Давно мене так не відмовляли їхати в якесь місто. “Чому саме Рівне?”/”Що там дивитись?”/”Та можна ж і в цікавіше місто поїхати!” – говорили мені.
А я, як завжди, шлю всіх в сад, повідомляю про свій приїзд тих, кого знаю з цього міста (спасіба твіттеру) і йду купувати квитки. Але наступного я вже ніяк не очікувала…
Виявляється на сайті Укрзалізниці не можна купити квитки до Рівного. Спочатку я подумала, що це якийсь глюк або просто квитки викупили. Але ні, спробувала пізніше – те саме. Міняла дати – нічого нема! От дивина.. Маршруткою в літню спеку їхати зовсім не хотілось. А потім добрі люди підказали, що треба дивитись квитки до м. Здолбунів (з якого маршруткою їхати в Рівне), а зворотні – з Ковеля чи Луцька брати. От така логістика! Їхати вирішила в четвер *іздриківдень*, а Таня згодилась провести мені екскурсію по місту.
Потяг стартував з Києва о 4-й ранку о_О і повіз мене в Здолбу́нів. Там керуючись настановами іншої Тані, я знайшла маршрутку в Рівне. Їхати всього 12 км, але мені здалось, що дорога зайняла багато часу (для порівняння – я стільки ж добиралась раніше на роботу і це в рамках Києва – “робота практично під боком”).
Ранковий Здолбунів прекрасний)))
Маршрутки на Рівне їздять кожні 10-15 хвилин, то ж виїхати до міста не проблема. На зупинці в центрі мене вже зустрічала Таня, яка чесно зізналась, що до того ніколи нікому екскурсій не робила. Але я мала “домашню заготовку” – список на форсквері (це вже стало традицією).
“Місто в нас маленьке, але я його дуже люблю”, цими словами Таня почала нашу пізнавальну прогулянку. І такі тези завжди приємно чути. Це ніби локальний патріотизм до міста, в якому ти живеш.
Через Майдан Незалежності (так так, у Рівному є також Майдан Незалежності! Тут його можна побачити в режимі on-line) ми пішли до річки з цікавою назвою Устя. Набережна ніби огортала суцільною зеленню. А через ранковий дощ було відчуття неймовірної свіжості (певно дерева кисню надихали ;)).
Річка ця досить довга, протікає через 20 населених пунктів, тому багато місць у Рівному можна ідентифікувати за словом “набережна“. На проспекті Миру ми зустріли от таку парочку, судячи з усього, в них там було побачення:
На всяк випадок зайшли на вокзал, запитати, чи зможу я сісти на потяг у Рівному, якщо за квитками я маю сісти у Луцьку.
Споруда вокзалу збереглася з радянських часів, архітектурі чудово відчувається дух тої епохи. В центральній залі на стелі всі ознаки совєтікуму – зірки, серпи з молотами. На стінах більш патріотичні сюжети.
Далі чергова набережна і яскраве графіті.
І знову набережна.
А це мій прекрасний екскурсовод – Таня.
Від набережної ми потрапили у Гідропарк, територія якого знаходиться на місці колишньої садиби князів Любомирських. Мені дуже сподобались різноманітні фігури з мозаїкою, які знаходяться вздовж водяного плеса.
“Цей крокодил здавався мені більшим, коли я була малою” – розказувала Таня.
А от ця композиція приблизно 3 метри заввишки і на неї дуже кортіло залізти, але я втрималась, бо якщо що, то погода не для купання.
Серед верб ховаються от такі скульптури. Виглядає епічно.
Поруч знаходиться дивна споруда, стіни якої “розбомбили”:
Взагалі в Рівному багато цікавих графіті, які тішать своєю якістю і художнім наповненням.
Від Гідропарку ми рушили до, так званої, Лебединки ( парк “Лебедине озеро“). Парк теж був частиною садиби князів Любомирських. Після Першої світової війни Палац Дюбомирських згорів, а парк вирубали.
У повоєнний час парк частково було відновлено і названо Комсомольським, але всі його називають “Лебедине озеро” – оскільки тут живуть лебеді.
Крім численних набережних і графіті, у Рівному багато кованих фігур. Це, наприклад, металева скульптура «ангел-Даринка». Її виготовили ковалі спеціально для Рівного. Автор – рівненський майстер Роман Велігурський.
Так непомітно пролетіло пів дня. Обідати ми пішли в піцерію “Метро”. Заклад цей має цікавий стилізований інтер’єр.
Ця місцина запам’ятається мені надовго. Чому? – Читайте у другій частині мого звіту 