…кличеш на допомогу “Ну де ти, де ти, де?!”, а тебе рятують зовсім не ті, на кого ти розраховував. І порятунок, як виявляється, полягає зовсім не в тому, що тобі здавалося порятунком, а чимось набагато кращим.

Юрій Андрухович

31 травня погода у Києві дуже нагадувала львівську і це було дуже символічно, в контексті того, що мало відбутись того вечора в Мистецькому Арсеналі.

В стінах древньої зали мали розгорнутись події, що відбулись у Львові 1641-го року, навколо Альберта Віроземського, якого було привселюдно спалено посеред львівської площі Ринок.

Коли всі місця були заповнені глядачами (а їх прийшло чимало), погасло світло і почалося дійство… Це була мультимедійна вистава «Альберт, або Найвища форма страти», яка створена на основі неопублікованого оповідання Юрія Андруховича.

Ольга Михайлюк, як режисер, поєднала на сцені декілька стихій – текст, музику і візуальний ряд. Зробила вона це досконало і професійно. Спробую розкласти по компонентам:

Юрій Андрухович, як автор-оповідач смакував кожне своє слово та демонстрував не аби яку артистичність разом з неймовірною харизматичністю. Багатогранний тембр голосу та манера викладення історії – це ті “інструменти”, якими Юрій володіє досконало!

Уляна Горбачевська, з неймовірним голосом,  який проймав кожну клітинку. Її спів створював таємничу та містичну атмосферу, підсилював образи, які змальовував текстом автор. А ще, мене захоплювала її майстерність виконання – це ж не просто спів, це чисте виконання своєї “партії”, в паралельному звучанні з контрабасом, фоновими звуками та читанням тексту.  І додайте до того всього пластику танцю і акторську гру. Коли Уляна зображує перемовини львів’ян під час страти, то ти чітко уявляєш, що все так і було.. і жодних сумнівів, бо це львівський темперамент, львівська говірка, львівська аура (не дивлячись на те, що справа йде про львів’ян далекого XVII століття).

Марк Токар, вводив у естетично-музичний транс своєю грою на контрабасі та читанням тексту. Його було не тільки цікаво слухати, а й спостерігати. В цій постановці Марк на сцені був музикантом, актором і співаком. З Уляною вони утворювали шикарний тандем. Музику, яку видобував Марк зі свого інструменту була ніби четвертим учасником всього дійства. Це вам не записи, що зроблені завчасно – це справжня жива музична стихія, яка охоплює і не відпускає від першої і до останньої хвилини. 

Тоді, якщо музика була четвертим учасником дійства, то п’ятим компонентом цієї алхімічної суміші мистецтв, був візуальний ряд, що проектувався на полотно позаду акторів. Автором майстерної візуалізації п’єси є Анатолій Бєлов, талановитий київський художник. Художня анімація, скомпільована vj-group «CUBE» та звукове обрамлення, професійно зроблене Віктором Новожиловим, передають тонкі переплетіння сюжету з деталізацією елементів. Характерним йде почерговість переваги в візуальному наповненні чорного та білого кольорів.

Вистава хоч і наповнена цим  вищеописаним розмаїттям, але при цьому в ній нема нічого зайвого. Дивлячись цей спектакль, ти встигаєш охопити все, бо сценічне дійство поєднується в один цілісний кластер, який сприймає свідомість. І від цього поєднання іноді аж мурахи по шкірі табунами бігають.

На створення історії, що лягла в основу сюжету постановки, Юрія надихнули записи про Альберта Віроземського, знайдені в хроніках кримінального світу Львова, як говорить сам автор. То ж ми маємо ніби класичні протистояння добра та зла, чорного та білого, релігії та містики.. але не дивлячись на це розвиток сюжетної лінії досить непередбачуваний.

Треба також зазначити, що Ольга Михайлюк вже не перший рік співпрацює з Юрієм Андруховичем у різноманітних проектах. Так, наприклад їх творчий тандем отримав перемогу на Міжнародному конкурсі відеопоезії «CYCLOP» в Києві, з роликом “Ніж та Ніжність“ на вірш Андруховича. Марк Токар і Уляна Горбачевська також мають спільний проект Ultramarine, з яким вони виступали на чималій кількості фестивалів. А робіт vj-group «CUBE» взагалі не перелічити.  То ж Ольга Михайлюк не дарма об’єднала саме цих людей в роботі над постановкою “Альберта” і не прогадала. 

Після закінчення, ще довго лунали оплески і вигуки “Браво!”, що є найкращим показником успіху вистави! Від себе також хочу подякувати усім причетним до цього неймовірного дійства і можу тільки уявити наскільки феєричною була вистава напередодні у Львові.

Моя вам порада – якщо в вашому місті буде йти “Альберт, або Найвища форма страти” не вагайтесь ні секунди – йдіть за квитком, як це зробила я! Не пожалкуєте!

Фото Олени Коваленко, тобто мої.
Афіша запозичена з сайту http://ye.ua/news/news_15163.html

31 травня в Мистецькому Арсеналі відбулась творча зустріч: “ШАКЕСПЕАРЕ: ГРА З КЛАСИКОМ. Зустріч з Юрієм Андруховичем, Іваном Малковичем та Владиславом Єрко“.

Андрухович з Малковичем читали уривки з “Гамлета” (книга 2008 р. видавництва А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, що отримала Ґран-прі на 15-ому львівському книжковому форумі). Була озвучена також інформація про перевидання, за участю талановитого ілюстратора  Владислава Єрко.

Іван Малкович, власник і директор видавництва«А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»,  повідомив, що вже є готовий переклад Шекспірівської трагедії “Ромео і Джульєтта“, але є ще деяка заковика… заковика – це сам Єрко, що ніяк не може зробити до неї ілюстрації. Дуже кумедно було, коли Малкович і Андрухович привселюдно просили Владислава Єрко, щоб той вже швидше доробляв свою роботу, а той ставав на коліна і казав, що все обов’язково зробить. Вийшла така собі комедійна постановка, яка не дисонувала з гарним теплим настроєм, що панував у залі. По закінченні зустрічі, можна було придбати ілюстрації Владислава з автографом автора (спочатку ціна була 80 грн, але через те, що не було чим давати решту, то вартість знизили до 50 грн). Звісно, що Юрія Андруховича не оминула автограф-сесія.

Публіка на цій зустрічі була дуже різноманітною. Біля мене, наприклад сіли дідусь з бабусею, яким було на вигляд не менш як по 80 років, а на ряд далі були дівчатка підлітки. Якраз переді мною сиділа письменниця Катерина Бабкіна з Ольгою Жук, що є куратором Міжнародного фестивалю “Книжковий Арсенал“.

Взагалі зустріч була дуже приємною і залишила по собі лише позитивні враження та надії на те, що найближчим часом нова книга побачить світ – книга, яка дозволить насолодитись класичним твором Шекспіра в українському перекладі Юрія Андруховича.

А далі нас чекав спектакль, про який я писала на початку…

Фото і відео Олени Коваленко, тобто мої.
Афіша запозичена звідси

Підтримуючи марку естета, я не могла оминути лекцію Наталії Висоцької “Шекспір. Спроба наближення”, в рамках проекту “The Show Within The Show” в Мистецькому арсеналі. Тим більше, що лекцію анонсувала Ірина Славінська, а вона поганого не порадить.

Компанію мені склала Валерія, з якою ми вже ходили на авторський курс Любка Дереша, про що я згодом теж напишу. 

Так як роботою я зараз не обтяжена, то маю трохи вільного часу, що дає змогу відвідувати бажані мистецькі події.

Приїхала я завчасно, то ж мала ще можливість відвідати експозицію самого проекту “The Show Within The Show”.  Фото хоч і робила вибірково, але їх все одно вийшло дофіга. А щоб зробити до них дописи пішло ще пів дня. То ж окремого посту тут я виділяти не буду – все і так є під фотографіями. 

Фотозвіт з підписами можна побачити на моїй фейсбук сторінці ТУТ.

Хоча відмічу роботу, яка сподобалась більш за все – це стіна Мирослава Вайди. Шпаківні зроблені з старих колонок. Ніби маленькі будиночки. Вони і промовисті і мовчазні одночасно. Їх хотілось роздивлятись під усіма кутами. І під всіма кутами картина була різною. Дивний симбіоз почуття затишку і покинутості.

Ну і як обійтись без згадки про мого улюбленого письменника. Справа в тому, що коли я побачила інтерпретація картини «Смерть Офелії» английського художника Джона Эверетта Мілле, одразу згадала про сцену з книги “АМ ТМ” Іздрика. Цю книгу я вважаю чарівною, бо кількість синхронів з реальним моїм життям вже зашкалює. Так от Офелія…

— Та шо ти гониш пургу, стара підошво, — таким був мій вступ, — я краще знаю, як угробилась Лілі, бо це ж єдина смерть, яку я по-справжньому оплакував, а я, щоб ви знали, до тонкосльозих не належу…
— …вплітала навіть «палець трупа», а потім вип’ялася на поземну гілляку, аби прикрасити старече дерево вінком…

Йшлося саме про цю сцену з Шекспіра. І от вона повстала, втілена в величезному панно. А мухомори, додані Іллєю PsyFox вже робили, для мене, відсилку до Пєлєвіна. Отака фігня, малята.. Іздрик вєздєсущ…

Але менше з тим. Обійшовши всю виставку, я якраз встигла на початок лекції. Людей було значно менше ніж стільців. Чи то дощ завадив бажаючим прийти, чи то мінімальний промоушен самої лекції, чи просто тема не настільки цікава великій кількості людей.   В будь якому разі було дуже прикро, що слухачів зібралось так мало.

Пані Наталья дуже цікаво розповідала про Вільяма Шекспіра. Видно було одразу, що вона профі у цій темі. Воно і не дивно, бо вона доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри теорії та історії світової літератури імені проф. В.І.Фесенко Київського національного лінгвістичного університету.

Була розкрита тема динаміки ставлення до Шекспіра у різні роки, різне тлумачення його текстів. Шляхи популяризації літературного спадку Шекспіра. Якось раніше я про це і не задумувалась. Ну а справді, взяти хоча б той факт, що Юрій Андрухович робив досить якісні переклади Гамлета. Ну і також згадуються цитати Подерев’янського з “Гамлєт, або Феномен датського кацапізма”. А тут ще й Іздрикові відсилки до Гамлета, з його Офелією (яка, до речі, не тільки в “АМ ТМ” згадується, а і в книзі “Подвійний Леон”).

Також пані Наталя розповідала про “жорстоку гру” в яку вона грає зі своїми студентами – називається вона “зі сторінки на сцену”. Суть цієї гри в тому, що викладач вибирає твір Шекспіра, а студенти мають сходити на виставу за цим твором і порівняти сприйняття від сценічної постановки і читання твору.  А при здачі роботи студент має показати квиток з театру.

От щоб мене в універі “заставляли” в театр на Шекспіра ходити. “Жорстока гра”, в КПІ на хімтесі, це по 4 години лаби з ртуттю робити. 

Також лекція рясніла цікавими фактами. От наприклад, Шекспір впровадив в англійську мову близько 2 000 слів. Його п’єси були доволі жорсткими і не завжди добре сприймались сучасниками. Театр “Глобус” в якому ставив свої п’єси Шекспір зараз відбудовано… але його трохи посунули, а автентичний фундамент і досі там, де був від самого початку. Якщо проаналізувати п’єси то стає зрозумілим, що вони прописувались так, щоб їх потім було зручно ставити у театрі. Бралась до уваги навіть конструкція самого театру (згадайте сцену на балконі з Ромео і Джульєттою). Потім, коли Вільяма запросили у інший, закритий театр, то і характер його п’єс змінився. Також на самих п’єсах відобразилось те, що сам автор був актором, а це було тоді не таким розповсюдженим явищем.

Якщо узагальнити, то лекція вийшла нестандартною і вельми інформативною, ну і плюс відвідування виставки – дєнь прошел нє зря!

А якщо враховувати, що я потім ще й на “Київські Лаври”,  в Диван встигла – на бої поетів в рамках проекту «Соціально-політична жесть!» – то це взагалі успєх!

Фото можна побачити ТУТ

Фото Олени Коваленко, тобто мої.

На вході до арсеналу прийшлось проштовхуватись прямо повз Діму Шурова, який все думав через яку частину турнікету йому проходити. Далі ледь не збила з ніг Діму Лазуткіна (багаторічний досвід катання на роликах допоміг вчасно звернути з хибної траєкторії руху).

Ці всі маневри дозволили вчасно потрапити на виступ Іздрика (цей блог скоро буде нагадувати суцільні оповідки про Юрка, але поки вісь подій саме така, тож крутимось навколо неї далі).

Цей виступ майже дублював учорашній. Різниця була в наявності модератора – Мар’яни Савки, та більш пристойного звуку. А тому слайд-шоу з ілюстрацій ніби пороблено – цього разу знову була нє судьба йому запуститись.
От тут добрі люди записали те, як звучала частина з віршами. Особисто мені більш за все подобається Ноктюрн.

Загалом атмосфера була досить приємною. Юрко дотепно жартував, Мар’яна ставила ненав’язливі запитання, всі уважно слухали. Вільних місць не було, народ юрбився біля локації.
Але не полишала думка, що попередній виступ в Могилянці був більш душевний, камерний. А тут, в Арсеналі, була інша атмосфера – відчувалось, що ти на серйозній мистецькій події.

Приблизно через годину прийшов Ірванець, привітався і своєю появою символізував закінчення виступу Іздрика.

Далі афтограф сессія і дівчатка-дівчатка-дівчатка.

Після виступу випадково зустрілась з Олею Камі та Оллі Перехрест, котра рік тому, на моє прохання дати щось почитати з сучасної поезії порадила мені Іздрикову добірку “Ю” (яку я досі їй не можу ніяк повернути).

Також не залишилась непоміченою Танічка Давиденко, з якою я напередодні переписувалась у фейсбуці. Наживо вона неймовірно позитивна і безпосередня людина. Дуже була рада такому знайомству. Шкода не встигла привітатись з  Іллєю Стронґовським, бо знову ж таки дуже поспішала.

Вибігаю з Арсеналу, а тут  Таня з Іздриком. Ну я підмазалась, попросивши мене сфотографувати з Юрієм.

Я до Іздрика, а він мені, ніби впізнавши:
– О! А цілуватись будемо?
Я трохи в шоці
– Не знаю…

Таня фотографувала, а в мене в голові лунала думка “От блін, треба було погоджуватись! Но момєнт утєрян!”. Саме тому в мене такий дивний погляд на тому знімку))))

Фото Олени Коваленко, тобто мої.
Фото з Юрієм Іздриком – Тетяни Давиденко

Цього року я майже не провтикала Книжковий Арсенал (бо в минулому році ця подія пройшла повз мене далекими полями інших зацікавленостей і справ).

Шкода, що через роботу я була обмежена часом і могла потрапити тільки на пару годин до закриття. У Арсеналі гостей зустрічали дуже файні панянки:

В середу я встигла на частину виступу Сергія Жадана.

Там я зустріла Лілію (ну а де ж би я її ще зустріла, як не серед глядачів і прихильників творчості Сергія Вікторовича) дивились сам виступ і тут підходить дядічка якийсь, чемно з нами двома вітається.. і я ловлю себе на думці, що обличчя в нього знайоме.. Ба! Та це ж Порошенко! В цей же час Петро Олексійович стає перед нами і затуляє Жадана!)) Але на наше щастя через декілька хвилин він пішов (потім я йому ненавмисно втулилась в кадри його інтерв’ю, яке він потім давав).  Від виступу Жадана отримала купу задоволення. Він з характерною емоційністю читав свої старі та нові доробки. Та і зовні він дуже красівий і обоятєльний мужчіна.

Також я потрапила на інтерв’ю Леся Подерв’янського і Юрія Володарського.

Так як Юрій Володарський ставив питання російською то і Лесь йому відповідав такою ж мовою. Мені досить незвично було чути російськомовного Подерев’янського але його власна харизматичність відволікала повністю і всі зауваження зникали. Подерев’янський розказав, що пише оперу і якщо хтось дасть бабла то поставить її на сцені. Також згадали про його репліку, щодо української національної ідеї і попросили виразити в двох словах ситуацію сьогодення. Лесь не довго думаючи видав – “Кацапи заєбали!”.

На питання, чи не хотів би Лесь стати міністром культури, відповів “Якби я хотів би бути міністром культури то я давно б їм був”. Взагалі інтерв’ю було цікаве.

Хоча, якби хто мені сказав, років так 10 тому, що я буду сидіти в першому ряду та зацікавлено слухатиму Подерев’янського – не повірила б нізащо! Бо тоді, у тому далекому 2002-му мені його п’єси жахливо не сподобались. Але пройшли роки і ось я сиджу.. і власне зацікавлено слухаю

P. S.: Оті  розмиті фото – то мої. А остання гарна, то  позичена з альбому Alex Zakletsky

-