Хоча в наш час вже мало кого здивуєш стрімами з музичних фестивалів або великих концертів (одразу згадується, як дивилась пряму трансляцію з лондонського благодійного концерту Muse в Shepherd’s Bush Empire). Але театральні постановки я так ще не переглядала і учора це було #моє_вперше, як пишуть у твіттері. А подякувати треба все тому самому Дейву Теннанту,  який став моїм фаворитом в когорті британських акторів, після фільму “Пастка для нареченої” (хто ще не читав рецензію – клікаєм ТУТ і читаємо).

Спершу мою увагу привернула ось ця фотографія і я вирішила пошукати, з якого фільму сцена, зображена на ній.

Саме таким чином я вийшла на статтю, присвячену Девіду і його участі в виставі за шекспірівським твором “Багато галасу з нічого” (англ. “Much Ado About Nothing“).

Перша думка – і знову Шекспір! Останнім часом його якось багато в моєму інформаційному просторі. То виставка з тематичною лекцією, то наживо слухаю, як Андрухович читає свій переклад Гамлета.

Звісно наступним пунктом було віднайти відео з цієї постановки. Для досвідченого користувача інтернету та пошукових систем, нема нічого неможливого, то ж я знайшла все що шукала. Але ніяк не очікувала, що це буде справжній скарб для естета.

Завдяки сайту Digital Theatre, який співпрацює з провідними театрами Лондону, будь яка людина тепер має можливість побачити живі театральні постановки не відвідуючи безпосередньо театр, а лише маючи доступ до інтернету.  Потрібна мені п’єса там теж була. Це був запис з вистави, що була ще у вересні 2011 року. А в 2012 році  “Much Ado About Nothing” отримала дві премії Whatsonstage.com Awards, перемігши в категоріях “Подія року”, а також “Краща постановка за твором Шекспіра”.  

Також на фейсбук сторінці Digital Theatre я знайшла трейлер вистави.

А далі вже знайшла запис вистави з субтитрами… і до третьої години ночі отримувала шалене естетичне задоволення від перегляду.

 Тезисно про враження:

1) Постановка зроблена в сучасному стилі, але не втратила свого сенсу і змісту через це. Сценографія досить мінімалістична, але гра акторів компенсує все інше. Мова оригіналу прекрасна і незвична. Без субтитрів було б зовсім важко. На слух це не та звична англійська, це щось зовсім інше. Як казав Юрій Андрухович, тут не можна просто взяти і перекласти, тут потрібна набагато більша робота з текстом. Сама п’єса блискуча! Нічого зайвого – драма і комедія, кохання і помста, сарказм і гострий гумор – все це в ідеальних пропорціях. Плюс виконання “на рідній землі” автора. Постановку варто дивитись хоча б для того, щоб порівняти наш театр і лондонський (а тим більше постановки театрів Вест Енда, що вирізняються високою якістю і мають світову славу. Не даремно у Вест Енді є так званий театральний район – Theatreland, який налічує близько 24 діючих театрів. То ж можете уявити, яка в них там у Лондоні боротьба за глядача, який вихований на театральних постановках найвищого ґатунку).

2) Девід Теннант  – неймовірно талановитий і багатогранний актор. Дивитись його сценічну гру, це особливе задоволення. Відчувається досвід, набутий ним в у складі Королівської шекспірівської трупи. В його доробку ролі Гамлета, Ромео, Річарда II – відчуваєте рівень, так?

У цій п’єсі Девід шикарно відіграв роль Бенедикта. Початковий комедійний образ, з розвитком сюжету, поступово трансформувався в драматичний. Девід відтворив усю сутність свого героя. А завдяки вигадливості авторів постановки, акторська гра доповнювалась ще і прикольними сценічними костюмами.
Взяти хоча б ті самі джинсові шорти і футболка з символікою супермена – хіба можна подумати, що це можна якось поєднати з Шекспіром?) Але, як підтверджує практика – можна!

Так що дуже раджу цю виставу. Особливо, якщо хочете прокачати рівень своєї англійської і побачити, що з собою уявляє лондонський театр…

…і ще раз впевнитись який прекрасний Девід Теннант… і зрозумієте, про що йшлось у назві цього посту

А взагалі краще один раз побачити, ніж сто раз почути! Так що, як будете в Лондоні, сходіть!))) Ну а хто, як я інтернетами бродить – то можна онлайн подивитись тут ->

Частина 1 і Частина 2. Якість не дуже, але маємо, що маємо.

…кличеш на допомогу “Ну де ти, де ти, де?!”, а тебе рятують зовсім не ті, на кого ти розраховував. І порятунок, як виявляється, полягає зовсім не в тому, що тобі здавалося порятунком, а чимось набагато кращим.

Юрій Андрухович

31 травня погода у Києві дуже нагадувала львівську і це було дуже символічно, в контексті того, що мало відбутись того вечора в Мистецькому Арсеналі.

В стінах древньої зали мали розгорнутись події, що відбулись у Львові 1641-го року, навколо Альберта Віроземського, якого було привселюдно спалено посеред львівської площі Ринок.

Коли всі місця були заповнені глядачами (а їх прийшло чимало), погасло світло і почалося дійство… Це була мультимедійна вистава «Альберт, або Найвища форма страти», яка створена на основі неопублікованого оповідання Юрія Андруховича.

Ольга Михайлюк, як режисер, поєднала на сцені декілька стихій – текст, музику і візуальний ряд. Зробила вона це досконало і професійно. Спробую розкласти по компонентам:

Юрій Андрухович, як автор-оповідач смакував кожне своє слово та демонстрував не аби яку артистичність разом з неймовірною харизматичністю. Багатогранний тембр голосу та манера викладення історії – це ті “інструменти”, якими Юрій володіє досконало!

Уляна Горбачевська, з неймовірним голосом,  який проймав кожну клітинку. Її спів створював таємничу та містичну атмосферу, підсилював образи, які змальовував текстом автор. А ще, мене захоплювала її майстерність виконання – це ж не просто спів, це чисте виконання своєї “партії”, в паралельному звучанні з контрабасом, фоновими звуками та читанням тексту.  І додайте до того всього пластику танцю і акторську гру. Коли Уляна зображує перемовини львів’ян під час страти, то ти чітко уявляєш, що все так і було.. і жодних сумнівів, бо це львівський темперамент, львівська говірка, львівська аура (не дивлячись на те, що справа йде про львів’ян далекого XVII століття).

Марк Токар, вводив у естетично-музичний транс своєю грою на контрабасі та читанням тексту. Його було не тільки цікаво слухати, а й спостерігати. В цій постановці Марк на сцені був музикантом, актором і співаком. З Уляною вони утворювали шикарний тандем. Музику, яку видобував Марк зі свого інструменту була ніби четвертим учасником всього дійства. Це вам не записи, що зроблені завчасно – це справжня жива музична стихія, яка охоплює і не відпускає від першої і до останньої хвилини. 

Тоді, якщо музика була четвертим учасником дійства, то п’ятим компонентом цієї алхімічної суміші мистецтв, був візуальний ряд, що проектувався на полотно позаду акторів. Автором майстерної візуалізації п’єси є Анатолій Бєлов, талановитий київський художник. Художня анімація, скомпільована vj-group «CUBE» та звукове обрамлення, професійно зроблене Віктором Новожиловим, передають тонкі переплетіння сюжету з деталізацією елементів. Характерним йде почерговість переваги в візуальному наповненні чорного та білого кольорів.

Вистава хоч і наповнена цим  вищеописаним розмаїттям, але при цьому в ній нема нічого зайвого. Дивлячись цей спектакль, ти встигаєш охопити все, бо сценічне дійство поєднується в один цілісний кластер, який сприймає свідомість. І від цього поєднання іноді аж мурахи по шкірі табунами бігають.

На створення історії, що лягла в основу сюжету постановки, Юрія надихнули записи про Альберта Віроземського, знайдені в хроніках кримінального світу Львова, як говорить сам автор. То ж ми маємо ніби класичні протистояння добра та зла, чорного та білого, релігії та містики.. але не дивлячись на це розвиток сюжетної лінії досить непередбачуваний.

Треба також зазначити, що Ольга Михайлюк вже не перший рік співпрацює з Юрієм Андруховичем у різноманітних проектах. Так, наприклад їх творчий тандем отримав перемогу на Міжнародному конкурсі відеопоезії «CYCLOP» в Києві, з роликом “Ніж та Ніжність“ на вірш Андруховича. Марк Токар і Уляна Горбачевська також мають спільний проект Ultramarine, з яким вони виступали на чималій кількості фестивалів. А робіт vj-group «CUBE» взагалі не перелічити.  То ж Ольга Михайлюк не дарма об’єднала саме цих людей в роботі над постановкою “Альберта” і не прогадала. 

Після закінчення, ще довго лунали оплески і вигуки “Браво!”, що є найкращим показником успіху вистави! Від себе також хочу подякувати усім причетним до цього неймовірного дійства і можу тільки уявити наскільки феєричною була вистава напередодні у Львові.

Моя вам порада – якщо в вашому місті буде йти “Альберт, або Найвища форма страти” не вагайтесь ні секунди – йдіть за квитком, як це зробила я! Не пожалкуєте!

Фото Олени Коваленко, тобто мої.
Афіша запозичена з сайту http://ye.ua/news/news_15163.html

31 травня в Мистецькому Арсеналі відбулась творча зустріч: “ШАКЕСПЕАРЕ: ГРА З КЛАСИКОМ. Зустріч з Юрієм Андруховичем, Іваном Малковичем та Владиславом Єрко“.

Андрухович з Малковичем читали уривки з “Гамлета” (книга 2008 р. видавництва А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, що отримала Ґран-прі на 15-ому львівському книжковому форумі). Була озвучена також інформація про перевидання, за участю талановитого ілюстратора  Владислава Єрко.

Іван Малкович, власник і директор видавництва«А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»,  повідомив, що вже є готовий переклад Шекспірівської трагедії “Ромео і Джульєтта“, але є ще деяка заковика… заковика – це сам Єрко, що ніяк не може зробити до неї ілюстрації. Дуже кумедно було, коли Малкович і Андрухович привселюдно просили Владислава Єрко, щоб той вже швидше доробляв свою роботу, а той ставав на коліна і казав, що все обов’язково зробить. Вийшла така собі комедійна постановка, яка не дисонувала з гарним теплим настроєм, що панував у залі. По закінченні зустрічі, можна було придбати ілюстрації Владислава з автографом автора (спочатку ціна була 80 грн, але через те, що не було чим давати решту, то вартість знизили до 50 грн). Звісно, що Юрія Андруховича не оминула автограф-сесія.

Публіка на цій зустрічі була дуже різноманітною. Біля мене, наприклад сіли дідусь з бабусею, яким було на вигляд не менш як по 80 років, а на ряд далі були дівчатка підлітки. Якраз переді мною сиділа письменниця Катерина Бабкіна з Ольгою Жук, що є куратором Міжнародного фестивалю “Книжковий Арсенал“.

Взагалі зустріч була дуже приємною і залишила по собі лише позитивні враження та надії на те, що найближчим часом нова книга побачить світ – книга, яка дозволить насолодитись класичним твором Шекспіра в українському перекладі Юрія Андруховича.

А далі нас чекав спектакль, про який я писала на початку…

Фото і відео Олени Коваленко, тобто мої.
Афіша запозичена звідси

Мій Івано-Франківськ – це таке місто, де я вдома. У мене таких міст лиш одне. Коли провадиш такий спосіб життя, як я, тобто дуже багато мандруєш і починаєш нанизувати на стрижень пам’яті все нові й нові міста, то дуже важливо мати одне таке, до якого ти не їдеш, а повертаєшся.

Юрій Андрухович

Колись мені наснився такий сон – я йшла невідомим мені містом, якоюсь затишною вуличкою, сонце виблискувало понад дахами зі старовинною архітектурою. І так було добре, що я вигукнула на повний голос “Я НАРЕШТІ У ФРАНИКУ!!!”.

З тих пір глибоко і серйозно оселилось в мені  бажання відвідати це місто.  І от, коли зустрілась в інтернетах звістка, що 10-11 травня у Івано-Франківську будуть відзначати день міста і відбудеться легендарне свято ковалів – “ну це точно знак” – подумала я, бо і прізвище маю до того споріднене – Коваленко. Саме так вималювалась дата поїздки.

Оллі Перехрест (киянка, що “емігрувала” у Львів, на навчання в УКУ) склала мені список місць у Франківську, які треба обов’язково відвідати, за що їй велика подяка і низький уклін:

“Слухай мене, мій юний падаван.
Пити каву – тільки в ГІФі (Говорить Івано-Франківськ).
Також обов’язково до Мануфактури на гофри.
Обідати – в Войцеху, бо там дешево, смачно і настоянки.
Хороші настоянки також є в Світлиці муляровій.
На пиво можна в Пінта паб.
Гуляти по стометрівці, бо там все життя.
Сходи в Бастіон. Біля виходу з Бастіону є дуже красиве графіті – мої друзі малювали.
Також гуляти у парку Шевченка – і якраз через нього пригуляєш до озера, там гарно.
Ратушу, думаю, сама знайдеш”.

Я все занотувала і зробила список на форсквері.

Вирахувавши рентабельну логістику було складено план – один день у Франику, а потім в вечері до Львова, день у Львові (тур по паркам) і до дому. Накупила квиточків і з нетерпінням стала чекати день “Ч”.. тобто “IФ”.

І тут, по закону підлості, зовнішні обставини ведуть до того, що треба відмінити все… Причому в голові не вкладалось – “Як? Чому? Це ж як ніколи бажана поїздка? Все ж вже вирішено і одною ногою я вже майже на Стометрівці”.

Та долю свою ми творимо самі і я б не простила собі, якщо б відступилась від поставленої мети, занадто багато в житті йшла на компроміси і поступки… досить!. Тож попри всі ризики, за принципом “Роби, що робиш і хай буде, що буде!” було вирішено їхати!

Під час зборів в подорож мене не полишало відчуття, що не кудись їду, а повертаюсь додому. Навіть не знаю, як це пояснити… і тут на очі трапилась фраза Андруховича (яку використала, як епіграф) – …”все нові й нові міста, то дуже важливо мати одне таке, до якого ти не їдеш, а повертаєшся.”. От і в мене було таке враження.

І вже ранком наступного дня мене зустрічав Івано-Франківськ. Збулась моя мрія. Я блукала звивистими вуличками, фотографувала, насолоджувалась цим старовинним містом.

У місті багато церков, храмів та костелів (хоча місто спіткала нелегка доля в часи антирелігійного комуністичного режиму).

От це, наприклад, Костел, вул. Сестер Василіянок:

Франківськ справив враження міста, в якому зупинився час. Огортало відчуття затишку. Чомусь згадався Київ, в часи коли я була зовсім маленькою.

У сквері “на Валах” до мене підійшла привітна жіночка “Бачу ви фотографуєте. То зайдіть трохи далі, там такий гарний постамент”. І дійсно, занурившись у глиб скверу, можна було побачити монумент з триметровою статуєю Ісуса Хреста.

Пройшовши Дністровською вулицею можна потрапити у центр міста, на площу Ринок, де вже практично неможливо не знайти ратушу.
До речі, Івано-Франківська ратуша — єдина світська споруда в Україні, яка має позолочений купол. Через стихійні лиха та війни споруда декілька разів перебудовувалась – це вже 4й варіант. 

Сама споруда ратуші побудована у вигляді польського військового ордена Virtuti Militari (вигляд зверху). Цей орден, зокрема, давали бійцям армії Галлера за ліквідацію ЗУНР.

Площа Ринок — центральна площа в Івано-Франківську.

На площі грала музика та продавались усілякі явства і домашнє вино, смажили шашлики і варили щось у величезних казанах.

А мені треба було перевести дух, зарядити телефон і випити кави.. а ще зустрітись з давньою коліжанкою, з найпершої моєї роботи. Іринка років 5 тому повернулась додому у Франківськ і з тих пір ми не бачились. Так як я не зовсім зорієнтувалась, яка з тих кав’ярень на площі “Говорить Івано-Франківськ” то пішла в цілком визначену Street Coffe на вул. Мазепи, 4 (взагалі кав’ярні цієї мережі часто траплялись по місту).

Приємна зустріч за кавою з гарною людиною – такі моменти роблять життя яскравішим. Потім Іринка, мене трохи поводила по центру, провівши маленьку екскурсію.
Недалеко біля центру був невеличкий скверик, в якому знаходяться ковані фігури, які лишаються в місті після щорічного свята ковалів.

Думаю, що саме такий фотоапарат мені потрібен, щоб я його не угробила.
На початку стометрівки (центральна пішохідна вулиця) стоїть коване дерево. Це дерево дуже полюбляють дітлахи, бо на ньому є гойдалка. Саме воно складається з великої кількості художніх елементів.

Мініатюрні фотографії жителів міста створюють велике панно з зображенням споруди вокзалу.

Далі Іринці треба було бігти додому, погода псувалась і логічним було рішення переходити до наступного пункту у списку – Кнайпа Войцех.
І скажу вам, дуже вчасно я туди завітала, бо буквально через 15хв вшкварила така шалена злива.

Трохи пізніше до мене приєднались друзі, які вдвох подорожували маршрутом Кам’янець-Подільський/Чернівці/Івано-Франківськ/Тернопіль. В Войцеху ми перечекали зливу. Було достатньо часу намилуватись автентичним інтер’єром закладу, який ряснів різноманіттям усіляких дрібничок та краму.

От тільки з музичним супроводом трохи не пощастило. Про цей заклад казали, що тут завжди грає Океан Ельзи, Брати Гадюкіни та інше такого формату.. але мені пощастило наслухатись пісень Ані Лорак, Тіни Кароль, Таїсії Повалій, Дзідзьо о_О. Навіть смачні настоянки Войцеха не компенсували шоку меломана і хотілось, щоб швидше вже той дощ закінчувався.
Далі ми вже втрьох пішли гуляти містом. Пройшли знову повз ратушу, купили вина та сиру. На Майдані Шептицького було щось на кшталт ярмарку.
“Всі щось купують, міняють, гандлюють – людей, як… пшона! Ой, рідний краю, тебе я кохаю, Галичина!”, як співав Тризубий Стас.

Прямо під Колегіальним костелом Пресвятої Діви Марії стояв намет, де робили шашлики – такого симбіозу я ще не бачила. Хоча сам костел і так є єдиною культовою спорудою в місті, яка використовується не за призначенням. З 1980 в приміщенні костелу розміщено Івано-Франківський художній музей. 

Навколо фонтану зі статуєю Пресвятої Діви Марії розміщувались численні розкладки з сувенірами, магнітиками та прикрасами ручної роботи. Сама статуя була відкрита лише у 2000 році, до того на її місці була барокова статуя Марії XVIІI ст..
Від площі Шептицького ми вже йшли на звуки музики.. і прийшли до Бастіону, на площі якого відбувалось свято ковалів.

Сам Бастіон – це галерея, знаходиться поруч із однією з історичних пам’яток Івано-Франківська — залишками міського фортечного муру. Це такий собі торгово-розважальний комплекс з закосом під стару споруду. В Бастіоні сусідствують картинні галереї, бутіки та кав’ярні. 

Далі ми вирішили прогулятись до озера і парка. Туди вела довжелезна вулиця Чорновола. Це, до речі, вперше бачила, щоб під номером будинку з назвою вулиці був ще і портрет особи, на честь якої названо саму вулицю.

Міське озеро, коли воно з’явилось у 1955 році називали “Станіславське море“. Якщо вірити історії, то ще в сталінські часи, місцеві жителі вирили ряд ставків, які було з’єднано шлюзами з річкою Бистриця-Солотвинська. І якось сталось, що шлюзи відкрили, водойми переповнились і народилось “море”. Периметр озера дуже забруднений, тому там не радять ні купатись ні ловити рибу (знову згадались слова Тризубого Стаса - “Зліва Бистриця, справа Бистриця – купа води. Але ні люди, ні риба не квапляться лізти туди”).

Через дорогу від міського озера займає своє місце Міський парк культури та відпочинку імені Т. Г. Шевченка. Ще здалеку привертають увагу величезні шумні хмари ворон, що кружляють над парком. За свою майже 120-річну історію парк зазнав три реконструкції.  Гуляючи парком автоматично виринали з пам’яті слова з вірша Іздрика “Ноктюрн” –  “шикарно каркають ворони і воронена сталь на лезі
і вересневі карнавали зривають плодоносний шар”. А ворон тут і дійсно чимало, то ж треба бути обережним, щоб не потрапити під “обстріл”.

Парк неймовірно гарний, хотілось погуляти по ньому довше, але до мого потяга лишалось менше години і ми вирушили в бік вокзалу.
Повертались, для різноманіття, вулицею Шевченка.

Вона на той момент була на реконструкції, але все одно була дуже затишною.

Сонце виблискувало понад дахами зі старовинною архітектурою.. і саме тоді хотілось полегшено крикнути, як тоді, у сні “Я НАРЕШТІ У ФРАНИКУ!!!”.
Ну а далі мене чекав вокзал і потяг на Львів.

Коли думала, що дня на прогулянку містом мені вистачить – я дуже помилялась. Хоча цього одного дня цілком вистачило, щоб пройнятися неймовірною атмосферою міста, відчути той контраст з сучасним Києвом і одночасно згадати той самий Київ, але багато років тому, “коли дерева були великими”. Може тому, в мене було підсвідоме відчуття, що їдучи сюди – я повертаюсь додому.

P.S.: Повернувшись зі своєї подорожі я звільнилась з роботи. 

Фото Олени Коваленко, тобто мої.

Підтримуючи марку естета, я не могла оминути лекцію Наталії Висоцької “Шекспір. Спроба наближення”, в рамках проекту “The Show Within The Show” в Мистецькому арсеналі. Тим більше, що лекцію анонсувала Ірина Славінська, а вона поганого не порадить.

Компанію мені склала Валерія, з якою ми вже ходили на авторський курс Любка Дереша, про що я згодом теж напишу. 

Так як роботою я зараз не обтяжена, то маю трохи вільного часу, що дає змогу відвідувати бажані мистецькі події.

Приїхала я завчасно, то ж мала ще можливість відвідати експозицію самого проекту “The Show Within The Show”.  Фото хоч і робила вибірково, але їх все одно вийшло дофіга. А щоб зробити до них дописи пішло ще пів дня. То ж окремого посту тут я виділяти не буду – все і так є під фотографіями. 

Фотозвіт з підписами можна побачити на моїй фейсбук сторінці ТУТ.

Хоча відмічу роботу, яка сподобалась більш за все – це стіна Мирослава Вайди. Шпаківні зроблені з старих колонок. Ніби маленькі будиночки. Вони і промовисті і мовчазні одночасно. Їх хотілось роздивлятись під усіма кутами. І під всіма кутами картина була різною. Дивний симбіоз почуття затишку і покинутості.

Ну і як обійтись без згадки про мого улюбленого письменника. Справа в тому, що коли я побачила інтерпретація картини «Смерть Офелії» английського художника Джона Эверетта Мілле, одразу згадала про сцену з книги “АМ ТМ” Іздрика. Цю книгу я вважаю чарівною, бо кількість синхронів з реальним моїм життям вже зашкалює. Так от Офелія…

— Та шо ти гониш пургу, стара підошво, — таким був мій вступ, — я краще знаю, як угробилась Лілі, бо це ж єдина смерть, яку я по-справжньому оплакував, а я, щоб ви знали, до тонкосльозих не належу…
— …вплітала навіть «палець трупа», а потім вип’ялася на поземну гілляку, аби прикрасити старече дерево вінком…

Йшлося саме про цю сцену з Шекспіра. І от вона повстала, втілена в величезному панно. А мухомори, додані Іллєю PsyFox вже робили, для мене, відсилку до Пєлєвіна. Отака фігня, малята.. Іздрик вєздєсущ…

Але менше з тим. Обійшовши всю виставку, я якраз встигла на початок лекції. Людей було значно менше ніж стільців. Чи то дощ завадив бажаючим прийти, чи то мінімальний промоушен самої лекції, чи просто тема не настільки цікава великій кількості людей.   В будь якому разі було дуже прикро, що слухачів зібралось так мало.

Пані Наталья дуже цікаво розповідала про Вільяма Шекспіра. Видно було одразу, що вона профі у цій темі. Воно і не дивно, бо вона доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри теорії та історії світової літератури імені проф. В.І.Фесенко Київського національного лінгвістичного університету.

Була розкрита тема динаміки ставлення до Шекспіра у різні роки, різне тлумачення його текстів. Шляхи популяризації літературного спадку Шекспіра. Якось раніше я про це і не задумувалась. Ну а справді, взяти хоча б той факт, що Юрій Андрухович робив досить якісні переклади Гамлета. Ну і також згадуються цитати Подерев’янського з “Гамлєт, або Феномен датського кацапізма”. А тут ще й Іздрикові відсилки до Гамлета, з його Офелією (яка, до речі, не тільки в “АМ ТМ” згадується, а і в книзі “Подвійний Леон”).

Також пані Наталя розповідала про “жорстоку гру” в яку вона грає зі своїми студентами – називається вона “зі сторінки на сцену”. Суть цієї гри в тому, що викладач вибирає твір Шекспіра, а студенти мають сходити на виставу за цим твором і порівняти сприйняття від сценічної постановки і читання твору.  А при здачі роботи студент має показати квиток з театру.

От щоб мене в універі “заставляли” в театр на Шекспіра ходити. “Жорстока гра”, в КПІ на хімтесі, це по 4 години лаби з ртуттю робити. 

Також лекція рясніла цікавими фактами. От наприклад, Шекспір впровадив в англійську мову близько 2 000 слів. Його п’єси були доволі жорсткими і не завжди добре сприймались сучасниками. Театр “Глобус” в якому ставив свої п’єси Шекспір зараз відбудовано… але його трохи посунули, а автентичний фундамент і досі там, де був від самого початку. Якщо проаналізувати п’єси то стає зрозумілим, що вони прописувались так, щоб їх потім було зручно ставити у театрі. Бралась до уваги навіть конструкція самого театру (згадайте сцену на балконі з Ромео і Джульєттою). Потім, коли Вільяма запросили у інший, закритий театр, то і характер його п’єс змінився. Також на самих п’єсах відобразилось те, що сам автор був актором, а це було тоді не таким розповсюдженим явищем.

Якщо узагальнити, то лекція вийшла нестандартною і вельми інформативною, ну і плюс відвідування виставки – дєнь прошел нє зря!

А якщо враховувати, що я потім ще й на “Київські Лаври”,  в Диван встигла – на бої поетів в рамках проекту «Соціально-політична жесть!» – то це взагалі успєх!

Фото можна побачити ТУТ

Фото Олени Коваленко, тобто мої.

От мене торкнуло добряче після тих літературних лекцій Іздрика.
Про Жадана він шикарно розповідав, читаючи тексти плакав зі сміху.. та і багато хто у залі плакав тоді від сміху.
А от лекція про Андруховича видалась більш серйозною. Як зауважив Юрій, це ж все таки лекція а не гумористичне сенд-ап шоу.
Іздрик читав улюблені уривки з Рекреацій, Перверзій та Московіади. Я якраз зараз слухаю аудіокнигу “Московіада”, яку начитує особисто Андрухович і мені було цікаво порівнювати дві різні манери подачі одного і того самого тексту.
На лекції було менше особистих історій і більше читання.
“Якось, по п’яні, я розказав Андруховичу все що думаю про “Перверзії”. Це – і гарні і погані моменти. Більше мені Юрко не дає читати свої рукописи”.
Ще Іздрик казав, що вважає свій музичний супровід найкращім до текстів Андруховича і що його ковбасить страшенно від того, що робили Мертвий Півень та Плач Єремії.
Ну але менше з тим. Лекції закінчились. Іздрик їде з нелюбимого ним Києва і я маю на душі якусь пустку, як від розтавання з гарною цікавою людиною.

Але, учора я випадково натрапила на інформацію про Мистецький Фестиваль “Ї” і вирішила, що маю туди обов’язково поїхати. Стукнуло мені це в голову в ночі, а на ранок я вже купила квитки до Тернополя і назад. Так що Іздрика я ще побачу.
А взагалі, я вже певно всіх забембала тим Іздриком. Ашодєлать.. я ж Естет

Хто має бажання подивитись на те, про що я тут писала, то ось лінки на відео з цих лекцій
1. Юрій Іздрик: Тарас Прохасько: Нейробіологія ландшафту
2. Юрій Іздрик «Сергій Жадан: постколоніальна урбаністика»
3. Юрій Іздрик “Юрій Андрухович: поет у повітрі”

Фото Олени Коваленко, тобто моє.