На вході до арсеналу прийшлось проштовхуватись прямо повз Діму Шурова, який все думав через яку частину турнікету йому проходити. Далі ледь не збила з ніг Діму Лазуткіна (багаторічний досвід катання на роликах допоміг вчасно звернути з хибної траєкторії руху).

Ці всі маневри дозволили вчасно потрапити на виступ Іздрика (цей блог скоро буде нагадувати суцільні оповідки про Юрка, але поки вісь подій саме така, тож крутимось навколо неї далі).

Цей виступ майже дублював учорашній. Різниця була в наявності модератора – Мар’яни Савки, та більш пристойного звуку. А тому слайд-шоу з ілюстрацій ніби пороблено – цього разу знову була нє судьба йому запуститись.
От тут добрі люди записали те, як звучала частина з віршами. Особисто мені більш за все подобається Ноктюрн.

Загалом атмосфера була досить приємною. Юрко дотепно жартував, Мар’яна ставила ненав’язливі запитання, всі уважно слухали. Вільних місць не було, народ юрбився біля локації.
Але не полишала думка, що попередній виступ в Могилянці був більш душевний, камерний. А тут, в Арсеналі, була інша атмосфера – відчувалось, що ти на серйозній мистецькій події.

Приблизно через годину прийшов Ірванець, привітався і своєю появою символізував закінчення виступу Іздрика.

Далі афтограф сессія і дівчатка-дівчатка-дівчатка.

Після виступу випадково зустрілась з Олею Камі та Оллі Перехрест, котра рік тому, на моє прохання дати щось почитати з сучасної поезії порадила мені Іздрикову добірку “Ю” (яку я досі їй не можу ніяк повернути).

Також не залишилась непоміченою Танічка Давиденко, з якою я напередодні переписувалась у фейсбуці. Наживо вона неймовірно позитивна і безпосередня людина. Дуже була рада такому знайомству. Шкода не встигла привітатись з  Іллєю Стронґовським, бо знову ж таки дуже поспішала.

Вибігаю з Арсеналу, а тут  Таня з Іздриком. Ну я підмазалась, попросивши мене сфотографувати з Юрієм.

Я до Іздрика, а він мені, ніби впізнавши:
– О! А цілуватись будемо?
Я трохи в шоці
– Не знаю…

Таня фотографувала, а в мене в голові лунала думка “От блін, треба було погоджуватись! Но момєнт утєрян!”. Саме тому в мене такий дивний погляд на тому знімку))))

Фото Олени Коваленко, тобто мої.
Фото з Юрієм Іздриком – Тетяни Давиденко

Про виступ Іздрика у Могилянці я дізналась ще до поїздки в Тернопіль, то ж в мене вийшов непоганий мистецький марафон.

Дивом відпросившись з роботи я поспішила на Поділ. Там зустрілась з Марією Мате та Оксаною Соломкою. Оксана стала моїм провідником в стінах Могилянки, бо я там до того ніколи не була. Тай взагалі давненько не ходила в пошуках аудиторії, одразу ностальгія охопила за інститутом.

Спочатку ми прийшли в одну аудиторію, але потім через якусь накладку подію було перенесено в іншу. Табун дівчаток сунув коридорами, всі поспішали, щоб зайняти більш зручне місце і бути ближче до Автора. По дорозі ми ще зустріли Софійку. Я її впізнала, хоча бачились ми всього один раз.

Останнім часом так багато з’явилось нових знайомих. І всі – дівчата.
Діалог з Оксаною (далі – О.):
Я: – Їздила в Тернопіль на літ.фест, там дофіга дівчат. Ходила на лекції Іздрика, там теж дофіга дівчат. В Арсеналі дофіга дівчат.
О.:- А я була на футболі, там – дофіга хлопців!))
Я: – Блін, я знала, що ходжу кудись не туди xD

Юрій прийшов вчасно, розказував, що навіть хотів прийти раніше, щоб підготувати і налаштувати все до виступу. Хлопчик (певно з організаторів) довго, щось не міг намудрувати так, щоб одночасно йшло слайд-шоу з ілюстрацій до нової книги Іздрика, та щей так, щоб при цьому звучала музика. Поморочились 15 хв, встановили з горем пополам мікрофон. Вопщєм, Іздрик Юрйович читав лекцію в екстремальних умовах (цю репліку він сам запропонував для звітів про подію). Слайд-шоу з музикою так і не синхронізувалось, і від нього вирішили відмовитись.

Модератора теж не було, але це тільки потішило Юрія, бо визнав, що зазвичай модератори задають такі шаблонні питання, на які вже набридло відповідати. Щоб підкреслити безглуздість незграбного модерування, він вдягнув на руку окуляри і кумедно пародійною манерою поставив сам собі питання “Пане Юрію, а як ви стали літератором і що є джерелом Вашого натхнення?”. Певно, не треба додавати, що це все виглядало неймовірно смішно (але описувати це важко, бо текст не передає ні атмосфери, ні манери спілкування Іздрика з слухачами/глядачами, від якої, вищезгадані реципієнти завжди в захваті).

Далі, більш-менш налаштувавши звук, під завчасно заготовані музичні треки, Юрій начитував свої вірші (як він розказав потім на наступний день, на своєму виступі у Арсеналі – це було таке собі випробовування, бо робив він таке вперше).

Перформанс вийшов прекрасний. Голос Юрія у симбіозі з музикою і текстами гіпнотизував зі страшенною силою. Відчувалось як мурашки бігають шкірою. Чим нижчим ставав голос і чим інтимнійшою лірика, тим більш відчутно було, як хвиля ментальних дівочих оргазмів прокочувалась аудиторією .

А поезія у Іздрика і так інтимна нема куди. Як казав сам Автор – “Мої вірші – це такі собі приватні смс-ки”.

Після читання, щоб розбавити це поетичне караоке, як це водиться зазвичай, почались запитання з аудиторії. Дуже сподобались два запитання і відповіді на них. Я не гарантую дослівного переказу, але текст максимально наближений до оригінального.

- Ви казали на початку лекції, що працювали евакуатором на Чорнобильській АЕС.. Як це вплинуло на Вашу творчість?
– Евакуатором? (аудиторія заходиться сміхом, бо ж який до біса евакуатор? >_< Іздрик був ліквідатором!).  Хм.. та так, було діло. Там так радіація рубала, що люди неправильно паркувалися…

- Підкажіть, які найкращі місця у Калуші? Бо ми тут самі з Калуша і теж хотіли б їх відвідати!
– О! Діаспора! То давайте на афтепаті якесь.. Я знаю лише одне гарне місце в Калуші – це моя квартира! Коли людина починає пертися від себе самого, такий собі старечій маразм, то вже нікуди не треба ходити… ну хіба за сигаретами…

Далі ще пару віршів і автограф-сесія.. і дівчата-дівчата-дівчата… Наступний день готував ще одну зустріч з Юрком.

Фото Олени Коваленко, тобто мої.
Фото Києво-Могилянської Академії знайдено на просторах Інтернету

Цього року я майже не провтикала Книжковий Арсенал (бо в минулому році ця подія пройшла повз мене далекими полями інших зацікавленостей і справ).

Шкода, що через роботу я була обмежена часом і могла потрапити тільки на пару годин до закриття. У Арсеналі гостей зустрічали дуже файні панянки:

В середу я встигла на частину виступу Сергія Жадана.

Там я зустріла Лілію (ну а де ж би я її ще зустріла, як не серед глядачів і прихильників творчості Сергія Вікторовича) дивились сам виступ і тут підходить дядічка якийсь, чемно з нами двома вітається.. і я ловлю себе на думці, що обличчя в нього знайоме.. Ба! Та це ж Порошенко! В цей же час Петро Олексійович стає перед нами і затуляє Жадана!)) Але на наше щастя через декілька хвилин він пішов (потім я йому ненавмисно втулилась в кадри його інтерв’ю, яке він потім давав).  Від виступу Жадана отримала купу задоволення. Він з характерною емоційністю читав свої старі та нові доробки. Та і зовні він дуже красівий і обоятєльний мужчіна.

Також я потрапила на інтерв’ю Леся Подерв’янського і Юрія Володарського.

Так як Юрій Володарський ставив питання російською то і Лесь йому відповідав такою ж мовою. Мені досить незвично було чути російськомовного Подерев’янського але його власна харизматичність відволікала повністю і всі зауваження зникали. Подерев’янський розказав, що пише оперу і якщо хтось дасть бабла то поставить її на сцені. Також згадали про його репліку, щодо української національної ідеї і попросили виразити в двох словах ситуацію сьогодення. Лесь не довго думаючи видав – “Кацапи заєбали!”.

На питання, чи не хотів би Лесь стати міністром культури, відповів “Якби я хотів би бути міністром культури то я давно б їм був”. Взагалі інтерв’ю було цікаве.

Хоча, якби хто мені сказав, років так 10 тому, що я буду сидіти в першому ряду та зацікавлено слухатиму Подерев’янського – не повірила б нізащо! Бо тоді, у тому далекому 2002-му мені його п’єси жахливо не сподобались. Але пройшли роки і ось я сиджу.. і власне зацікавлено слухаю

P. S.: Оті  розмиті фото – то мої. А остання гарна, то  позичена з альбому Alex Zakletsky

-

Одразу почувши цю репліку я запостила її у твіттер (як зробив би на моєму місті кожен порядний твітерянин). Цей твіт набрав “оборотів” – буквально за пару годин його поширило майже 100 осіб.

Ну і далі зробила постер, на стандартному фоні (додавши малесенький копірайтик від себе). Постер поповз соц мережами і виринав багато разів у моїй же стрічці.

Сама репліка шикарна і геніальна, тому не дивно, що її люди підхопили.

Якщо коротко (для лінивих – можна читати тільки цей абзац) – фест класний/в Тернополі від самого ранку робити нема чого/саме місто гарне/ на літ.фестах дофіга дівчат/Фото на телефон це зло/Лазуткін обаятєльний чортяка/Ірванець душевний приколіст/DRUMТИАТР чим далі тим кращі/Іздрик звєзда! 

А тепер багатобуковок

Опівнічна зустріч з Олександром Сопронюком, яка стала ментальним копняком, щоб повернутись до літератури призвела ще до одної події.  Після літературних лекцій Іздрика я дізналась, що він з DRUMТИАТР будуть виступати на мистецькому фетивалі Ї у Тернополі.

На ранок вже були куплені квитки. Далі пару тижнів очікування, зниження температури, відповіді на питання “навіщо воно тобі треба?”/”Мистецький фестиваль – ти що знущаєшся?”/”Гроші нема куди діти?”.

30 березня. Тернопіль.
5:35 ранку.
За бортом лайнера Київ-Івано-Франківськ -2°C
Я як розумна людина в плащі і кедах.
Завіса (як додав би Подерев’янський).
Чисто інтуітивно прямую до центра в пошуках хоч одного цілодобового закладу. Наївна.. обходила все – жодного відкритого місця де можна було б попити кави, чи бодай погрітись. Ну хрін з ним, йду до ставу, п’ю чорний ром з фляги.

 Сонце потроху давало про себе знати.

На набережну сходились рибалки.

По маштабам Тернопільський став більше був схожий на Дніпро у нас в Києві (хоча, наприклад, той самий Дніпро в Черкасах більший схожий на море).

В такі моменти ловиш себе на думці, що воно і добре, що поїхала сама. Ніхто не тривожив того незбагненного ранкового затишку зайвими розмовами.
Трохи здивувала практично повна відсутність людей.
7:00 – Тернопіль нагадує мертве місто.
8:30 – Мала б відкритись Карма-Кава і врятувати мене. Але ні…
9:00 – Кав’ярня на Валовій стає моїм найулюбленішим закладом у Тернополі. Затишне місце, смачний чай, привітний персонал, а головне – вони відкрились раніше від усіх!

10:30 Зігрівшись та зарядивши телефон – рушила далі. В “Star coffee” бариста декілька разів перепитував мене, не повіривши, що я дійсно з Києва, тому що говорю гарною українською.
11:00 раптово з першого разу знайшла “Старий Млин” (Зазвичай я гублюсь у містах, де була 1-2 рази. Але в Тернополі мені все здавалось таким знайомими і майже не піддивляючись в мапу я знаходила потрібні напрямки і вектори руху).

На жаль, млин починав роботу лише о 12:00 і ще годину я прогулювалась прилеглими вуличками та двориками.

В Тернополі дуже суворі коти..

…і цікаві майданчики у дит.садках.

Певно не треба казати, що о 12:00 я була вже під Млином. В голові крутилось Вакарчукове: “Холодна.. голодна.. й невчасна..”. Але цього разу таки вчасна.

Не пошкудувала, що обідати прийшла саме сюди. Так смачно я давно не їла.

Час вже добігав до початку Фестивалю, на який я власне і приїхала.
13:00 я вже була в РК Максим, прийти вирішила завчасно, бо з фотозвітів було видно, що місць зазвичай не вистачало. Я така була не одна. До мене ще приєдналась дівчинка Оксана, яка теж приїхала на один день і була вперше в Тернополі. Познайомилась з одним з організаторів Віталієм Дембіцьким. Він розказав, що до чого, програму фесту, допоміг з придбанням квиточка. Вразив сам РК Максим, в якому проходив фест. Не дивлячись на “гламур” заклад справляв приємне враження – було багато місця, декілька залів, тераса з прекрасним видом на став. З Оксаною кинули речі у залі де мала бути основна частина фестивальної програми. Там як раз проходив саунд-чек DRUMТИАТР’у.

Початок прес-конференції трохи відкладався. Людей було все більше і більше. Зовсім випадково стала свідком зустрічі Ірванця та Іздрика.

Ну а далі власне була сама прес-конференція

Учасники Формуму розповідали про проблеми письменників в українському просторі книговидання, про сучасну літературу. Іздрик з Ірванцем дотепно перекидувались підколками, чим дуже тішили публіку. Обидва вищезгаданих презентували свої книжки. У Юрія Іздрика вийшла нова збірка AB OUT (Яку він ще сам не тримав в руках, бо вона вийшла з друку 28го березня).
Іздрик розповів, як він потрапив на цей фестиваль - “Зателефонували невідомі люди, запропонували приїхати на невідомий фестиваль, але сказали що відшкодують витрати на проїзд, проживання і гарантують триразове харчування. Я не міг не погодитись. Хоча мене ще жодного разу не годували”. Далі, тема триразового харчування виринала не один раз.
Трохи запізнився на прес-конференцію Дмитро Лазуткін, який повідомив “А всі знали що годинники переводять сьогодні? я ні! – тому і запізнився”. Після основної частини мали бути питання з зали, але всі мовчали. Врятував ситуацію хлопець, який запитав Ірванця чи коштував він вже фірмове тернопільське пиво, після того запитання з зали йшли більш активно. Григорій Семенчук cказав, що книг він своїх не привіз, тому допомогти йому можна просто грошима.. йому в руки.

З усього розказаного письменниками можна було зробити висновок, що зараз їм допомогти фінансово можна лише передавши гроші особисто в руки, бо через видавців до них доходять лише копійки.
17:00 відбулася презентиція книги Дмитра Лазуткіна “Колядки та Вальси”. Розповів про її творення, згадав не злим тихим словом Стронговського, який долучився до оформлення книги (про що я одразу написала в Стронгу, з яким товаришую через твіттер). Книгу придбала і підписала, а Дімі передала привіт від Стронга (пєрєдатчік, блін). 
Оксана (про яку я писала вище), дуже хотіла придбати збірку Лазуткіна, але їй не вистачало грошей. Оце я була вперше спонсором придбання книг. Відчуття приємне, скажу чесно.
Попереду було найцікавіше але шикарна погода звала на прогулянку біля ставу. А ще звала Олеся, з якою я вже давно товаришую через твіттер.  Прекрасно поспілкувались, попили кави і я пішла знов на фест. Далі у програмі був Ірванець.

На терасі РК Максим картина “Митці” – Дмитро Лазуткін в оточенні 5ти дівчат – сидять за столиком сміються… і поруч за сусіднім столиком Гриць Семенчук і Юрій Іздрик – мовчать, дивляться на став, курять.. і пусть вєсь мір подождєт. Картина дивувала контрастом і водночас гармонією.

Ну менше з тим.. Ірванець. Запалив приємним настроєм, влучними сатиричними і ліричними творіннями, декларував по пам’яті.

Далі організатори проводили благодійний аукціон, гроші з якого передавалися сім’ям поcтраждалих на Майдані Тернополян.
Декілька картин викупила Ірена Карпа, яка мала виступати того самого вечора.

Шкода, що грошей ні на аукціон ні на книгу Ірванця в мене вже не було.

Аукціон добряче затягнувся, і з ним виступ DrumТИатр’а. Трохи не зрозуміло, чому не прибрали стільці з зали на концертну частину фесту раніше (це відбулось тільки перед виступом Карпи). Прийшлось сидіти, щоб не затуляти нікому сцену.
Від самого виступу я мало чого очікувала, бо мала дуже дивні спогади після першого мого відвідування виступу Семенчука та Іздрика у Дивані пару років тому. Тоді, почувши пісню про Оксану Забужко виникала лише одна думка – нущозафігнятака!?)) Але тоді я і поняття не мала ні хто такий Іздрик ні хто такий Семенчук і з чим курити той ДрамТиатр.  Зараз же ситуація була кардинально іншою. Ну власне тому і концерт цього разу перевершив всі очікування.
Після виступу я трохи відволікла Юрія від складання апаратури, попросивши підписати мені книгу. На питання – для кого, відповіла – для Літо-Лєни, що викликало приємну щиру усмішку автора (принаймні я так думаю, що щиру).

А далі виступ Карпи, але його я вже не застала бо поспішала на потяг. Враження лишились дуже приємні. Організаторам великий респект за цей мистецький захід!

P. S.  Дуже сподобалось фото Анюти Філатової, з її дозволу стягнула до блогу.

Ось і зараз на моєму життєвому шляху з’явилась неординарна людина.

10 березня. Біля Золотих Воріт ми з друзями чекали поки приїде таксі. До нас підійшов наевідомий чоловік і привітався “Слава Україні!”. Ми звісно відповіли “Героям Слава!”. Далі він запитав, чи є в нього 30 секунд нашої уваги. Ми знизали плечима, хлопці щось додали від себе.. і чоловік почав декламувати вірш. Гарно так, відчувалось, що це його власний вірш. В кінці додав різко і сердито “Ну як вам?! Сильно!? Сподобалось?!”. Нам то сподобалось але така поведінка трохи лякала. Далі він ще один вірш продекламував. Далі почав говорити про Україну, запитав звідки ми, трохи здивувався що кияни. Декілька раз він суворо перепитував, чи все нам ясно з того, що він говорить. Казав, щоб не забували Україну.

“Ви ще молоді, вам тут жити, працювати. От зараз погано – а далі буде ще гірше!” – “Саме так казав мій батько” – мимоволі вставила я свою репліку. Але я не могла стриматись, бо ці слова я останнім часом занадто часто повторювала сама і тут чути, це саме з вуст неординарного незнайомця…

Далі, чоловік запитав нас, чи знаємо ми хто він. Ми не знали. Він представився – Олександр Сопронюк, член спілки письменників України, головний редактор газети “Слово” (я на всяк випадок записала його ім’я та прізвище на телефон, щоб не забути). Показав нам посвідчення.

Він нас ще раз перепитав чи мі зрозуміли, що він нам говорив, ми кивнули ствердно, а він – “Та нічого ви не зрозуміли!”.  Я ще подумала, трохи образившись, що він нас недооцінює, недооцінює нашу національну свідомість.

Приїхавши додому, я почала шукати про Олександра інформацію. Перше ж посилання йшло на сторінку в вікіпедії. Прочитавши його біографію мені так стало соромно. Він таки вірно нас недооцінював. Одне те, що ми не знали хто він вже говорило про те, що ми не знаємо пласт нашої історії. Той один з важливих пластів – становлення незалежної України!

Вже пройшло декілька днів з тої зустрічі, а я і досі під враженням. Київ це дивовижне місто – тут можна так просто зустріти на вулиці, серед ночі одного з тих, хто 24 серпня 1991 року знімав червоний прапор з ЦК КПУ, того, хто не дивлячись на репресії, під наглядом КДБ продовжував піднімати українську культуру.

Доле, ще раз дякую тобі!

фото Марії Хімич