А тепер про мою спонтанну подорож. Про конференцію для тестувальників Файне.QA я дізналась ще місяць тому, але фінансових можливостей поїхати в мене тоді не було, то ж нічого собі такого не планувала. А от коли до конференції лишилось 2 дні, мені знову на очі трапилась інформація про цей івент у стрічці друзів. Виявилось, що мої знайомі Олексій Зволінський та Влад Бабенко (про яких я писала ТУТ і ТУТ), були в складі доповідачів.

І тут в голові з’явилась шальона думка: “А може таки вдасться поїхати” і запостила в фейсбуці-  якщо може хтось збирається в Тернопіль машиною, то можу скласти компанію. На це моє звернення відгукнувся Іван Панасенко і сказав, що вони з вищезгаданими Владом та Олексієм як раз їдуть машиною на цю конфу і в них є одне вільне місце в машині. Тепер лишалась справа за тим де жити – тут мене виручив мій знайомий по твіттеру, Віталік Забавський, який люб’язно запропонував зупинитись в нього. Для інших були заброньовані номери в готелі Pallada.

О 4-й ранку ми рушили з Києва у напрямку файного міста і об 11-й вже були на місці.

Нас зустрів один з організаторів Мар’ян Крекотень, який показав нам де саме буде проходити основна частина заходу та повів нас снідати (ну а що ще людям треба після довгої дороги). 

Місцем проведення організатори вибрали Тернопільський національний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка. В стінах навчального закладу певно усім згадались студентські роки.



Сама програма конференції була наступною:
11:30 – Реєстрація
12:00 – Вступне слово
12:10 – Сергій Болгов та Дмитро Вітвер – Testing VS QA (FORTÉGroup)
12:50 – Володимир Войтович – Usability Testing (eMagicOne)
13:30 – Олексій Зволінський – From Manual QA to Automation (Ciklum)

14:00 – Coffee & Cookies

15:00 – Владислав Бабенко – TestLab (DOOR3)
15:40 – Михайло Дубінський – Microsoft’s Latest Software Testing Tools (Eleks)
16:20 – Марта Пастернак – QA Education (Quality Assurance Group)
17:00 – Заключне слово, Q&A

Приємно вразила велика кількість людей, що прийшли – аудиторія де проходили виступи була заповнена майже повністю. Але певно це і не дивно, бо Файне.QA є першою конференцією в Тернополі на подібну тематику.

Особисто мені, крім виступів хлопців з якими приїхала, найбільше сподобалась доповідь Володимира Войтовича Usability Testing. Компанія eMagicOne, в якій працює Володимир, є одною з небагатьох IT компаній, що існує в Тернополі. Дуже цікаво було послухати про практичне застосування принципів на реальних проектах, які робить компанія eMagicOne.

А ось виступ Олексія Зволінського “From Manual QA to Automation”:

Ну а це – Влад Бабенко з доповіддю “TestLab”:

Виступи хлопців доволі жваво сприйняла публіка. Було поставлено багато цікавих питань, що свідчить про зацікавленість темою, що була донесена.

На конференції я також зустріла свою давню знайому по твіттеру Олесю, яка зараз теж працює тестувальником. Ми мали змогу поспілкуватись на професійні теми – реалії розвитку сфери тестування в маленьких містах та відмінності у цьому плані зі столицею. Згадували, мій приїзд у березні, коли я Олесю підбадьорювала та намагалась підтримати у нових звершеннях. Тепер ми помінялись ролями.

Ще познайомилась з Ірою Смовж, яка також була у складі організаторів. Іра вже багато років працює ейчаром і мені було цікаво з нею поспілкуватись про те, що чекає майбутніх тестувальників у Тернополі та зі своєї сторони розказувала про те, як у нас справи з працевлаштуванням джуніорів.

Після конференції ми вирішили відвідати ресторацію Ковчег, а потім поїхали в Бункермуз, де відбувалась основне AfterParty. Під вечір вже майже не було сил, бо все таки ми майже не спали в дорозі, то ж до ранку ми не гуляли

На наступний день у нас була запланована невеличка прогулянка містом –  у Тернополі, крім мене, всі були вперше.

Погода тішила сонечком і теплом. Поснідавши в Старому Млині, ми з Мар’яном, який був нашим гідом, рушили до ставу (ну а куди ж ще).

Нафотографувались, випили кави в Кармі, пройшлись центром, пообідали в ресторації “Файне місто Тернопіль“ (до речі, там дешева Бехерівка та Єгермейстер. Я зміксувала непоганий коктейль з Єгермейстером та лимонадом місцевого виробництва) та рушили на Київ.

За кермом була Юля, яка впевнено керувала машиною і терпіла той балаган, який був в салоні всю дорогу – ну а що… ми жваво обговорювали методики тестування, Льоша мені розказував про Continuous Integration, Влад – про типові питання, які він ставить на співбесідах.. все це змішувалось з веселими жартами (іноді на межі фолу) – сумувати не доводилось))) Ну і як бонус Юля підкинула аж додому (чому про це завше пишу – бо живу я у віддаленому куточку Києва, тому це неабияка послуга – довезти аж в ті краї, тим більше після такої довготривалої подорожі).

Резюмуючи скажу – дійсно правий той, хто сказав, що найліпші події в житті відбуваються з нами спонтанно. Ця подорож ще раз підтверджує це правило.

Організатори молодці, що роблять свій вклад у розвиток IT сфери у містах України, та допомагають початківцям отримати знання від тих, хто вже впевнено себе почуває на позиціях тестувальників.

Фото Коваленко Олени (тобто мої) та Івана Панасенко.

Історія, що мала місце учорашнього недільного дня, почалась з невеличкого перепосту, який я побачила у стрічці Льоши Лупана. Тут гріх було не відгукнутись на таку звабливу пропозицію.
Я вже скучила за подорожами,  тим більше ніде з вказаних у списку місць  я не була до того.  Далі збір “ініціативної групи” для поїздки та вибір місця. Найпривабливішим географічно та за описом був Буцький каньйон – власне його Льоша і вибрав, як пункт призначення.
О 9-й ранку, недалеко від метро Арсенальна, на нас чекала Волга та її власник, який так люб’язно запропонував ідею подорожі. 
Компанія в нас підібралась цікава. Крім мене поїхав Ярослав Пернеровський, який попередні два місяці навчав мене основам тестування в QA Factory, Юля (колега Олексія) та її мама. Ну і власне сам Олексій, дуже відома та шанована постать в сфері тестування (і не тільки), до того ж він головний тестувальник Молдови 

Я обрала найкозирніше місце в машині (біля водія), але щоб життя не здавалось малиною, мені була доручена чи не найважливіша місія (судячи з того, наскільки серйозно мене інструктував Льоша) – керування музичним супроводом, а власне перемикати пісні))) За змістом це була одна з найоригінальніших музичних підбірок, які я зустрічала в житті – ми мали змогу насолодитись вітчизняними та закордонними хітами 90-80-70-60-х… та і що гріха таїти – навіть 30-х років. А ще почули в записі як майстерно грає на гітарі сам Льоша, в супроводі скрипаля.  Ну і куди ж без класики

Дорога зайняла приблизно 3 години. Але час пролетів майже непомітно, в мене був на диво гарний настрій, тому я замовкала лише на короткі періоди, коли милувалась внутрішнім шармом раритетного авто, в якому ми їхали.

Минувши Жашків, ми приїхали в селище Буки, де знаходиться той самий мальовничий гранітний каньйон на річці Гірський Тікич.

Якщо вірити інтернетам, то  цей каньйон входить в сотню найкрасивіших місць України і займає  друге місце рейтингу «Сім чудес Черкащини». Певно саме тому в вихідний день там було повно людей. Місце і правда мальовниче, але саме через засилля туристів, навколишня місцевість дуже засмічена (пакети зі сміттям валяються прямо під застережним написом про штрафні санкції).

Водоспад, як йому і належить – вирує.. вода омиває гранітні береги. І так вже близько  2 млрд. років (принаймні саме такого віку вищезгаданий граніт).

От тільки у очі одразу кидається те, наскільки брудна ця вода і стає навіть трохи моторошно від того, як це джерело може з роками перетворитись на болото.

На березі річки Гірський Тікич знаходяться залишки старого млина, який було побудовано ще в XIX столітті.

Також тут раніше була перша сільська гідроелектростанція, зведена ще в 1929 році.  Але зараз про її існування свідчать ці потоки, що спадають несучи воду вже “в холосту”- ех.. скільки енергії пропадає)))

Поруч стоїть німий свідок радянської частини історії цього краю – бюст Леніна.

Ну і як же без пам’ятного фото на краю каньйону   скажу, що сидіти там було трохи моторошно, так як висота схилу приблизно 20 метрів.

Ще подейкують, що в цій місцевості є природні заклади радіоактивного радону, але дозиметра при собі не було, щоб можна було сказати чи не є фейком ця теза.
Але певно чисто інтуїтивно вирішили довго там не затримуватись і рушили до більш відлюдної місцини, зробивши невеличкий випадковий заїзд на територію місцевої лікарні.

Залишається тільки здогадуватись які думки промайнули у тих 70-річних бабунь, що сиділи на подвір’ї, коли вони побачили раритетну Волгу, що невідомо звідки взялась і так само таємниче зникла і певно добре, що вона не була чорного кольору, if you know what i mean.

На наше щастя, зовсім неподалік знаходилось мальовниче озеро, біля якого не було жодної людини і тільки зграя качок розтинала водяне плесо голосно спілкуючись між собою. лірічєскоє отступлєніє.

Фотографії клікабельні  

Після невеличкого привалу, де нас смачно нагодували Юля з мамою (за що їм велика подяка), ми рушили назад у Київ. Гарний настрій не полишав і не було ні краплі втоми от що значить добре підібрані антидеприсанти.

Дякуючи лайфу не було звичного залипання в телефон, бо і інтернет і зв’язок 99% шляху були відсутні.На в’їзді у Київ ми потрапили у класичну для цього місця і часу доби пробку, яку вирішили трохи перечекати на заправці.
Неділя. Вечір. Ми розважались як могли

Льоша відкрив мені таємниці внутрішньої будови свого авто, а я допитливо ставила запитання, щодо ролі майже кожної деталі. Це було ніби персональний випуск програми “How Does it Work?”.

У Київ ми повернулись глибоким вечором, в той час, коли  місто особливо гарне. Після довгої подорожі заміськими трасами, зупинки на світлофорах здавались чимось незвичним. І от ми опинились в тій точці з якої наша подорож і почалась. А далі знову майже за місто – додому, на Троєщину) Дякую Ярославу,  що підвіз аж домів.

Загалом на запитання “Як там Буки, сподобались?”, яке мені ставлять тепер, однозначної відповіді я дати не можу. Взагалі б порадила включити відвідання Буцького каньйону, як один з пунктів більш масштабної поїздки, бо на звання “гвоздь программы” він не тягне. Та незважаючи ні на що, мені більше наша подорож загалом сподобалась – приємна компанія, автентичне авто, гарна погода, прекрасний настрій. Було круто!

Олексій, тобі великий респект, за те, що надав змогу побачити нові горизонти та ландшафти.

Фото мої, тобто Оленки Коваленко, та Ярослава Пернеровського.

Пару тижнів тому ми з друзями їздили в Одесу, відпочивати біля моря з наметами. Це наша щорічна традиція. Я, як дитина асфальту, з туристичним відпочинком стикаюсь тільки в форматі «декілька разів на рік, виїхали кудись, поставили намет, пожили і поїхати додому». В походи я взагалі ніколи не ходила, так що турист з мене «сомнітєльний».   Зазвичай ставити намет допомагали хлопці, але цього разу сталось так, що ми це робили вдвох з приятелькою (яка в цій справі ще менше щарить ніж я).

Але не дивлячись на це, Наталі, ти була прекрасною сусідкою

На другий день після приїзду ми пішли трохи погуляти містом. Та одеська погода виявилась примхливою пані, і з доброго дива вшкварила злива, яку нам прийшлось перечікувати в супермаркеті. Після повернення на місце нашої дислокації, виявилось, що вхід в наш намет чомусь з іншої сторони… а речі, що були всередині – частково мокрі.

Що ж сталось поки нас не було? А от що – негода не на жарт розбурхалась, піднявся сильний вітер в купі зі шквальним дощем… а ми не прив’язали зовнішній тент до внутрішнього намету, про закріплення відтяжок взагалі не думки не було в наших дівочих головах. Звісно, що в результаті тент здуло, а намет повністю змок. Але добрі люди, які були в той час поруч, закріпили все як треба, щоб хоч якось врятувати справу. Речі ми звісно посушили, тент прив’язали… і на наступний день, коли знову повернулась така сама негода, але в полегшеному варіанті, ми вже були готові. Єдине, що відтяжки закріпили, тільки коли зрозуміли, що інакше наш намет знесе як будиночок Еллі з країни Оз.

Виходячи з цього, хочу дати дуже корисну пораду, таким же туристам початкового рівня, як і я –

ОБОВ’ЯЗКОВО прив’язуйте зовнішній тент до внутрішнього намету (там на тенті є невеличкі зав’язочки для цього), а також не чекаючи негоди, одразу надійно закріпіть тент відтяжками!

*відтяжки –  такі мотузки, які кріпляться по різних боках тенту, і іншим кінцем кріплять до якоїсь опори, що поруч з наметом.

Для закріплення цієї факінг гуд едвайс, як кажуть в інтернатах, тримайте відео – перша його частина «повторєніє мать учєнія», а на другій той самий день негоди, щоб ви зрозуміли про що я тут розказую))

А які з  вами траплялись історії на відпочинку?

З піцерією все норм, але це було перше місце де я змогла оцінити рівненські ціни! Коли бачиш ціну коктейлю 10 грн, а піци – 25, то спочатку аж не віриш побаченому – “Як? Та ну.. серйозно?”. Я Тані, для порівняння називала відповідні київські ціни, щоб вона розуміла моє здивування.

Після піт-стопу ми продовжили екскурсійну прогулянку містом. В Рівному все, як треба  – на Театральній площі стоїть Драматичний театр.

Біля театру ми зустрічаємось з Олею (яка теж почала з того, що сказала, що любить рідне місто), а ще я там зустріла чоловіка своєї мрії! Серйозний, з книгою, сидить собі такий на лавочці. Я не втрималась і присіла поруч. Біля нього кожна дівчина буде почувати себе маленькою і тендітною. Знайомтесь – це Улас Самчук.

Пам’ятаю, як плакала читаючи його роман “Марія“, в якому описуються події під час голодомору в Україні.
Йдемо далі – в місті дуже багато старезних тролейбусів. Я до того, такі тільки  в Чернівцях бачила, бо в Києві їх вже давно нема. Складається враження, що десь   у місті  є часовий портал, який з’єднує наш час з якимись 60-ми роками… через який і потрапляють ці тролейбуси на дороги сучасного міста. 
На вулиці Соборній, знаходиться альтанка Княгині Марії Рівненської Несвицької. Марія володіла Рівним (майже чотири десятиліття), тому стала підписуватись Рівненська. Пам’ятник зроблено з білого мармуру. Марія сидить  у кріслі, тримаючи в руках рукописний згорток, що символізує Магдебурзьку грамоту.

На вулиці Драгоманова можна знайти рівненську обласну Філармонію. Кажуть, що раніше споруда мала готичні шпилі, але їх прибрали.

Потішила наступна ініціатива – 23 травня 2014 року жителі міста провели пробне фарбування центрально мосту Рівного у кольори прапору України.

Мета полягала у визначенні кількості фарби та матеріалу, який буде потрібний для фарбування всього мосту. Тепер йде збір грошей на повне фарбування.

Біля магазину “Солодка хвилинка” ми зустріли, Таню Останню і пішли на каву. Мені спочатку ідея пити каву в кондитерському магазині здалась дивною, а потім виявилось, що там це не просто магазин десертів, а ще і міні-кав’ярня. Заклад цей дуже раджу. А ще там було величезне бізе за 4 грн (я його навть сфотографувати хотіла, але то вже було б занадто). Але ж 4 гривні… тільки уявіть! Дівчата з мене аж сміялись, що я тим цінам так дивуюсь.. Та  і взагалі настрій був гарний, компанія прекрасна, то ж сміялись ми багато! Я дуже була рада всіх побачити.

Але погода вносила свої корективи, то ж через той самий міст ми повернулись в центр, де наступною в списку відвідин була кав’ярня “Bazikalo” (вул. Соборна, 94, ТЦ “Галерея Прем’єр”). Затишно і смачно. Є розетки і швидкий wi-fi. Там ми перечекали шалену зливу, яка накрила місто.

Біля кав’ярні є ще одна родзинка міста – фігура у вигляді серцевого дерева, над якою три місяці працювали майстри з 19-ти міст країни, символізує єдність українців з різних регіонів. Над сердечками працювали колеги з 12 областей та голландський майстер Хууб Сенсен. Кожне з них – неповторне і має свою форму. Є сердечка з назвами міст, з фігурками янголів всередині, кручені, – показує на скульптуру автор ідеї, місцевий коваль Роман Велігурський.

У кав’ярні в нас відбулась зміна складу. До нас приєдналась Аня (так, вона теж розказала, що дуже любить Рівне – ні-ні, я не вигадую.. всі знайомі, кого я того дня зустріли, починали з фрази про любов для власного міста! І це прекрасно!).

Коли дощ скінчився ми пішли у парк Шевченка. Парк дуже великий, гарний і затишний. Ідеальне місце для прогулянок. 
Парк культури та відпочинку ім. Т. Г. Шевченка. Фонтан «Богатир» (в народі його кличуть стоматологом).
Відновлення скульптурної композиції фонтана «Богатир» було здійснено у жовтні 2010 року.

Колесо огляду. Парк культури та відпочинку ім. Т. Г. Шевченка. Відновлення роботи колеса місту обійшлося у 14 тис. грн. “Чортове колесо”, висота якого ­ 27 метрів, відпрацювало вже більше 20-­ти років.
Веселі рівненські подружки Таня і Аня. На фоні – Рівненський міський Палац дітей та молоді (ПДМ).

А далі нас чекав “гвоздь програми” – парк біля ПДМ. Це щось неймовірне!

“Головне не забудь, коли писатимеш у блог, додати, що фінансування благоустрою міста проходить належним чином” – просила мене Аня, коли ми підходили до тої епічної місцевості.

По центру “Кострова” вежа. Якщо дивитись на парк з висоти пташиного польоту, то комплекс нагадує по формі гітару, а вежа в ній відіграє роль грифу. 

Всі споруди знаходяться в аварійному стані, але місце все одно притягує молодь.

Стіни амфітеатру вкриті графіті. Вже з восьмидесятих років рівняни пам’ятають цей парк занедбаним, а привести територію до ладу — це величезні видатки для міського бюджету. От воно і стоїть все в такому вигляді.

Ця стіна з графіті не влізла в один кадр:

Поблукавши розвалинами цього парку, ми вирішили йти вечеряти. Потяг в мене був опівночі, то ж час ще був. І вже через пів годинки ми були в закладі “Кампот“.

Відгуки про нього були непогані, а дівчата до того там не були.

Заклад досить затишний, ціни рівненські і кухня гарна. А далі ми посадили Аню на маршрутку, а з Танею рушили на вокзал. Щоб якось себе розважити почали наспівувати пісні. Хоча досить дивно виглядало коли ми співали приспів з “Instagram” Жадана і Собак в космосі. Певно такого на рівненському вокзалі о такій порі ще не чули))

“Давай, Гєш, давай, їбош!
В тебе одного є такий «Порш»!
Десять дач і футбольний м’яч!
Давай, Гєш, давай, хуяч!”

Потім, на платформі, перед прибуттям потяга ми зустріли  знайомих Тані і Сергія Бабкіна (в нього був концерт напередодні). Якби не Таня, то в тій темряві Бабкіна я б і не впізнала. Це була трохи неочікувана зустріч. Далі ми всі (я, Таня,  знайомі Тані та Бабкін) бігли до вагонів – потяг зупинявся всього на пару хвилин.

Резюмуючи скажу – подорож вийшла прекрасна!
Рівне, це місто яке варто побачити на власні очі!

Дякую Олі і Тані Останній, які знайшли час побачитись. Ані за історії з літературного життя міста, листівки, закладки, візитівки і усілякі байки (чого варта одна лише історія про Андруховича).
І окрема подяка Тані, яка мене і зустріла і на потяг посадила, та ще й чудову екскурсію провела! Плюс витримала всі мої жарти і підколки))) 

Фото Олени Коваленко, тобто мої.

А я, як завжди, шлю всіх в сад, повідомляю про свій приїзд тих, кого знаю з цього міста (спасіба твіттеру)  і йду купувати квитки. Але наступного я вже ніяк не очікувала…

Виявляється на сайті Укрзалізниці не можна купити квитки до Рівного. Спочатку я подумала, що це якийсь глюк або просто квитки викупили. Але ні, спробувала пізніше – те саме. Міняла дати – нічого нема! От дивина.. Маршруткою в літню спеку їхати зовсім  не хотілось. А потім добрі люди підказали, що треба дивитись квитки до м. Здолбунів (з якого маршруткою їхати в Рівне), а зворотні – з Ковеля чи Луцька брати. От така логістика! Їхати вирішила в четвер *іздриківдень*, а Таня згодилась провести мені екскурсію по місту.

Потяг стартував з Києва о 4-й ранку о_О  і повіз мене в Здолбу́нів. Там керуючись настановами іншої Тані, я знайшла маршрутку в Рівне. Їхати всього 12 км, але мені здалось, що дорога зайняла багато часу (для порівняння – я стільки ж добиралась раніше на роботу і це в рамках Києва –  “робота практично під боком”).

Ранковий Здолбунів прекрасний)))

Маршрутки на Рівне їздять кожні 10-15 хвилин, то ж виїхати до міста не проблема. На зупинці в центрі мене вже зустрічала Таня, яка чесно зізналась, що до того ніколи нікому екскурсій не робила. Але я мала “домашню заготовку” – список на форсквері (це вже стало традицією).

“Місто в нас маленьке, але я його дуже люблю”, цими словами Таня почала нашу пізнавальну прогулянку. І такі тези завжди приємно чути. Це ніби локальний патріотизм до міста, в якому ти живеш.

Через Майдан Незалежності (так так, у Рівному є також Майдан Незалежності! Тут його можна побачити в режимі on-line) ми пішли до річки з цікавою назвою Устя. Набережна ніби огортала суцільною зеленню. А через ранковий дощ було відчуття неймовірної свіжості (певно дерева кисню надихали ;)).

Річка ця досить довга, протікає через 20 населених пунктів, тому багато місць у Рівному можна ідентифікувати за словом “набережна“. На проспекті Миру ми зустріли от таку парочку, судячи з усього, в них там було побачення:
На всяк випадок зайшли на вокзал, запитати, чи зможу я сісти на потяг у Рівному, якщо за квитками я маю сісти у Луцьку.
Споруда вокзалу збереглася з радянських часів, архітектурі чудово відчувається дух тої епохи. В центральній залі на стелі всі ознаки совєтікуму – зірки, серпи з молотами. На стінах більш патріотичні сюжети.

Далі чергова набережна і яскраве графіті.

І знову набережна.

А це мій прекрасний екскурсовод – Таня.

Від набережної ми потрапили у Гідропарк, територія якого знаходиться на місці колишньої садиби князів Любомирських. Мені дуже сподобались різноманітні фігури з мозаїкою, які знаходяться вздовж водяного плеса.

“Цей крокодил здавався мені більшим, коли я була малою” – розказувала Таня.
А от ця композиція приблизно 3 метри заввишки і на неї дуже кортіло залізти, але я втрималась, бо якщо що,  то погода не для купання.

Серед верб ховаються от такі скульптури. Виглядає епічно.

Поруч знаходиться дивна споруда, стіни якої “розбомбили”:

Взагалі в Рівному багато цікавих графіті, які тішать своєю якістю і художнім наповненням.

Від Гідропарку ми рушили до, так званої, Лебединки ( парк “Лебедине озеро“). Парк теж був частиною садиби князів Любомирських. Після Першої світової війни Палац Дюбомирських згорів, а парк вирубали.

У повоєнний час парк частково було відновлено і названо Комсомольським, але всі його називають “Лебедине озеро” – оскільки тут живуть лебеді.

Крім численних набережних і графіті, у Рівному багато кованих фігур. Це, наприклад, металева скульптура «ангел-Даринка». Її виготовили ковалі спеціально для Рівного. Автор – рівненський майстер Роман Велігурський.

Так непомітно пролетіло пів дня. Обідати ми пішли в піцерію “Метро”. Заклад цей має цікавий стилізований інтер’єр.

Ця місцина запам’ятається мені надовго. Чому? – Читайте у другій частині мого звіту

Фото Олени Коваленко, тобто мої.

Вже кілька років поспіль я чую феєричні розповіді від друзів про те, як вони їздили на фестиваль Захід. От настала і моя черга.

Фестиваль відбудеться на початку серпня, на території відпочинково-готельного комплексу Чарівна Долина в с.Родатичі, Городоцького району, Львівської області в 40 км від Львова в сторону польського кордону. Як доїхати детально читнути можна на сайті фестивалю. 

Я людина іскушонная фетивалями (застала ще фестивалі серії – “Чайка”, добре натанцювалась в свій час на Balkanfest і щорічно відвідую Stare Misto, не кажучи вже про події меншого формату)  і тому особливо цікаво, чим потішить Захід.

Склад виступаючих “очєнь і очєнь”, тож має бути гаряче:

Main Stage:
- Брати Гадюкіни
– Anti-Flag (USA)
– Ляпис Трубецкой (BY)
– Noize MC (RU)
– Zdob Si Zdub (MD)
– Lumen (RU)
– Sonic Syndicate (SWE)
– Скрябін
– ТНМК
– Billy’s Band (RU)
– Тартак
– Rocky Leon (AT)
– Перкалаба
– Карна
– КораЛЛі
– Петрос

Rock Stage:
- Caliban (DE)
- Ektomorf (HUN)
- Роллікс
- Тостер
- Тінь Сонця
- Фліт
- Jinjer
- Ukraina (PL)
- Skinhate
- Ratbite
- Sciana (BY)
- Molfa
- the Crawls
- Bandurband
- Blood Brothers
- Latur

Keep Calm Stage:
- Flunk (NOR)
- Motorama (RU)
- Крихітка
- I Am Waiting For You Last Summer (RU)
- the Retuses (RU)
- Qarpa
- the Вйо
- Фіолет
- Vivienne Mort
- Плесо

Art Stage:
- Dakh Daughters
- Illusions
- Zapaska
- DrumТиатр 

Квитки по 400 грн вже розібрали, то ж треба менше чухатись і швидше купувати ті що є. А далі запастись терпінням і акумулювати сили для того щоб потім піти у шалений відрив. А ще схрестити пальчики на усіх кінцівках, щоб менше було змін у програмі фесту.

Ну і для тих кому мало того усього написаного, щоб прийняти рішення їхати,  ось ще відос:

Коли сонце розжарене над містом висить,
І від чаду машин кругом іде голова.
Я згадаю прохолодних озер блакить
Куди їздив колись старенький трамвай.

Пікардійська Терція про Алтайські Озера

Продовжуємо почате у Частині 1

Ти сповнений сил, ти у Львові, погода нєочінь, політ нормальний. Від кінцевої трамвая ти йдеш вулицею Рудницького, повз двоповерхові невеличкі будиночки Франківського району Львова (от так, тільки з Франківська приїхав і от знову це місто про себе нагадує).  Це один з наймолодших районів, йому приблизно 40 рочків. Далі звертаєш до невеликого парку Піскові Озера (в народі цю місцину називають – Алтайка, від старої назви “Алтайські Озера“). Це вже набагато пізніше ти дізнаєшся, що саме про цю місцину співав гурт Пікардійська Терція, в тій самі пісні про старенький трамвай.

Далі, походивши навколо озер, ти прямуєш до Кульпарківського парку (там на початку XV століття був ліс, але його частково викорчували) , де маєш сюрприз від гіда – Львівська обласна клінічна психіатрична лікарня. Хоча усе логічно, спочатку Винники, Аліція Бобик, а тепер психлікарня. Все по книзі.  Ти проходиш повз огроменну стару (побудована вона в 1905 році) водонапірну вежу, яка дуже нагадує вежу Саурона і аж дух перехоплює. Раніше вона виглядала так. А тепер отак: А далі проходиш Храм (каплицю) святого Йосифа УГКЦ: Усім цим спорудам понад 100 років, архітектура прекрасна. Правда трохи прозріваєш, що територія психіатричної лікарні є популярним місцем для побачень. 
Далі знову прозріваєш, від Іриних слів “От бачите синенький будиночок? – То морг. А от трохи далі від нього ще один – то старий будинок культури. Ну, а що в нас тут… Тут здається проводять збори анонімні алкоголіки. О, а тут, на кутку нове кафе відкрили! Все поруч, дуже зручно!” Нотки сарказму.. Це Львів, крихітко!
Далі у програмі парк “Горіховий Гай“. Туди ти прямуєш вулицею Ярослава Музики

Парк доволі великий, в ньому два озера, одне з яких капітально заростає очеретом. Також на території парку є кінотеатр “Сокіл” (стара назва “Орленок“), який довгий час був закритий, але 10 років тому сеанси в ньому відновили. В самому парку дуже багато народу – воно й не дивно, бо вже всі відкрили сезон шашликів.
Проходиш через парк, який більше нагадує лісок, і виходиш до стадіону “Динамо”. Залазиш на дуже стрьомну глядацьку трибуну і спостерігаєш, як по стадіону бігають спортсмени і боїшся, що Кочергу може здути вітром звідти, бо вона залізла на саменький верх. Іринка тимчасом розказує про своє минуле, як займалась тенісом (там поруч з стадіоном є ще і  тенісні корти).

Далі перетинаєш залізничну колію (раптово так… залізнична колія), йдеш по вулиці професора Яреми, виходиш до Стрийського парку (так, як це єдиний парк в якому ти був у Львові до цього, то по самому парку  не ходиш). Сам парк дуже великий і гарний і на його відвідини варто виділяти ще один окремий день, якого в тебе тоді не було. То ж йдеш повз парк, повз досі робочу львівську дитячу залізницю (зараз там дві станції – Сонячна і Паркова).

А далі потрапляєш в Парк культури та відпочинку ім. Б. Хмельницького (в побуті Парк Культури), який зустрічає тебе монументом Бойової Слави Радянських Збройних Сил.

Раніше на верхній частини парку був Стрийський цвинтар, але він був майже повністю занедбаний і його ліквідували (мало кого попередньо попередивши про ліквідацію, то ж тепер багато хто не знає де  поховані їхні родичі).

Сам парк є таким собі осередком залишків радянського характеру (раніше там навіть був от такий пам’ятник Сталіну). Також на території важко не помітити стадіон “Юність“. Також тут спокійно сидить вже багато десятиліть  тьотя з обручем – це скульптура “Спорт“.

Ще по парку багато усіляких кованих композицій, на кшталт цієї:

Біля іншого входу в парк (з вул. Вітовського) – фонтани. Певно вони ефектно виглядають, коли працюють.. але ти можеш це тільки дофантазувати.

Ну а далі дівчата кажуть тобі, що звідти рукою подати до центру.. і ви йдете далі. На Коперника помічаєш пересохле джерело з барельєфом Водолія:

Вулиця Коперника виводить до центру, де на Галицькій вулиці, біля Каплиці Боїмів, ви нарешті завершуєте свій маршрут! Цей прекрасний похід по Львову, якого ти не бачив жодного з тих разів, коли приїздив до того. Потім виявиться, що ви пройшли всього 9,6 км, але ноги твої в це не вірять і натомлено ниють.

P.S.: Величезний респект Іринці за екскурсію, сама б я навряд чи змогла придумати такий цікавий маршрут! А також, не менший респект Кочерзі за гарний настрій і невтомність! Дівчата, ви зробили той день у Львові незабутнім!

P.Р.S.:Іванка і Уляна, наступного разу сподіваюсь на довшу зустріч  

Фото Олени Коваленко, тобто мої.

Ти кажеш, навіщо в енний раз їхати до Львова, бо ти ж там усе вже бачив? А нє, ніфіга. Відкриваєш мапу Львова і розумієш, що там же є купа парків, де ти навіть і близько не був (бо зазвичай водив козу центром). Ото ж складаєш список на форсквері і свято віриш знайомим львів’янам, які на твоє недовірливе “епт, там же стільки ходити… чи вистачить мені дня?”, кажуть – “та воно ж усе там поруч!”.

Їдеш у Львів через Франик. Приїздиш   ввечері суботи. Тусиш до 4-ї ранку з тими, хто радий тебе знову бачити у Львові (прівєт Кочерга ;)). А  вже в неділю, ближче до обіду, добряче виспавшись у затишному хостелі, куди тебе люб’язно поселили незважаючи на пізній час і не зовсім тверезий стан, вирушаєш у свій тур парками.

Хоча ні.. які парки на голодний шлунок? Звісно, що спочатку ти йдеш у Дзигу, себто у кафе “Під Клепсидрою“. Отримуєш заряд бадьорості від міксу омлет з сиром/чай/100 мл моравянки (яка ніде так не смакує, як у Львові… хоча ти її навряд чи десь ще спробуєш).

Ну а далі по списку:
1) Шевченківський Гай. Сідаєш на Площі Ринок на 2-й трамвай і їдеш до зупинки… вгадай якої? Вірно – “Шевченківський Гай”. Їхати приблизно 15 хвилин.

По львівським міркам (як сказала одна львів’янка, це дуже довго)… а ти рефлекторно згадуєш, скільки треба їхати  трамваєм в Києві , від своєї зупинки, з промовистою назвою РПГ, до метро Лісова.. і розумієш, що твою шкалу “довго/швидко” і “близько/далеко” львівські стандарти зламають повністю.

Проходиш повз, на перший погляд, занедбаної будови, з назвою “КІНОТЕАТРМИКОЛАЙЧУКА” і явними ознаками сталінського ампіру, в якій зараз знаходиться книгосховище Львівської національної наукової бібліотеки ім. В. Стефаника. Але ти цього не знаєш і тебе бентежить тільки відсутність пробілів в назві.

Щось тобі підказує, що треба питати людей куди йти далі. Одна люб’язна жіночка показує тобі дорогу і розказує історію походження назви “Кайзервальд“.
Піднімаєшся вуличкою Круп’ярською і звертаєш на Мучну (раніше це все була одна вулиця. але їх розділили).

А далі по Стрілецькій виходиш до пагорбів ландшафтного парку «Знесіння». І тебе це збиває з пантелику, бо ти ж прямував в Шевченківський гай, але вчасно згадуєш історію про Кайзервальд і все стає на свої місця. От цей пам’ятник вказує на те, що ти знайшов, що шукав:

На територій парку знаходиться Музей народної архітектури і побуту (це побратим нашого, київського, Пирогово, але в два рази менший за площею, але не менш цікавий за наповненням).

А далі платиш 15 грн і ходиш цим музеєм під відкритим небом, дивишся на будиночки, подвір’я, предмети побуту. Вся територія розбита на “міні села”.
Навколо весільні пари з фотографами, нарядно вбрані люди (бо того дня у Гаю було святкування та ярмарок), діти задоволено бігають, радіючи дозвіллю на природі.

Справжні козаки пригощають кулішем та юшкою, а ще при бажанні, можеш глянути , як робляться ковані речі:

А в таких вуликах певно жили елітні бджоли:

Далі зустрічаєш от такого квітучого усміхненого красеня!

І от такого депресивного поні:

Від дітей можеш почути – “Мамо, а чого коник такий сумний?”. І дійсно, чому? Сідаєш собі навпроти коника і мимоволі проникаєшся його сумом. А на фоні вівечки спілкуються з куріпками. Ідилія. Мобільний зв’язок і інтернет відсутні, то ж і тобі залишається спілкуватись з вівечками, козами та депресивним поні.

Але десь біля вітряка тебе таки настигає повідомлення від лайфу, що тобі телефонували.

І вже через декілька хвилин ти не один. Це якщо тобі так само пощастило, як і мені.. і ті самі люди, що тусили з тобою 4-ї ранку ще й досі раді тебе бачити (ще раз прівєт, Кочерга!), прямуєш до вулиці Личаківської , з якої ви відправляєтесь у оглядову екскурсію містом (бо їдете на кінцеву).

Попутно в дорозі згадуєш Винники (тепер ти нарешті знаєш де вони знаходяться) і Аліцію Бобик (якщо ти читав “AM™” Іздрика)…  дивуєшся назві зупинки “Русалка Дністровая“, бо ніколи до того не чув про той перший західноукраїнський альманах, від якого походить ця незвична для тебе назва. Певно, саме через це незнання, в голові виникають алюзії з русалонькою логотипу Starbucks, яка до Дністра і альманахів не має жодного відношення (так само і до русалок – бо, якщо вірити вікіпедії, то ця зелена дівуля з розщепленим хвостом, насправді, сирена). 

А далі, вже на кінцевій, ви чекаєте свого потенційного гіда – корінну львів’янку (це якщо тобі пощастило і ти маєш у друзях корінну львів’янку). Попереду тебе чекають ще парки, озера і ще один незапланований неординарний об’єкт, про відвідини якого ти найчастіше будеш згадувати потім…

Фото Олени Коваленко, тобто мої.

Мій Івано-Франківськ – це таке місто, де я вдома. У мене таких міст лиш одне. Коли провадиш такий спосіб життя, як я, тобто дуже багато мандруєш і починаєш нанизувати на стрижень пам’яті все нові й нові міста, то дуже важливо мати одне таке, до якого ти не їдеш, а повертаєшся.

Юрій Андрухович

Колись мені наснився такий сон – я йшла невідомим мені містом, якоюсь затишною вуличкою, сонце виблискувало понад дахами зі старовинною архітектурою. І так було добре, що я вигукнула на повний голос “Я НАРЕШТІ У ФРАНИКУ!!!”.

З тих пір глибоко і серйозно оселилось в мені  бажання відвідати це місто.  І от, коли зустрілась в інтернетах звістка, що 10-11 травня у Івано-Франківську будуть відзначати день міста і відбудеться легендарне свято ковалів – “ну це точно знак” – подумала я, бо і прізвище маю до того споріднене – Коваленко. Саме так вималювалась дата поїздки.

Оллі Перехрест (киянка, що “емігрувала” у Львів, на навчання в УКУ) склала мені список місць у Франківську, які треба обов’язково відвідати, за що їй велика подяка і низький уклін:

“Слухай мене, мій юний падаван.
Пити каву – тільки в ГІФі (Говорить Івано-Франківськ).
Також обов’язково до Мануфактури на гофри.
Обідати – в Войцеху, бо там дешево, смачно і настоянки.
Хороші настоянки також є в Світлиці муляровій.
На пиво можна в Пінта паб.
Гуляти по стометрівці, бо там все життя.
Сходи в Бастіон. Біля виходу з Бастіону є дуже красиве графіті – мої друзі малювали.
Також гуляти у парку Шевченка – і якраз через нього пригуляєш до озера, там гарно.
Ратушу, думаю, сама знайдеш”.

Я все занотувала і зробила список на форсквері.

Вирахувавши рентабельну логістику було складено план – один день у Франику, а потім в вечері до Львова, день у Львові (тур по паркам) і до дому. Накупила квиточків і з нетерпінням стала чекати день “Ч”.. тобто “IФ”.

І тут, по закону підлості, зовнішні обставини ведуть до того, що треба відмінити все… Причому в голові не вкладалось – “Як? Чому? Це ж як ніколи бажана поїздка? Все ж вже вирішено і одною ногою я вже майже на Стометрівці”.

Та долю свою ми творимо самі і я б не простила собі, якщо б відступилась від поставленої мети, занадто багато в житті йшла на компроміси і поступки… досить!. Тож попри всі ризики, за принципом “Роби, що робиш і хай буде, що буде!” було вирішено їхати!

Під час зборів в подорож мене не полишало відчуття, що не кудись їду, а повертаюсь додому. Навіть не знаю, як це пояснити… і тут на очі трапилась фраза Андруховича (яку використала, як епіграф) – …”все нові й нові міста, то дуже важливо мати одне таке, до якого ти не їдеш, а повертаєшся.”. От і в мене було таке враження.

І вже ранком наступного дня мене зустрічав Івано-Франківськ. Збулась моя мрія. Я блукала звивистими вуличками, фотографувала, насолоджувалась цим старовинним містом.

У місті багато церков, храмів та костелів (хоча місто спіткала нелегка доля в часи антирелігійного комуністичного режиму).

От це, наприклад, Костел, вул. Сестер Василіянок:

Франківськ справив враження міста, в якому зупинився час. Огортало відчуття затишку. Чомусь згадався Київ, в часи коли я була зовсім маленькою.

У сквері “на Валах” до мене підійшла привітна жіночка “Бачу ви фотографуєте. То зайдіть трохи далі, там такий гарний постамент”. І дійсно, занурившись у глиб скверу, можна було побачити монумент з триметровою статуєю Ісуса Хреста.

Пройшовши Дністровською вулицею можна потрапити у центр міста, на площу Ринок, де вже практично неможливо не знайти ратушу.
До речі, Івано-Франківська ратуша — єдина світська споруда в Україні, яка має позолочений купол. Через стихійні лиха та війни споруда декілька разів перебудовувалась – це вже 4й варіант. 

Сама споруда ратуші побудована у вигляді польського військового ордена Virtuti Militari (вигляд зверху). Цей орден, зокрема, давали бійцям армії Галлера за ліквідацію ЗУНР.

Площа Ринок — центральна площа в Івано-Франківську.

На площі грала музика та продавались усілякі явства і домашнє вино, смажили шашлики і варили щось у величезних казанах.

А мені треба було перевести дух, зарядити телефон і випити кави.. а ще зустрітись з давньою коліжанкою, з найпершої моєї роботи. Іринка років 5 тому повернулась додому у Франківськ і з тих пір ми не бачились. Так як я не зовсім зорієнтувалась, яка з тих кав’ярень на площі “Говорить Івано-Франківськ” то пішла в цілком визначену Street Coffe на вул. Мазепи, 4 (взагалі кав’ярні цієї мережі часто траплялись по місту).

Приємна зустріч за кавою з гарною людиною – такі моменти роблять життя яскравішим. Потім Іринка, мене трохи поводила по центру, провівши маленьку екскурсію.
Недалеко біля центру був невеличкий скверик, в якому знаходяться ковані фігури, які лишаються в місті після щорічного свята ковалів.

Думаю, що саме такий фотоапарат мені потрібен, щоб я його не угробила.
На початку стометрівки (центральна пішохідна вулиця) стоїть коване дерево. Це дерево дуже полюбляють дітлахи, бо на ньому є гойдалка. Саме воно складається з великої кількості художніх елементів.

Мініатюрні фотографії жителів міста створюють велике панно з зображенням споруди вокзалу.

Далі Іринці треба було бігти додому, погода псувалась і логічним було рішення переходити до наступного пункту у списку – Кнайпа Войцех.
І скажу вам, дуже вчасно я туди завітала, бо буквально через 15хв вшкварила така шалена злива.

Трохи пізніше до мене приєднались друзі, які вдвох подорожували маршрутом Кам’янець-Подільський/Чернівці/Івано-Франківськ/Тернопіль. В Войцеху ми перечекали зливу. Було достатньо часу намилуватись автентичним інтер’єром закладу, який ряснів різноманіттям усіляких дрібничок та краму.

От тільки з музичним супроводом трохи не пощастило. Про цей заклад казали, що тут завжди грає Океан Ельзи, Брати Гадюкіни та інше такого формату.. але мені пощастило наслухатись пісень Ані Лорак, Тіни Кароль, Таїсії Повалій, Дзідзьо о_О. Навіть смачні настоянки Войцеха не компенсували шоку меломана і хотілось, щоб швидше вже той дощ закінчувався.
Далі ми вже втрьох пішли гуляти містом. Пройшли знову повз ратушу, купили вина та сиру. На Майдані Шептицького було щось на кшталт ярмарку.
“Всі щось купують, міняють, гандлюють – людей, як… пшона! Ой, рідний краю, тебе я кохаю, Галичина!”, як співав Тризубий Стас.

Прямо під Колегіальним костелом Пресвятої Діви Марії стояв намет, де робили шашлики – такого симбіозу я ще не бачила. Хоча сам костел і так є єдиною культовою спорудою в місті, яка використовується не за призначенням. З 1980 в приміщенні костелу розміщено Івано-Франківський художній музей. 

Навколо фонтану зі статуєю Пресвятої Діви Марії розміщувались численні розкладки з сувенірами, магнітиками та прикрасами ручної роботи. Сама статуя була відкрита лише у 2000 році, до того на її місці була барокова статуя Марії XVIІI ст..
Від площі Шептицького ми вже йшли на звуки музики.. і прийшли до Бастіону, на площі якого відбувалось свято ковалів.

Сам Бастіон – це галерея, знаходиться поруч із однією з історичних пам’яток Івано-Франківська — залишками міського фортечного муру. Це такий собі торгово-розважальний комплекс з закосом під стару споруду. В Бастіоні сусідствують картинні галереї, бутіки та кав’ярні. 

Далі ми вирішили прогулятись до озера і парка. Туди вела довжелезна вулиця Чорновола. Це, до речі, вперше бачила, щоб під номером будинку з назвою вулиці був ще і портрет особи, на честь якої названо саму вулицю.

Міське озеро, коли воно з’явилось у 1955 році називали “Станіславське море“. Якщо вірити історії, то ще в сталінські часи, місцеві жителі вирили ряд ставків, які було з’єднано шлюзами з річкою Бистриця-Солотвинська. І якось сталось, що шлюзи відкрили, водойми переповнились і народилось “море”. Периметр озера дуже забруднений, тому там не радять ні купатись ні ловити рибу (знову згадались слова Тризубого Стаса - “Зліва Бистриця, справа Бистриця – купа води. Але ні люди, ні риба не квапляться лізти туди”).

Через дорогу від міського озера займає своє місце Міський парк культури та відпочинку імені Т. Г. Шевченка. Ще здалеку привертають увагу величезні шумні хмари ворон, що кружляють над парком. За свою майже 120-річну історію парк зазнав три реконструкції.  Гуляючи парком автоматично виринали з пам’яті слова з вірша Іздрика “Ноктюрн” –  “шикарно каркають ворони і воронена сталь на лезі
і вересневі карнавали зривають плодоносний шар”. А ворон тут і дійсно чимало, то ж треба бути обережним, щоб не потрапити під “обстріл”.

Парк неймовірно гарний, хотілось погуляти по ньому довше, але до мого потяга лишалось менше години і ми вирушили в бік вокзалу.
Повертались, для різноманіття, вулицею Шевченка.

Вона на той момент була на реконструкції, але все одно була дуже затишною.

Сонце виблискувало понад дахами зі старовинною архітектурою.. і саме тоді хотілось полегшено крикнути, як тоді, у сні “Я НАРЕШТІ У ФРАНИКУ!!!”.
Ну а далі мене чекав вокзал і потяг на Львів.

Коли думала, що дня на прогулянку містом мені вистачить – я дуже помилялась. Хоча цього одного дня цілком вистачило, щоб пройнятися неймовірною атмосферою міста, відчути той контраст з сучасним Києвом і одночасно згадати той самий Київ, але багато років тому, “коли дерева були великими”. Може тому, в мене було підсвідоме відчуття, що їдучи сюди – я повертаюсь додому.

P.S.: Повернувшись зі своєї подорожі я звільнилась з роботи. 

Фото Олени Коваленко, тобто мої.

і із будь-яких мандрів завжди повертатись додому
хай би так і було все
і нині і присно
амінь
Ездра

Після тих численних мандрівок, завжди приємно повертатись додому. Хай би хто що не казав про Київ, про те, що він сірий похмурий, ламає людей та не має душі – я з цим завжди не погоджуюсь. Може тому, що це рідне місто, місто в серці якого я народилась (так склалось, що я належу до того малого відсотку людей з негативним, чи то пак від’ємним резус-фактором, і саме цей фактор зумовив мою появу на світ у Жовтневій лікарні). Але менше з тим…

Повернення до Києва мені нагадує, повернення до коханої від коханки. Коханка видається привабливою, до неї тікаєш, вона відкриває за день-два всі свої принади, розважає тебе, але ти все одно повертаєшся до коханої. А з коханою все так знайомо, ти її любиш давно, але вона не перестає тебе дивувати. Іноді ти на неї страшенно злий але все одно все їй пробачаєш. А вона, в свою чергу, пробачає тобі твої маленькі зради і курортні романи.

Але бувають і такі випадки, коли не дивлячись на стійку багатолітню любов до коханої, в тебе з’являється коханка, до якої ти навідуєшся частіше ніж до інших. Бо туга за нею не дає спокою. З нею тобі гарно не менше ніж з коханою. Кожного разу вона відкриває  свої нові принади і атракції.  І навіть закрадається думка: “А може все кинути і переїхати до неї… я ж її точно люблю! Почну нове життя, знайду нову роботу, вона буде робити ранками свіжу каву, а я буду фотографувати її на свій старий ФЕД-3″

Для мене такою “коханкою” (влучніше сказати – “коханим”) є Львів. Я розриваюсь між двома містами. Але не можу кинути коханий Київ, хоча Львів навідую так часто, як тільки можу.

Десь віддалено, розумію чоловіків, які не наважуються кинути дружину, з якою багато років разом, заради коханки.. без якої теж не можуть жити.

Фото Олени Коваленко, тобто мої.