Хоча в наш час вже мало кого здивуєш стрімами з музичних фестивалів або великих концертів (одразу згадується, як дивилась пряму трансляцію з лондонського благодійного концерту Muse в Shepherd’s Bush Empire). Але театральні постановки я так ще не переглядала і учора це було #моє_вперше, як пишуть у твіттері. А подякувати треба все тому самому Дейву Теннанту,  який став моїм фаворитом в когорті британських акторів, після фільму “Пастка для нареченої” (хто ще не читав рецензію – клікаєм ТУТ і читаємо).

Спершу мою увагу привернула ось ця фотографія і я вирішила пошукати, з якого фільму сцена, зображена на ній.

Саме таким чином я вийшла на статтю, присвячену Девіду і його участі в виставі за шекспірівським твором “Багато галасу з нічого” (англ. “Much Ado About Nothing“).

Перша думка – і знову Шекспір! Останнім часом його якось багато в моєму інформаційному просторі. То виставка з тематичною лекцією, то наживо слухаю, як Андрухович читає свій переклад Гамлета.

Звісно наступним пунктом було віднайти відео з цієї постановки. Для досвідченого користувача інтернету та пошукових систем, нема нічого неможливого, то ж я знайшла все що шукала. Але ніяк не очікувала, що це буде справжній скарб для естета.

Завдяки сайту Digital Theatre, який співпрацює з провідними театрами Лондону, будь яка людина тепер має можливість побачити живі театральні постановки не відвідуючи безпосередньо театр, а лише маючи доступ до інтернету.  Потрібна мені п’єса там теж була. Це був запис з вистави, що була ще у вересні 2011 року. А в 2012 році  “Much Ado About Nothing” отримала дві премії Whatsonstage.com Awards, перемігши в категоріях “Подія року”, а також “Краща постановка за твором Шекспіра”.  

Також на фейсбук сторінці Digital Theatre я знайшла трейлер вистави.

А далі вже знайшла запис вистави з субтитрами… і до третьої години ночі отримувала шалене естетичне задоволення від перегляду.

 Тезисно про враження:

1) Постановка зроблена в сучасному стилі, але не втратила свого сенсу і змісту через це. Сценографія досить мінімалістична, але гра акторів компенсує все інше. Мова оригіналу прекрасна і незвична. Без субтитрів було б зовсім важко. На слух це не та звична англійська, це щось зовсім інше. Як казав Юрій Андрухович, тут не можна просто взяти і перекласти, тут потрібна набагато більша робота з текстом. Сама п’єса блискуча! Нічого зайвого – драма і комедія, кохання і помста, сарказм і гострий гумор – все це в ідеальних пропорціях. Плюс виконання “на рідній землі” автора. Постановку варто дивитись хоча б для того, щоб порівняти наш театр і лондонський (а тим більше постановки театрів Вест Енда, що вирізняються високою якістю і мають світову славу. Не даремно у Вест Енді є так званий театральний район – Theatreland, який налічує близько 24 діючих театрів. То ж можете уявити, яка в них там у Лондоні боротьба за глядача, який вихований на театральних постановках найвищого ґатунку).

2) Девід Теннант  – неймовірно талановитий і багатогранний актор. Дивитись його сценічну гру, це особливе задоволення. Відчувається досвід, набутий ним в у складі Королівської шекспірівської трупи. В його доробку ролі Гамлета, Ромео, Річарда II – відчуваєте рівень, так?

У цій п’єсі Девід шикарно відіграв роль Бенедикта. Початковий комедійний образ, з розвитком сюжету, поступово трансформувався в драматичний. Девід відтворив усю сутність свого героя. А завдяки вигадливості авторів постановки, акторська гра доповнювалась ще і прикольними сценічними костюмами.
Взяти хоча б ті самі джинсові шорти і футболка з символікою супермена – хіба можна подумати, що це можна якось поєднати з Шекспіром?) Але, як підтверджує практика – можна!

Так що дуже раджу цю виставу. Особливо, якщо хочете прокачати рівень своєї англійської і побачити, що з собою уявляє лондонський театр…

…і ще раз впевнитись який прекрасний Девід Теннант… і зрозумієте, про що йшлось у назві цього посту

А взагалі краще один раз побачити, ніж сто раз почути! Так що, як будете в Лондоні, сходіть!))) Ну а хто, як я інтернетами бродить – то можна онлайн подивитись тут ->

Частина 1 і Частина 2. Якість не дуже, але маємо, що маємо.

Підтримуючи марку естета, я не могла оминути лекцію Наталії Висоцької “Шекспір. Спроба наближення”, в рамках проекту “The Show Within The Show” в Мистецькому арсеналі. Тим більше, що лекцію анонсувала Ірина Славінська, а вона поганого не порадить.

Компанію мені склала Валерія, з якою ми вже ходили на авторський курс Любка Дереша, про що я згодом теж напишу. 

Так як роботою я зараз не обтяжена, то маю трохи вільного часу, що дає змогу відвідувати бажані мистецькі події.

Приїхала я завчасно, то ж мала ще можливість відвідати експозицію самого проекту “The Show Within The Show”.  Фото хоч і робила вибірково, але їх все одно вийшло дофіга. А щоб зробити до них дописи пішло ще пів дня. То ж окремого посту тут я виділяти не буду – все і так є під фотографіями. 

Фотозвіт з підписами можна побачити на моїй фейсбук сторінці ТУТ.

Хоча відмічу роботу, яка сподобалась більш за все – це стіна Мирослава Вайди. Шпаківні зроблені з старих колонок. Ніби маленькі будиночки. Вони і промовисті і мовчазні одночасно. Їх хотілось роздивлятись під усіма кутами. І під всіма кутами картина була різною. Дивний симбіоз почуття затишку і покинутості.

Ну і як обійтись без згадки про мого улюбленого письменника. Справа в тому, що коли я побачила інтерпретація картини «Смерть Офелії» английського художника Джона Эверетта Мілле, одразу згадала про сцену з книги “АМ ТМ” Іздрика. Цю книгу я вважаю чарівною, бо кількість синхронів з реальним моїм життям вже зашкалює. Так от Офелія…

— Та шо ти гониш пургу, стара підошво, — таким був мій вступ, — я краще знаю, як угробилась Лілі, бо це ж єдина смерть, яку я по-справжньому оплакував, а я, щоб ви знали, до тонкосльозих не належу…
— …вплітала навіть «палець трупа», а потім вип’ялася на поземну гілляку, аби прикрасити старече дерево вінком…

Йшлося саме про цю сцену з Шекспіра. І от вона повстала, втілена в величезному панно. А мухомори, додані Іллєю PsyFox вже робили, для мене, відсилку до Пєлєвіна. Отака фігня, малята.. Іздрик вєздєсущ…

Але менше з тим. Обійшовши всю виставку, я якраз встигла на початок лекції. Людей було значно менше ніж стільців. Чи то дощ завадив бажаючим прийти, чи то мінімальний промоушен самої лекції, чи просто тема не настільки цікава великій кількості людей.   В будь якому разі було дуже прикро, що слухачів зібралось так мало.

Пані Наталья дуже цікаво розповідала про Вільяма Шекспіра. Видно було одразу, що вона профі у цій темі. Воно і не дивно, бо вона доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри теорії та історії світової літератури імені проф. В.І.Фесенко Київського національного лінгвістичного університету.

Була розкрита тема динаміки ставлення до Шекспіра у різні роки, різне тлумачення його текстів. Шляхи популяризації літературного спадку Шекспіра. Якось раніше я про це і не задумувалась. Ну а справді, взяти хоча б той факт, що Юрій Андрухович робив досить якісні переклади Гамлета. Ну і також згадуються цитати Подерев’янського з “Гамлєт, або Феномен датського кацапізма”. А тут ще й Іздрикові відсилки до Гамлета, з його Офелією (яка, до речі, не тільки в “АМ ТМ” згадується, а і в книзі “Подвійний Леон”).

Також пані Наталя розповідала про “жорстоку гру” в яку вона грає зі своїми студентами – називається вона “зі сторінки на сцену”. Суть цієї гри в тому, що викладач вибирає твір Шекспіра, а студенти мають сходити на виставу за цим твором і порівняти сприйняття від сценічної постановки і читання твору.  А при здачі роботи студент має показати квиток з театру.

От щоб мене в універі “заставляли” в театр на Шекспіра ходити. “Жорстока гра”, в КПІ на хімтесі, це по 4 години лаби з ртуттю робити. 

Також лекція рясніла цікавими фактами. От наприклад, Шекспір впровадив в англійську мову близько 2 000 слів. Його п’єси були доволі жорсткими і не завжди добре сприймались сучасниками. Театр “Глобус” в якому ставив свої п’єси Шекспір зараз відбудовано… але його трохи посунули, а автентичний фундамент і досі там, де був від самого початку. Якщо проаналізувати п’єси то стає зрозумілим, що вони прописувались так, щоб їх потім було зручно ставити у театрі. Бралась до уваги навіть конструкція самого театру (згадайте сцену на балконі з Ромео і Джульєттою). Потім, коли Вільяма запросили у інший, закритий театр, то і характер його п’єс змінився. Також на самих п’єсах відобразилось те, що сам автор був актором, а це було тоді не таким розповсюдженим явищем.

Якщо узагальнити, то лекція вийшла нестандартною і вельми інформативною, ну і плюс відвідування виставки – дєнь прошел нє зря!

А якщо враховувати, що я потім ще й на “Київські Лаври”,  в Диван встигла – на бої поетів в рамках проекту «Соціально-політична жесть!» – то це взагалі успєх!

Фото можна побачити ТУТ

Фото Олени Коваленко, тобто мої.