і із будь-яких мандрів завжди повертатись додому
хай би так і було все
і нині і присно
амінь
Ездра
Після тих численних мандрівок, завжди приємно повертатись додому. Хай би хто що не казав про Київ, про те, що він сірий похмурий, ламає людей та не має душі – я з цим завжди не погоджуюсь. Може тому, що це рідне місто, місто в серці якого я народилась (так склалось, що я належу до того малого відсотку людей з негативним, чи то пак від’ємним резус-фактором, і саме цей фактор зумовив мою появу на світ у Жовтневій лікарні). Але менше з тим…
Повернення до Києва мені нагадує, повернення до коханої від коханки. Коханка видається привабливою, до неї тікаєш, вона відкриває за день-два всі свої принади, розважає тебе, але ти все одно повертаєшся до коханої. А з коханою все так знайомо, ти її любиш давно, але вона не перестає тебе дивувати. Іноді ти на неї страшенно злий але все одно все їй пробачаєш. А вона, в свою чергу, пробачає тобі твої маленькі зради і курортні романи.
Але бувають і такі випадки, коли не дивлячись на стійку багатолітню любов до коханої, в тебе з’являється коханка, до якої ти навідуєшся частіше ніж до інших. Бо туга за нею не дає спокою. З нею тобі гарно не менше ніж з коханою. Кожного разу вона відкриває свої нові принади і атракції. І навіть закрадається думка: “А може все кинути і переїхати до неї… я ж її точно люблю! Почну нове життя, знайду нову роботу, вона буде робити ранками свіжу каву, а я буду фотографувати її на свій старий ФЕД-3″
Для мене такою “коханкою” (влучніше сказати – “коханим”) є Львів. Я розриваюсь між двома містами. Але не можу кинути коханий Київ, хоча Львів навідую так часто, як тільки можу.
Десь віддалено, розумію чоловіків, які не наважуються кинути дружину, з якою багато років разом, заради коханки.. без якої теж не можуть жити.