз, зовсім нема нічого дивного. Але я консервативно дотримуюсь думки, що треба обов’язково відвідувати кінотеатри. Щонайменше тому, що знімають фільми для перегляду саме в кінотеатрах (виключення складають серіали та телевізійні фільми, хоча і їх зараз роблять в HD якості, для «щасливих власників широкоформатних плазм»).

Та на відміну від кіно, театральні постановки не виходять в міжнародний прокат. Тобто ти не можеш просто так, в себе в місті сходити на вистави британських театральних труп (якщо, звісно, вони не приїздять з гастролями – але зазвичай це буває вкрай рідко).

Наприклад, нещодавно, з нагоди 450-річчя від дня народження Вільяма Шекспіра, до нас, в рамках свого дворічного світового турне, приїздила трупа славнозвісного театру Глобус (Shakespeare’s Globe), з постановкою «Гамлета». Рекламна компанія цього заходу була не дуже «голосною», але квитки розкупили в лічені дні (я про цю подію взагалі пізно дізналась, про що дуже жалкувала).

Ну і на цьому все… що нам залишається? Хіба вистави російських театрів, яким тут їхати недалечко.

Та Британська Рада в Україні (British Council) разом з  арт-об’єднанням CoolConnections зробила подарунок українському глядачу – Фестиваль «Британський театр у кіно», який триває вже з 25 березня у Києві, Харкові, Дніпропетровську, Донецьку та Одесі. Зокрема кияни могли приєднатись до фестивалю в Культурному центрі “Кінотеатр “Київ”” і “Кронверк Сінема” (Скай Молл) .

І тут ми знову повертаємось до теми – театр у записі. Я б певно ніколи не звернула увагу на цей варіант перегляду, як би не зацікавилась спектаклем «Багато галасу з нічого», з Девідом Теннантом (мою сповнену позитивними відгуками псевдо-рецензію можна почитати ТУТ). Дивилась я ту виставу взагалі з телефону (збочення ще те, я вам скажу), але це не завадило отримати задоволення від постановки.

Тепер можу сказати, що Digital Theatre це зовсім інший рівень передачі театрального мистецтва і це зовсім не те, що можна іноді побачити на каналі «Культура», коли йде просто собі зйомка дійства на сцені.

Тут ми бачимо щось інше. Це не просто лінійне спостереження гри акторів, ми повністю занурюємось в атмосферу драматургії. Прекрасна якість і майстерний монтаж – це те, що вирізняє цей вид подачі театру через екран до глядача, який не має змоги безпосередньо перебувати у залі.

Звісно, що не полишає відчуття білої заздрості до тих, хто це дивиться наживо, але що поробиш «она хотєла жить на Манхеттенє, але наступна станція Дарниця». То ж маємо що маємо.

Дякуючи долі, я дізналась про Фестиваль «Британський театр у кіно»  не після того, як він закінчився, а ще встигла на перегляд одної з постановок.

В Кронверку як раз був показ п’єси у постановці Королівського Національного театру  «Загадкове нічне вбивство собаки» (англ.. The Curious Incident of the Dog in the Night-Time),  за романом Марка Хеддона.

Ціна квитка 120 грн. Важко було пояснити людям, чому така вартість, бо “це ж дорожче ніж кіно IMAX, а тут навіть не 3D”. Але витрачені гроші повністю компенсувались отриманим задоволенням. Спочатку я думала, що в залі пару людей буде, бо не вірила, що такі покази користуються в нас популярністю – але я дуже сильно помилилась – зала була майже повною.
Взагалі кінотеатр надавав атмосферності перегляду, максимально наближаючи до умов театру.  Ніщо не відволікало від перегляду (ну.. крім дівчини, що сиділа поруч і постійно вмикала/вимикала екран свого мобільного, кожні 10-15 хвилин).

П’єса йшла мовою оригіналу з українськими субтитрами, а перед спектаклем був показаний фільм про, так званий, бекстейдж постановки. Досить цікаво було послухати людей, які створили це дійство. Режисер Меріенн Елліотт (за свою всесвітньо відому постановка п’єси «Бойовий кінь» вона отримала премію «Тоні»), розповідала про те, що їй хотілось, щоб глядачі не просто спостерігали за розвитком сюжету, а “дихали тим самим повітрям”, що і персонажі п’єси. Саме тому, було вирішено сцену зробити саме квадратною (глядачі знаходяться по периметру в безпосередній близькості до сцени). Зйомки проходили під час вистави, що проходила в залі Котесло (англ. Cottesloe Theatre) – один з залів Королівського Національного театру.

Ще варто зазначити що ця постановка отримала сім премій Лоуренса Олів’є в 2013-му році – кращий режисер, краща чоловіча роль, краща жіноча роль другого плану, найкраща нова п’єса, кращі декорації, кращий звук, краще світло.

Премія вважається найбільш престижною нагородою в Великобританії, на кшталт американської «Тоні» на Бродвеї.

Сам роман Марка Хеддона «Загадкове нічне вбивство собаки» отримав престижну премію “Краща книга року” і розійшовся тиражем більше ніж 2 мільйони екземплярів. Це була перша книга, оповідач в якій страждав на аутизм, а якщо точніше, на синдром Аспергера. 

Крістофер (так звати головного героя) має хист до математики і захоплюється темою космосу, але має проблеми у звичайному побуті, які зумовлені синдромом Аспергера. Він не любить коли до нього торкаються, намагається не спілкуватись з незнайомими людьми, не розуміє метафор і сарказму, він ніколи не перетинав кордонів своєї вулиці. Образ Крістофера найбільш точно передає світосприйняття людини, яка має цей специфічний синдром. Також гарно висвітлені емоції батьків та звичайне оточення – сусідів, вчителів, просто звичайних людей, з якими взаємодіє головний герой.

Все починається з того, що Крістофер (його роль виконує Luke Treadaway), знаходить сусідського собаку Веллінгтона, якого хтось заколов вилами. І хлопець, не дивлячись на заборону батька, починає своє власне розслідування (та паралельно пише книгу, про своє життя). На той час ніхто не здогадується, що це розслідування викриє набагато більше таємниць, ніж це здавалося від початку. 

Крім прекрасної гри акторів, хотілося ще відмітити цікаве рішення зі сценою, яка мала підсвічувалась окремими вогнями, формуючи відповідні до сюжету образи (сузір’я, напрямок дорожнього руху, обриси контурів будинків).  Неймовірно ефектно виглядали світлові та лазерні проекції, що давали змогу побачити  рух ескалатора, написи вивісок, сюжет за вікном вздовж руху потяга, інтерактивне рішення завдання по математиці та інше.

Вистава була вельми оригінальною та незвичайною і я дуже рада, що таки не пожалкувала грошей та вирішила її подивитись. Такі п’єси та твори  змінюють власне світосприйняття і ти починаєш замислюватись над тим, про що навіть не думав раніше.

Емоції, які в мене були після перегляду, повністю збігаються з тими, що і у цих британських глядачів, присутніх на прем’єрі спектаклю:

То ж, якщо ви хочете теж побачити цей спектакль  на великому екрані, слідкуйте за анонсами Британської Ради, які вони роблять у фейсбуці і буде вам щастя…

Фото запозичені ТУТ і ТУТ.

Хоча в наш час вже мало кого здивуєш стрімами з музичних фестивалів або великих концертів (одразу згадується, як дивилась пряму трансляцію з лондонського благодійного концерту Muse в Shepherd’s Bush Empire). Але театральні постановки я так ще не переглядала і учора це було #моє_вперше, як пишуть у твіттері. А подякувати треба все тому самому Дейву Теннанту,  який став моїм фаворитом в когорті британських акторів, після фільму “Пастка для нареченої” (хто ще не читав рецензію – клікаєм ТУТ і читаємо).

Спершу мою увагу привернула ось ця фотографія і я вирішила пошукати, з якого фільму сцена, зображена на ній.

Саме таким чином я вийшла на статтю, присвячену Девіду і його участі в виставі за шекспірівським твором “Багато галасу з нічого” (англ. “Much Ado About Nothing“).

Перша думка – і знову Шекспір! Останнім часом його якось багато в моєму інформаційному просторі. То виставка з тематичною лекцією, то наживо слухаю, як Андрухович читає свій переклад Гамлета.

Звісно наступним пунктом було віднайти відео з цієї постановки. Для досвідченого користувача інтернету та пошукових систем, нема нічого неможливого, то ж я знайшла все що шукала. Але ніяк не очікувала, що це буде справжній скарб для естета.

Завдяки сайту Digital Theatre, який співпрацює з провідними театрами Лондону, будь яка людина тепер має можливість побачити живі театральні постановки не відвідуючи безпосередньо театр, а лише маючи доступ до інтернету.  Потрібна мені п’єса там теж була. Це був запис з вистави, що була ще у вересні 2011 року. А в 2012 році  “Much Ado About Nothing” отримала дві премії Whatsonstage.com Awards, перемігши в категоріях “Подія року”, а також “Краща постановка за твором Шекспіра”.  

Також на фейсбук сторінці Digital Theatre я знайшла трейлер вистави.

А далі вже знайшла запис вистави з субтитрами… і до третьої години ночі отримувала шалене естетичне задоволення від перегляду.

 Тезисно про враження:

1) Постановка зроблена в сучасному стилі, але не втратила свого сенсу і змісту через це. Сценографія досить мінімалістична, але гра акторів компенсує все інше. Мова оригіналу прекрасна і незвична. Без субтитрів було б зовсім важко. На слух це не та звична англійська, це щось зовсім інше. Як казав Юрій Андрухович, тут не можна просто взяти і перекласти, тут потрібна набагато більша робота з текстом. Сама п’єса блискуча! Нічого зайвого – драма і комедія, кохання і помста, сарказм і гострий гумор – все це в ідеальних пропорціях. Плюс виконання “на рідній землі” автора. Постановку варто дивитись хоча б для того, щоб порівняти наш театр і лондонський (а тим більше постановки театрів Вест Енда, що вирізняються високою якістю і мають світову славу. Не даремно у Вест Енді є так званий театральний район – Theatreland, який налічує близько 24 діючих театрів. То ж можете уявити, яка в них там у Лондоні боротьба за глядача, який вихований на театральних постановках найвищого ґатунку).

2) Девід Теннант  – неймовірно талановитий і багатогранний актор. Дивитись його сценічну гру, це особливе задоволення. Відчувається досвід, набутий ним в у складі Королівської шекспірівської трупи. В його доробку ролі Гамлета, Ромео, Річарда II – відчуваєте рівень, так?

У цій п’єсі Девід шикарно відіграв роль Бенедикта. Початковий комедійний образ, з розвитком сюжету, поступово трансформувався в драматичний. Девід відтворив усю сутність свого героя. А завдяки вигадливості авторів постановки, акторська гра доповнювалась ще і прикольними сценічними костюмами.
Взяти хоча б ті самі джинсові шорти і футболка з символікою супермена – хіба можна подумати, що це можна якось поєднати з Шекспіром?) Але, як підтверджує практика – можна!

Так що дуже раджу цю виставу. Особливо, якщо хочете прокачати рівень своєї англійської і побачити, що з собою уявляє лондонський театр…

…і ще раз впевнитись який прекрасний Девід Теннант… і зрозумієте, про що йшлось у назві цього посту

А взагалі краще один раз побачити, ніж сто раз почути! Так що, як будете в Лондоні, сходіть!))) Ну а хто, як я інтернетами бродить – то можна онлайн подивитись тут ->

Частина 1 і Частина 2. Якість не дуже, але маємо, що маємо.

…кличеш на допомогу “Ну де ти, де ти, де?!”, а тебе рятують зовсім не ті, на кого ти розраховував. І порятунок, як виявляється, полягає зовсім не в тому, що тобі здавалося порятунком, а чимось набагато кращим.

Юрій Андрухович

31 травня погода у Києві дуже нагадувала львівську і це було дуже символічно, в контексті того, що мало відбутись того вечора в Мистецькому Арсеналі.

В стінах древньої зали мали розгорнутись події, що відбулись у Львові 1641-го року, навколо Альберта Віроземського, якого було привселюдно спалено посеред львівської площі Ринок.

Коли всі місця були заповнені глядачами (а їх прийшло чимало), погасло світло і почалося дійство… Це була мультимедійна вистава «Альберт, або Найвища форма страти», яка створена на основі неопублікованого оповідання Юрія Андруховича.

Ольга Михайлюк, як режисер, поєднала на сцені декілька стихій – текст, музику і візуальний ряд. Зробила вона це досконало і професійно. Спробую розкласти по компонентам:

Юрій Андрухович, як автор-оповідач смакував кожне своє слово та демонстрував не аби яку артистичність разом з неймовірною харизматичністю. Багатогранний тембр голосу та манера викладення історії – це ті “інструменти”, якими Юрій володіє досконало!

Уляна Горбачевська, з неймовірним голосом,  який проймав кожну клітинку. Її спів створював таємничу та містичну атмосферу, підсилював образи, які змальовував текстом автор. А ще, мене захоплювала її майстерність виконання – це ж не просто спів, це чисте виконання своєї “партії”, в паралельному звучанні з контрабасом, фоновими звуками та читанням тексту.  І додайте до того всього пластику танцю і акторську гру. Коли Уляна зображує перемовини львів’ян під час страти, то ти чітко уявляєш, що все так і було.. і жодних сумнівів, бо це львівський темперамент, львівська говірка, львівська аура (не дивлячись на те, що справа йде про львів’ян далекого XVII століття).

Марк Токар, вводив у естетично-музичний транс своєю грою на контрабасі та читанням тексту. Його було не тільки цікаво слухати, а й спостерігати. В цій постановці Марк на сцені був музикантом, актором і співаком. З Уляною вони утворювали шикарний тандем. Музику, яку видобував Марк зі свого інструменту була ніби четвертим учасником всього дійства. Це вам не записи, що зроблені завчасно – це справжня жива музична стихія, яка охоплює і не відпускає від першої і до останньої хвилини. 

Тоді, якщо музика була четвертим учасником дійства, то п’ятим компонентом цієї алхімічної суміші мистецтв, був візуальний ряд, що проектувався на полотно позаду акторів. Автором майстерної візуалізації п’єси є Анатолій Бєлов, талановитий київський художник. Художня анімація, скомпільована vj-group «CUBE» та звукове обрамлення, професійно зроблене Віктором Новожиловим, передають тонкі переплетіння сюжету з деталізацією елементів. Характерним йде почерговість переваги в візуальному наповненні чорного та білого кольорів.

Вистава хоч і наповнена цим  вищеописаним розмаїттям, але при цьому в ній нема нічого зайвого. Дивлячись цей спектакль, ти встигаєш охопити все, бо сценічне дійство поєднується в один цілісний кластер, який сприймає свідомість. І від цього поєднання іноді аж мурахи по шкірі табунами бігають.

На створення історії, що лягла в основу сюжету постановки, Юрія надихнули записи про Альберта Віроземського, знайдені в хроніках кримінального світу Львова, як говорить сам автор. То ж ми маємо ніби класичні протистояння добра та зла, чорного та білого, релігії та містики.. але не дивлячись на це розвиток сюжетної лінії досить непередбачуваний.

Треба також зазначити, що Ольга Михайлюк вже не перший рік співпрацює з Юрієм Андруховичем у різноманітних проектах. Так, наприклад їх творчий тандем отримав перемогу на Міжнародному конкурсі відеопоезії «CYCLOP» в Києві, з роликом “Ніж та Ніжність“ на вірш Андруховича. Марк Токар і Уляна Горбачевська також мають спільний проект Ultramarine, з яким вони виступали на чималій кількості фестивалів. А робіт vj-group «CUBE» взагалі не перелічити.  То ж Ольга Михайлюк не дарма об’єднала саме цих людей в роботі над постановкою “Альберта” і не прогадала. 

Після закінчення, ще довго лунали оплески і вигуки “Браво!”, що є найкращим показником успіху вистави! Від себе також хочу подякувати усім причетним до цього неймовірного дійства і можу тільки уявити наскільки феєричною була вистава напередодні у Львові.

Моя вам порада – якщо в вашому місті буде йти “Альберт, або Найвища форма страти” не вагайтесь ні секунди – йдіть за квитком, як це зробила я! Не пожалкуєте!

Фото Олени Коваленко, тобто мої.
Афіша запозичена з сайту http://ye.ua/news/news_15163.html