«Разруха не в клозетах, а в головах!»
© “Собаче серце”
Завжди вважала геніальною цю фразу професора Преображенського, героя роману Булгакова «Собаче серце». Багато хто каже, що люди змінились за час останніх подій. Певно воно так і є. Але якщо взяти окремі випадки, то мусимо констатувати, що зміни тільки почалися.
Я, наприклад, не перестаю дивуватись людям, що живуть зі мною в одному під’їзді. Багатьох з них я знаю вже протягом більш ніж 20ти років, так як заселились ми, коли цей будинок було побудовано. Наче всі адекватні на вигляд люди (багато з них навіть вітається при зустрічі) але тоді невідомо, хто ж робить цей безлад.
Запобігти розповсюдженню паперового спаму важко, але навіщо викидати всі ці листівки собі під ноги. Хтось придумав ставити картонні ящики, куди люди могли кидати непотрібну макулатуру. Але вгадайте що? Так, знайшлись ті, хто ці ящики почав підпалювати. І на місці охайних куточків вже лежали гори чорного попелу, які протягом від вхідних дверей розвіювало по всьому під’їзду.
Ви певно не раз читали поради, щодо ведення здорового образу життя, в яких значиться «Перестаньте користуватись ліфтом – піднімайтесь на свій поверх пішки». Звісно порада гарна, але в нашому будинку ті сходи це щось страшне. В подробиці вдаватись не буду, але коли приходиться у темний час доби підніматись ними – це ніби ти йдеш у повній темряві по суцільному громадському туалету, де лежать наслідки періодичного перебування там планокурів та інших персон подібного штибу. Так, здоров’я тут можна поліпшити хіба тим, що ти намагаєшся якнайшвидше подолати сходи, щоб покинуте це місце.
Але є і позитивні зміни, нарешті припинили віддирати шмат залізної латки у ліфті, якою залатали діру у стіні ліфтової кабіни. Уявіть, протягом декількох місяців хтось монотонно прошкрябував наскрізну діру у стіні! Щоб припинити цей процес, дірку залатали, але це не зупинило ентузіастів, і вони потроху почали віддирати той шмат заліза!!! Ну і певно не треба казати, що всі кнопки в тому ліфті обпалені і поплавлені.
Біля будинку нарешті зробили симпатичний дитячий майданчик, з лавочками, щоб батьки могли наглядати за дітьми. Але кожного ранку на цих лавочках лежать порожні пляшки від горілки і купа сміття, такі собі «остаткі роскоши».
Рефлекторно в голові постають все ті самі споконвічні питання – «Хто винен?» і «Що робити?». З булгаковських часів пройшло вже не одне десятиліття, а розруха і досі в головах у людей.
P.S.: Написавши цей пост, навіяний побаченою сьогодні картиною у під’їзді, я пішла та позбирала ті листочки. Ну і заодно зазирнула до своєї поштової скрині, де мене чекало шикарне повідомлення, наступного змісту:
Гарне гасло, навіть нема чого додати))))