…та до суботи все ще ціла купа часу і повна відсутність сенсу (бо який без неї сенс?) © Іздрик

Так вийшло, що субота була перенасичена подіями. Заплановані зустрічі і заходи я мала вправно розкласти по поличкам часу. Родинні справи, далі зустріч з Олею Білочкою (яка мені привезла усіляких гостинців зі Львова), відвідування хіпстерсього фесту на АРТпричалі don’t Take Fake (про нього буде окремий звіт), ну а далі довгоочікуваний «Квартирник» DRUMТИАТР в Closer/Mezzanine. Ноги втомилися страшенно, і ця невеличка відстань (від набережної до Нижньоюрківської 31) здалась мені вічністю. Саму локацію знайшла одразу і навіть не заблукала (прівєт топографічний кретінизм).

Щоб потрапити до самого приміщення, спочатку треба було подолати якусь давню прохідну, від якої віяло духом срср, а далі за поворотом вже був і сам заклад. На фасаді нєзатєйліва розтяжка, яка повідомляла усім відвідувачам про приморський протоконцептуалізм. А ще на ній був Буратіно у дивному недвозначному симбіозі зі шпаківнею.

Одразу вибачусь за якість телефонних фото

На вході відвідувачів зустрічав Паша Бондаренко (один з організаторів квартирника). Благо я попередила про те, що забула роздрукувати квиток,  і для того, щоб мене пропустили достатньо було показати на телефоні електронного квитка. На третьому поверсі знаходилась зала, в якій мав проходити сам концерт. Приміщення доволі цікаве і атмосферне. На підлозі були зручні мішки для сидіння, на один з яких я і “плюхнулась” безсила з дороги. А ні… спочатку я привіталась з веселими дівчатами,  які приїхали з міста Рівне на виступ DRUMТИАТР’у – Ксенія, Аня, Таня. Анічку до того я знала з твіттеру.

Поки не почався квартирник ми спілкувались з дівчатами. Далі я побачила, що до зали зайшла Марічка Бурмака. До того я її тільки по тілівізору бачила! Також, ще і по роботі  моїй колишній мала спілкування з редакторами її проекту “Музика для дорослих” на каналі ТВі. Не довго думаючи, я підійшла познайомитись з Марічкою. А чом би і ні? Представилась, поцікавилась “какімі судьбамі”, сфотографувала її для цього звіту. Марічка дуже приємна людина і без найменшого пафосу зі мною вільно спілкувалась. А повернувшись на своє місце, з підручних матеріалів та мініатюрного штативу, я зконструювала знімальну систему (якщо її можна було так назвати):

Поки виступав The Lobsters, я побачила на курилці Гриця Семенчука і вирішила, що обов’язково треба піти привітатись і познайомитись наживо (бо перед тим я тільки мєлькала коментами до його записів у фейсбучку).  

Отими набєгами на “познакомітса” я досить дивувала Тетяну, під пильну увагу якої я лишала свої речі (Таня, спасіба!). 

The Lobsters:

З Грицем привіталась, здивувала його тим, що концерт прийшла послухати Марічка Бурмака. Та й взагалі, він думав, що я його підколюю та розводжу, поки не показала фото. Гріша казав, що Київ містичне місто, а сама локація тішила своєю атмосферою. Виказав свої сподівання, що публіка буде готовою до їх виступу і всі добряче відірвуться. Тут я виказала свої сумніви, бо наприклад, в Тернополі ніхто не танцював та і рік тому в Дивані теж не дуже активні люди були.. але надія таки була, що кияни не облажаються і тепло приймуть музикантів.  Побажавши гарного виступу, я знову повернулась до свого “посту” перед сценою. Виступ гурту Youreina та Mr. Light (дві милі дівчнки) я повністю зняла на відео (якість якого залишає бажати кращого.. але це все таки щось).  Для їхнього віку вони досить добре себе зарекомендували.

Мені ось ця пісня більш за все сподобалась:

Далі виступив кавер-бенд Chameleon Lizard:

Зізнаюсь чесно, виступ вищезгаданого гурту я майже не чула, бо пішла до Марічки поділитись враженнями про тих, хто вже виступив та і про саму реалізацію цього квартирника… ну і ще бахнула пару коктейлів . Після цього, виступила зі своїми  віршами  Варвара Поднос (творчий псевдонім Molnijadevochka). Не скажу, що я була в захваті від її віршів, але враження лишилось гарне. Звісно, мені більше сподобалась україномовна лірика. Мені дуже хотілось зняти на відео виступ DRUMТИАТР’у, я вирішила поставити фотоапарат кудись у зручне місце для зйомки… і додумалась – поставила на колонку, з якої він “благополучно” гепнувся при перших же акордах… і більше не вмикався.

Ну і фіг з ним, я трохи пофотографувала на телефон, просто віддалась настрою, який вирував в залі, коли Іздрик і Семенчук виконували свої пісні.

Що потішило, що територію перед сценою звільнили від зайвих “меблів” і людям було де танцювати, шаленіти, гоцати, стрибати і прєдаваться ейфорії. Що вони (а з ними і я) добросовісно й робили.

Енергетика буяла! Нарешті- таки,  побачило світ те слайд-шоу, яке не запустилось ні в Могилянці, ні в Арсеналі.

Зображення проектувалось прямо на сцену Юрка з Грицем і на біле полотно позаду них. Це додавало антуражу виступу.

Кайфовий концерт вийшов. Дуже потішила пісня “Києве мій”, для мене вона стала приємним сюрпризом.

Щодо подальших подій, дуже доречною буде фраза Андруховича: “Історій про Іздрика є безліч або принаймні декілька. Це був лише початок. А продовження – саме так‚ зараз буде продовження‚ наступна історія про Іздрика – сам Іздрик!”

Усього розказувати не буду, але після виступу я ще познайомилась з Аліною, яку заочно знала до того, коли вона про мене турбувалась, щоб я дістала квитки на цей самий квартирник. Та й ще розговорились  з харизматичною Софією, приятелькою Гріши та Юрка. Люди, отримавши афтографи, пішли домів чи далі продовжувати двіж, а я залишилась…

Спочатку тусили в Closer на другому поверсі, там шикарна літня площадка…

- Я взагалі хімік технолог
– Ну саме тому ти тут *видихаючи клубу диму- каже Юрко

Потім лаундж з диванами, слова подяки оргам, теревені і думки про те, що робити далі. Розмови про те, що робити далі, порогулянка по Подолу.

- Ну ви мене зморили вже цим ходінням
– Та я б зловила попутку, в мене до того талант
– І що  того таланту зараз, коли ми все йдемо? Треба щось робити!
*через пару секунд я зупиняю не просто попутку, а мікроавтобус, який вмістив би всю компанію. Але частина людей нас покинула і в тому мікроавтобусі нас їхало четверо. Оригінально і атмосферно. Трансфер- вул. Констянтинівска-Котрактова площа. 
– Ну, питання є?))))
– Ок, забираю свої слова назад!) 

Далі розповіді про поїздку в Одесу, байки з життя.

- А де ви саме жили в Одессі?
– На Дерібасівській. Ти уяви, а в мене ж була кличка Дерибас! І тут я в Одесі, на Дерібасівській, щось в тому було… Взагалі, Одеса неймовірна. Це, як Львів, якого не впізнаєш.. ну і море.. море!!!

…І в той момент я чомусь вже не дивувалась, що їду в машині з Іздриком і ми спілкуємось… Все було,  наче, так і треба… І це було прекрасно!)

…Далі знову пішки. Грицю, ще приходилось перти важку сумку, я все чогось переживала, щоб він її ніде не забув *по власному досвіду знаю, що таке можливо*…

… Сквер біля могилянки, шампанське, купа маленьких дівчаток,  які самі не вірили своїм очам, що бачать свого кумира, отак,  зовсім поруч. Вони його оточили з усіх сторін і я, навіть трохи злякалась спочатку. Ще розтягнуть на сувеніри по шматочкам!..

- Юрко, от я нещодавно відкрила свою книжкову шафу, а там книг 10 Пєлєвіна, а поруч книг 5 Ваших – от такий симбіоз.
– Ну все правильно! Там тільки Набокова не вистачає.
– Я думаю, це ще попереду.

- А в Вас таке буває, що в такому двіжі людей, переважно незнайомих, виникає думка “I’m too old for this shit”?
– В мене не така добра англійська, переклади
– “Я вже застарий для цього всього”
– Та нєєє…. все нормально, просто не люблю зайвого шуму  та напрягу. Взагалі, я відмовився від зайвої музики в житті. Навіть фонової. Оце, мабуть, ознака старості.
– Я і сама не люблю зайвого шуму, хоча зараз, мене хлібом не корми, дай поїздити кудись, на події походити. А дома відмовляють “нашовонотобітребасидикращедома”
– Ну бо їм не зрозуміти твого шаленого темпераменту. Зараз будемо їхати в таксі і я тобі вірш прочитаю, про твій темперамент.
– Та я з Вами не їду, маю справи завтра.
– Тоді зараз, слухай…

Для повноти картини, додаю текст того самого вірша (з якого, по збігу обставин, почалась моя любов до лірики Іздрика, з легкої руки Оллі Перехрест, яка дала мені його збірку рік тому).

Я розплилась в посмішці
– Дуже дякую! Знаю цей вірш.
– Я знаю, що ти знаєш *теж посміхаючись відповів Юрко*

Ну а далі приїхало вищезгадане таксі, обнімашки-цілувашки на прощання, ще раз подяки за шикарний вечір і за знайомство.

Фінал. Дорога додому і осознаніє, що то все таки було, а не примарилось.

Любий читачу, якщо ти дочитав до цього рядка – Ти мій герой! 

Фото Олени Коваленко, тобто мої.
Афіша запозичена ТУТ

Про виступ Іздрика у Могилянці я дізналась ще до поїздки в Тернопіль, то ж в мене вийшов непоганий мистецький марафон.

Дивом відпросившись з роботи я поспішила на Поділ. Там зустрілась з Марією Мате та Оксаною Соломкою. Оксана стала моїм провідником в стінах Могилянки, бо я там до того ніколи не була. Тай взагалі давненько не ходила в пошуках аудиторії, одразу ностальгія охопила за інститутом.

Спочатку ми прийшли в одну аудиторію, але потім через якусь накладку подію було перенесено в іншу. Табун дівчаток сунув коридорами, всі поспішали, щоб зайняти більш зручне місце і бути ближче до Автора. По дорозі ми ще зустріли Софійку. Я її впізнала, хоча бачились ми всього один раз.

Останнім часом так багато з’явилось нових знайомих. І всі – дівчата.
Діалог з Оксаною (далі – О.):
Я: – Їздила в Тернопіль на літ.фест, там дофіга дівчат. Ходила на лекції Іздрика, там теж дофіга дівчат. В Арсеналі дофіга дівчат.
О.:- А я була на футболі, там – дофіга хлопців!))
Я: – Блін, я знала, що ходжу кудись не туди xD

Юрій прийшов вчасно, розказував, що навіть хотів прийти раніше, щоб підготувати і налаштувати все до виступу. Хлопчик (певно з організаторів) довго, щось не міг намудрувати так, щоб одночасно йшло слайд-шоу з ілюстрацій до нової книги Іздрика, та щей так, щоб при цьому звучала музика. Поморочились 15 хв, встановили з горем пополам мікрофон. Вопщєм, Іздрик Юрйович читав лекцію в екстремальних умовах (цю репліку він сам запропонував для звітів про подію). Слайд-шоу з музикою так і не синхронізувалось, і від нього вирішили відмовитись.

Модератора теж не було, але це тільки потішило Юрія, бо визнав, що зазвичай модератори задають такі шаблонні питання, на які вже набридло відповідати. Щоб підкреслити безглуздість незграбного модерування, він вдягнув на руку окуляри і кумедно пародійною манерою поставив сам собі питання “Пане Юрію, а як ви стали літератором і що є джерелом Вашого натхнення?”. Певно, не треба додавати, що це все виглядало неймовірно смішно (але описувати це важко, бо текст не передає ні атмосфери, ні манери спілкування Іздрика з слухачами/глядачами, від якої, вищезгадані реципієнти завжди в захваті).

Далі, більш-менш налаштувавши звук, під завчасно заготовані музичні треки, Юрій начитував свої вірші (як він розказав потім на наступний день, на своєму виступі у Арсеналі – це було таке собі випробовування, бо робив він таке вперше).

Перформанс вийшов прекрасний. Голос Юрія у симбіозі з музикою і текстами гіпнотизував зі страшенною силою. Відчувалось як мурашки бігають шкірою. Чим нижчим ставав голос і чим інтимнійшою лірика, тим більш відчутно було, як хвиля ментальних дівочих оргазмів прокочувалась аудиторією .

А поезія у Іздрика і так інтимна нема куди. Як казав сам Автор – “Мої вірші – це такі собі приватні смс-ки”.

Після читання, щоб розбавити це поетичне караоке, як це водиться зазвичай, почались запитання з аудиторії. Дуже сподобались два запитання і відповіді на них. Я не гарантую дослівного переказу, але текст максимально наближений до оригінального.

- Ви казали на початку лекції, що працювали евакуатором на Чорнобильській АЕС.. Як це вплинуло на Вашу творчість?
– Евакуатором? (аудиторія заходиться сміхом, бо ж який до біса евакуатор? >_< Іздрик був ліквідатором!).  Хм.. та так, було діло. Там так радіація рубала, що люди неправильно паркувалися…

- Підкажіть, які найкращі місця у Калуші? Бо ми тут самі з Калуша і теж хотіли б їх відвідати!
– О! Діаспора! То давайте на афтепаті якесь.. Я знаю лише одне гарне місце в Калуші – це моя квартира! Коли людина починає пертися від себе самого, такий собі старечій маразм, то вже нікуди не треба ходити… ну хіба за сигаретами…

Далі ще пару віршів і автограф-сесія.. і дівчата-дівчата-дівчата… Наступний день готував ще одну зустріч з Юрком.

Фото Олени Коваленко, тобто мої.
Фото Києво-Могилянської Академії знайдено на просторах Інтернету

Одразу почувши цю репліку я запостила її у твіттер (як зробив би на моєму місті кожен порядний твітерянин). Цей твіт набрав “оборотів” – буквально за пару годин його поширило майже 100 осіб.

Ну і далі зробила постер, на стандартному фоні (додавши малесенький копірайтик від себе). Постер поповз соц мережами і виринав багато разів у моїй же стрічці.

Сама репліка шикарна і геніальна, тому не дивно, що її люди підхопили.

Якщо коротко (для лінивих – можна читати тільки цей абзац) – фест класний/в Тернополі від самого ранку робити нема чого/саме місто гарне/ на літ.фестах дофіга дівчат/Фото на телефон це зло/Лазуткін обаятєльний чортяка/Ірванець душевний приколіст/DRUMТИАТР чим далі тим кращі/Іздрик звєзда! 

А тепер багатобуковок

Опівнічна зустріч з Олександром Сопронюком, яка стала ментальним копняком, щоб повернутись до літератури призвела ще до одної події.  Після літературних лекцій Іздрика я дізналась, що він з DRUMТИАТР будуть виступати на мистецькому фетивалі Ї у Тернополі.

На ранок вже були куплені квитки. Далі пару тижнів очікування, зниження температури, відповіді на питання “навіщо воно тобі треба?”/”Мистецький фестиваль – ти що знущаєшся?”/”Гроші нема куди діти?”.

30 березня. Тернопіль.
5:35 ранку.
За бортом лайнера Київ-Івано-Франківськ -2°C
Я як розумна людина в плащі і кедах.
Завіса (як додав би Подерев’янський).
Чисто інтуітивно прямую до центра в пошуках хоч одного цілодобового закладу. Наївна.. обходила все – жодного відкритого місця де можна було б попити кави, чи бодай погрітись. Ну хрін з ним, йду до ставу, п’ю чорний ром з фляги.

 Сонце потроху давало про себе знати.

На набережну сходились рибалки.

По маштабам Тернопільський став більше був схожий на Дніпро у нас в Києві (хоча, наприклад, той самий Дніпро в Черкасах більший схожий на море).

В такі моменти ловиш себе на думці, що воно і добре, що поїхала сама. Ніхто не тривожив того незбагненного ранкового затишку зайвими розмовами.
Трохи здивувала практично повна відсутність людей.
7:00 – Тернопіль нагадує мертве місто.
8:30 – Мала б відкритись Карма-Кава і врятувати мене. Але ні…
9:00 – Кав’ярня на Валовій стає моїм найулюбленішим закладом у Тернополі. Затишне місце, смачний чай, привітний персонал, а головне – вони відкрились раніше від усіх!

10:30 Зігрівшись та зарядивши телефон – рушила далі. В “Star coffee” бариста декілька разів перепитував мене, не повіривши, що я дійсно з Києва, тому що говорю гарною українською.
11:00 раптово з першого разу знайшла “Старий Млин” (Зазвичай я гублюсь у містах, де була 1-2 рази. Але в Тернополі мені все здавалось таким знайомими і майже не піддивляючись в мапу я знаходила потрібні напрямки і вектори руху).

На жаль, млин починав роботу лише о 12:00 і ще годину я прогулювалась прилеглими вуличками та двориками.

В Тернополі дуже суворі коти..

…і цікаві майданчики у дит.садках.

Певно не треба казати, що о 12:00 я була вже під Млином. В голові крутилось Вакарчукове: “Холодна.. голодна.. й невчасна..”. Але цього разу таки вчасна.

Не пошкудувала, що обідати прийшла саме сюди. Так смачно я давно не їла.

Час вже добігав до початку Фестивалю, на який я власне і приїхала.
13:00 я вже була в РК Максим, прийти вирішила завчасно, бо з фотозвітів було видно, що місць зазвичай не вистачало. Я така була не одна. До мене ще приєдналась дівчинка Оксана, яка теж приїхала на один день і була вперше в Тернополі. Познайомилась з одним з організаторів Віталієм Дембіцьким. Він розказав, що до чого, програму фесту, допоміг з придбанням квиточка. Вразив сам РК Максим, в якому проходив фест. Не дивлячись на “гламур” заклад справляв приємне враження – було багато місця, декілька залів, тераса з прекрасним видом на став. З Оксаною кинули речі у залі де мала бути основна частина фестивальної програми. Там як раз проходив саунд-чек DRUMТИАТР’у.

Початок прес-конференції трохи відкладався. Людей було все більше і більше. Зовсім випадково стала свідком зустрічі Ірванця та Іздрика.

Ну а далі власне була сама прес-конференція

Учасники Формуму розповідали про проблеми письменників в українському просторі книговидання, про сучасну літературу. Іздрик з Ірванцем дотепно перекидувались підколками, чим дуже тішили публіку. Обидва вищезгаданих презентували свої книжки. У Юрія Іздрика вийшла нова збірка AB OUT (Яку він ще сам не тримав в руках, бо вона вийшла з друку 28го березня).
Іздрик розповів, як він потрапив на цей фестиваль - “Зателефонували невідомі люди, запропонували приїхати на невідомий фестиваль, але сказали що відшкодують витрати на проїзд, проживання і гарантують триразове харчування. Я не міг не погодитись. Хоча мене ще жодного разу не годували”. Далі, тема триразового харчування виринала не один раз.
Трохи запізнився на прес-конференцію Дмитро Лазуткін, який повідомив “А всі знали що годинники переводять сьогодні? я ні! – тому і запізнився”. Після основної частини мали бути питання з зали, але всі мовчали. Врятував ситуацію хлопець, який запитав Ірванця чи коштував він вже фірмове тернопільське пиво, після того запитання з зали йшли більш активно. Григорій Семенчук cказав, що книг він своїх не привіз, тому допомогти йому можна просто грошима.. йому в руки.

З усього розказаного письменниками можна було зробити висновок, що зараз їм допомогти фінансово можна лише передавши гроші особисто в руки, бо через видавців до них доходять лише копійки.
17:00 відбулася презентиція книги Дмитра Лазуткіна “Колядки та Вальси”. Розповів про її творення, згадав не злим тихим словом Стронговського, який долучився до оформлення книги (про що я одразу написала в Стронгу, з яким товаришую через твіттер). Книгу придбала і підписала, а Дімі передала привіт від Стронга (пєрєдатчік, блін). 
Оксана (про яку я писала вище), дуже хотіла придбати збірку Лазуткіна, але їй не вистачало грошей. Оце я була вперше спонсором придбання книг. Відчуття приємне, скажу чесно.
Попереду було найцікавіше але шикарна погода звала на прогулянку біля ставу. А ще звала Олеся, з якою я вже давно товаришую через твіттер.  Прекрасно поспілкувались, попили кави і я пішла знов на фест. Далі у програмі був Ірванець.

На терасі РК Максим картина “Митці” – Дмитро Лазуткін в оточенні 5ти дівчат – сидять за столиком сміються… і поруч за сусіднім столиком Гриць Семенчук і Юрій Іздрик – мовчать, дивляться на став, курять.. і пусть вєсь мір подождєт. Картина дивувала контрастом і водночас гармонією.

Ну менше з тим.. Ірванець. Запалив приємним настроєм, влучними сатиричними і ліричними творіннями, декларував по пам’яті.

Далі організатори проводили благодійний аукціон, гроші з якого передавалися сім’ям поcтраждалих на Майдані Тернополян.
Декілька картин викупила Ірена Карпа, яка мала виступати того самого вечора.

Шкода, що грошей ні на аукціон ні на книгу Ірванця в мене вже не було.

Аукціон добряче затягнувся, і з ним виступ DrumТИатр’а. Трохи не зрозуміло, чому не прибрали стільці з зали на концертну частину фесту раніше (це відбулось тільки перед виступом Карпи). Прийшлось сидіти, щоб не затуляти нікому сцену.
Від самого виступу я мало чого очікувала, бо мала дуже дивні спогади після першого мого відвідування виступу Семенчука та Іздрика у Дивані пару років тому. Тоді, почувши пісню про Оксану Забужко виникала лише одна думка – нущозафігнятака!?)) Але тоді я і поняття не мала ні хто такий Іздрик ні хто такий Семенчук і з чим курити той ДрамТиатр.  Зараз же ситуація була кардинально іншою. Ну власне тому і концерт цього разу перевершив всі очікування.
Після виступу я трохи відволікла Юрія від складання апаратури, попросивши підписати мені книгу. На питання – для кого, відповіла – для Літо-Лєни, що викликало приємну щиру усмішку автора (принаймні я так думаю, що щиру).

А далі виступ Карпи, але його я вже не застала бо поспішала на потяг. Враження лишились дуже приємні. Організаторам великий респект за цей мистецький захід!

P. S.  Дуже сподобалось фото Анюти Філатової, з її дозволу стягнула до блогу.

Учора побувала на першій з трьох лекцій письменника Юрія Іздрика. Лекція була присвячена Тарасу Прхаську – “Нейробіологія ланшафту”.

Іздрик зачитував уривки з творів Прохаська, розповідав цікаві факти та історії.І все це він робив у своїй неповторній манері.

Мимоволі були зачеплені герої і наступних двох лекцій – Сергій Жадан та Юрій Андрухович. Як на мене дуже мало часу тривала лекція – хотілось слухати і слухати, щоб задовільнити жагу спілкування з цікавими неординарними особистостями. Взагалі зловила себе на тому, що було б прикольно, як би Іздрик читав би мені Прохаська на ніч. Але то таке, з мого особистого фетишу.

Деякі репліки встигала занотовувати:

Два абзаци Прохаська це так дофіга.

Я під кінець творчості почав писати дурнуваті віршики.

Жадан не еволюціонує. Йому це нафіг не треба.

Тарас Прохасько не переодягався для образу бездомного… він так завжди ходить.

Жадан юзає стан бодуна, як творчій простір.

Коли я себе відчував українським письменником – це було дуже важко. 

Хто-хто а от Тарас Григорович на мене зовсім не вплинув.

А після лекції довга черга за автографами. Юрій попросив “Тільки не несіть мені підписувати книжки Прохаська, бо я не маю права того робити”.

Я теж пішла за автографом. Стояла і розказувала Автору, як примусила консультанта в книгарні пів години шукати мені ці книжки, бо саме сьогодні я маю отримати автограф автора. Він посміхавася, щось в мене запитав. Хвилювалась як на першому побаченні. Сьогодні буде друге…

Фото Олени Коваленко, тобто мої.

“Віки ідуть. А нам усе амінь. Нема спокою між Дніпром і Бугом. Вже стільки літ, вже стільки поколінь! – усе життя – між шаблею і плугом. ” ©