- Через двадцать минут у подъезда вас будет ждать “Волга” с синим проблесковым маячком. Нателла замешкалась.
– Ничего не бойтесь, – успокоил ее голос. – Я не маньяк, и через пятнадцать минут вы сами в этом убедитесь.
В трубке зазвучали короткие гудки
© “Шестой уровень” Фридрих Незнанский
Історія, що мала місце учорашнього недільного дня, почалась з невеличкого перепосту, який я побачила у стрічці Льоши Лупана. Тут гріх було не відгукнутись на таку звабливу пропозицію.
Я вже скучила за подорожами, тим більше ніде з вказаних у списку місць я не була до того. Далі збір “ініціативної групи” для поїздки та вибір місця. Найпривабливішим географічно та за описом був Буцький каньйон – власне його Льоша і вибрав, як пункт призначення.
О 9-й ранку, недалеко від метро Арсенальна, на нас чекала Волга та її власник, який так люб’язно запропонував ідею подорожі. 
Компанія в нас підібралась цікава. Крім мене поїхав Ярослав Пернеровський, який попередні два місяці навчав мене основам тестування в QA Factory, Юля (колега Олексія) та її мама. 
Ну і власне сам Олексій, дуже відома та шанована постать в сфері тестування (і не тільки), до того ж він головний тестувальник Молдови 
Я обрала найкозирніше місце в машині (біля водія), але щоб життя не здавалось малиною, мені була доручена чи не найважливіша місія (судячи з того, наскільки серйозно мене інструктував Льоша) – керування музичним супроводом, а власне перемикати пісні))) За змістом це була одна з найоригінальніших музичних підбірок, які я зустрічала в житті – ми мали змогу насолодитись вітчизняними та закордонними хітами 90-80-70-60-х… та і що гріха таїти – навіть 30-х років. А ще почули в записі як майстерно грає на гітарі сам Льоша, в супроводі скрипаля. Ну і куди ж без класики 
Дорога зайняла приблизно 3 години. Але час пролетів майже непомітно, в мене був на диво гарний настрій, тому я замовкала лише на короткі періоди, коли милувалась внутрішнім шармом раритетного авто, в якому ми їхали.
Минувши Жашків, ми приїхали в селище Буки, де знаходиться той самий мальовничий гранітний каньйон на річці Гірський Тікич.
Якщо вірити інтернетам, то цей каньйон входить в сотню найкрасивіших місць України і займає друге місце рейтингу «Сім чудес Черкащини». Певно саме тому в вихідний день там було повно людей. Місце і правда мальовниче, але саме через засилля туристів, навколишня місцевість дуже засмічена (пакети зі сміттям валяються прямо під застережним написом про штрафні санкції).
Водоспад, як йому і належить – вирує.. вода омиває гранітні береги. І так вже близько 2 млрд. років (принаймні саме такого віку вищезгаданий граніт).
От тільки у очі одразу кидається те, наскільки брудна ця вода і стає навіть трохи моторошно від того, як це джерело може з роками перетворитись на болото.
На березі річки Гірський Тікич знаходяться залишки старого млина, який було побудовано ще в XIX столітті.
Також тут раніше була перша сільська гідроелектростанція, зведена ще в 1929 році. Але зараз про її існування свідчать ці потоки, що спадають несучи воду вже “в холосту”- ех.. скільки енергії пропадає)))
Поруч стоїть німий свідок радянської частини історії цього краю – бюст Леніна.
Ну і як же без пам’ятного фото на краю каньйону скажу, що сидіти там було трохи моторошно, так як висота схилу приблизно 20 метрів.
Ще подейкують, що в цій місцевості є природні заклади радіоактивного радону, але дозиметра при собі не було, щоб можна було сказати чи не є фейком ця теза.
Але певно чисто інтуїтивно вирішили довго там не затримуватись і рушили до більш відлюдної місцини, зробивши невеличкий випадковий заїзд на територію місцевої лікарні.
Залишається тільки здогадуватись які думки промайнули у тих 70-річних бабунь, що сиділи на подвір’ї, коли вони побачили раритетну Волгу, що невідомо звідки взялась і так само таємниче зникла і певно добре, що вона не була чорного кольору, if you know what i mean.
На наше щастя, зовсім неподалік знаходилось мальовниче озеро, біля якого не було жодної людини і тільки зграя качок розтинала водяне плесо голосно спілкуючись між собою. лірічєскоє отступлєніє.
Фотографії клікабельні
Після невеличкого привалу, де нас смачно нагодували Юля з мамою (за що їм велика подяка), ми рушили назад у Київ. Гарний настрій не полишав і не було ні краплі втоми от що значить добре підібрані антидеприсанти.
Дякуючи лайфу не було звичного залипання в телефон, бо і інтернет і зв’язок 99% шляху були відсутні.На в’їзді у Київ ми потрапили у класичну для цього місця і часу доби пробку, яку вирішили трохи перечекати на заправці.
Неділя. Вечір. Ми розважались як могли
Льоша відкрив мені таємниці внутрішньої будови свого авто, а я допитливо ставила запитання, щодо ролі майже кожної деталі. Це було ніби персональний випуск програми “How Does it Work?”.
У Київ ми повернулись глибоким вечором, в той час, коли місто особливо гарне. Після довгої подорожі заміськими трасами, зупинки на світлофорах здавались чимось незвичним. І от ми опинились в тій точці з якої наша подорож і почалась. А далі знову майже за місто – додому, на Троєщину) Дякую Ярославу, що підвіз аж домів.
Загалом на запитання “Як там Буки, сподобались?”, яке мені ставлять тепер, однозначної відповіді я дати не можу. Взагалі б порадила включити відвідання Буцького каньйону, як один з пунктів більш масштабної поїздки, бо на звання “гвоздь программы” він не тягне. Та незважаючи ні на що, мені більше наша подорож загалом сподобалась – приємна компанія, автентичне авто, гарна погода, прекрасний настрій. Було круто!
Олексій, тобі великий респект, за те, що надав змогу побачити нові горизонти та ландшафти.