- Мені чомусь здається, що ти теж поповниш «ряди» тих чоловіків, які останнім часом казали мені «Не чіпляйся». Обставини примушують мене бути сніговою королевою. Здається, що саме такий сценарій поведінки найбільше приваблює – сказала Вона, демонстративно закидуючи одну ногу на іншу, так, щоб краєчок спідниці відхилився і було видно фрагмент мережива панчіх (можна було б посперечатись, але цей хід не залишився непоміченим). Та навіть без зайвих слів відчувалось її невдоволення. Ну а що тут додати, коли події останніх трьох місяців настільки стрімко розвивались, що навіть вона сама втратила контроль за своєю поведінкою, та особливо – за своїми думками.

Вже було пізно, світло ліхтарів проникало в салон авто, де Вона влаштувала цей маленький спектакль одного актора… та що характерно,  одного глядача. Ну а інакше не могло бути, на публіку таких «виступів» зазвичай не влаштовують.

«Глядач» нічого не відповів і панувало те саме незручне мовчання, про яке казала Міа, одна з героїнь тарантінівського кримінального чтива.

- Те, що тобі здається, це лише один з вірогідних сценаріїв розвитку подій – таки порушив Він тишу, яка вже почала трохи напружувати. Манера, з якою Він зазвичай говорив, викликала в неї щось на кшталт мурах по шкірі, а всередині все завмирало. Одразу відчувалась та владність та впевненість в собі, якими Він безперечно володів. За секунду Вона відчувала себе вже школяркою, яку вичитує вчитель за якусь провину. Ніби загіпнотизована, Вона його уважно слухала, але такого почути  точно не очікувала:

- А що, як я почну до тебе «чіплятись»? – ледь посміхаючись, вже м’якше запитав Він та почав вдягати шкіряні перчатки, що до цього лежали поруч (історія замовчує те, яку мала Вона слабкість перед печатками. Звісно, в неї були і інші слабкості, але ця була одною з найсильніших. Оксюморон.). Він поклав руки на кермо, а вона не могла відвести від них погляду … Всередині боротьбу за «територію» вели почуття покори та бажання, певно такого, яке притаманне саме вищезгаданим школяркам, які мліють, коли вчитель серйозно пояснює їм щось важливе. Але треба було зосередитись і придумати, як же реагувати на це запитання.

- Ну то що? Ти такий варіант розглядала? Ти певно сама все розумієш, ми ж дорослі люди, правда? – Він широко посміхається, але його погляд зовсім не іронічний.

- Я, звісно, можу просто відвезти тебе додому, дорогою розповідаючи історії зі свого минулого, але в мене є краща пропозиція. Сядь трошки ближче… - і якою б Вона не була впевненою , у своїй витримці… і як би твердим не було рішення, не піддаватись на провокації (в першу чергу провокації своїх власних бажань), але цей його наказовий тон робив свою справу… Вона виконувала те, що він їй казав, ніби передчуваючи, що будучи «хорошою дівчинкою», Вона отримає все, чого забажає. І перше бажання вже почало здійснюватись…

Чим більше заглиблююсь у нетрі матеріалів, які вивчаю, тим частіше виникають цікаві аналогії – певно це так підсвідомість намагається вкласти отриману інформацію в потрібні “комірки”. Ну а на фоні вирує життя, з’являються нові знайомі, старі знайомі відкриваються з нових сторін, світ не стоїть на місці. Іноді деякі фрагменти інформації чітко складаються до купи, як фрагменти пазлу.
Ось трошки моїх спостережень:

1. “Якщо хочеш, щоб чоловік проявив до тебе інтерес – полиш його в спокої!” (для чоловіків, відповідно «Чем меньше женщину мы любим, тем больше нравимся мы ей», як сказав класик).
А паралельно я читаю про витік пам’яті при роботі програмного забезпечення. Наприклад, якщо відкривати і закривати firefox (навіть з пустою сторінкою без контенту), то на певній черговій ітерації він “зжере” до біса пам’яті і система підвисне.
От воно і в житті так, чим менше смикаєш людину, тим кращим буде ваше спілкування потім. А постійне нав’язливе вкорінення в повсякдення може викликати бажання цьому всьому зробити hard reset і втікати подалі.
Так що, майте в усьому міру і буде вам щастя.

2. Деякі думають, що якщо система підвисла то 100500 кліків вирішать проблему. В такі моменти фантазія малює дуже зосереджену людину, в голові якої чиняться мозкові процеси, йде обміркування вирішення важкої задачі.. а поруч сидить хтось і постійно штурхає в бік “ну що ти, живий? Ти взагалі там щось думаєш? Давай швидше!”. В такому випадку всім зрозуміло – щоб дійсно було швидше, то треба, як мінімум перестати штурхати. Але коли справа доходить до роботи з програмним забезпеченням та обладнанням, то чогось деякі забувають про цю логіку.

3. Ще одна ситуація з життя – ставимо якийсь софт на комп, ну наприклад Intel® Hardware Accelerated Execution Manager (Intel® HAXM), а при інсталяції він тобі видає: “This computer does not support intel virtualization technology (vt-x). haxm cannot be installed”. Ну що робити, так склалось. В haxm свої вимоги, які твій комп не задовільняє.
Ну а наприклад вам відмовляє людина, яка вам подобається – одразу якось нєпріятнєнько стає. Думаєш “та блін, що ж не так?!”, виникають образи, настрій псується, депресняк і всє дела… а паритись нема чого, просто в вас конфігурації не зійшлись. Ну що тепер – не жити далі?) Ну так, все не зовсім як ви собі планували, хоча в Release Notes.txt чорним по білому було прописано системні вимоги, але ж надія помирає останньою от Він теж казав, що любить струнких блакитнооких блондинок, але “ну а раптом” все одно варто було спробувати.

На цьому певно варто зупинитись, поки не виникла остаточна плутанина між чоловіками, софтом, блондинками та іншим вищезгаданим.
Зрештою, кожен бачить те, що хоче бачити.
Та ці пазли, ще раз нагадують, що деякі “закони” однаково діють, як в IT, так і у відносинах між людьми.

А кому влом це все читати подивіться, як прикольно хропе колібрі

Мені набридло їхати не туди…

Фото Олени Коваленко, тобто моє

Фото Олени Коваленко, тобто моє

Це літо вже минає.
Ми намагаємось вхопити за хвіст його спекотні дні і теплі вечори.
Вечори, що сповнені розмов і прогулянок.
Літні ночі, які хочеться провести на березі моря.
Кохатись на лінії припливу.
Єднатись з природою та одне з одним.
Забувати про те, що хтось є поруч.
Хай сонце буде нашим супутником.
Хай вітер розбещує волосся і тріпочеться у вітрилах, задаючи курсу нашим кораблям.
Солоний морський вітер, ніжний, як наші доторки… нестримний, як наші поцілунки.

Фото Олени Коваленко, тобто моє

Текст, що був написаний мною мйже 2 роки тому, про особливості української твіттер-спільноти.
Завдяки твіттеру я познайомилась з прекрасними людьми, які живуть в різних куточках світу!

Фото взято тут

Є така давня традиція у роллерів – Роллер-Ямакасі – “це зустріч сходу сонця, на яку кожен роллер самостійно або маленькими групками добирається до місця збору, для зустрічі того самого сонця.”

Моя перша така покатушка була 9 травня 2010 року, схід сонця  планувалось зустріти біля оглядового майданчику у парку, що недалеко від Меморіалу Вічної Слави.

Ми собі зібрались разом, зустріли схід сонця, попили чаю.. і тут до нас підійшли представники міліції і в грубій формі попросили поїхати, бо вдень біля меморіалу має бути урочиста подія, а ми забруднюємо роликами територію (брєд сівой кобили). Ну ми не конфліктні, пофоткались та поїхали.

І потім, вдома, добряче виспавшись після ночі, з новин я дізналась, що урочисті дійства на тому місті таки пройшли… і Януковича, на тій урочистій події, прибило вінком. Думаю ви всі добре знаєте про той інцидент. Якщо ні, то можна освіжити в пам’яті – відео ТУТ. От такий життєвий збіг.

Але менше з тим… повернемось до світанкового Києва.

На минулому тижні я вирішила приєднатись до ямакасі, тим більше, що не працюючи можна собі дозволити спокійно віддати одну ніч для катання нічним містом, а потім пів дня спати. З дому я виїхала о 2:30 ночі. Приблизно через годину ми вже більш менш великою групою прямували через Труханів острів до пункту призначення, яким був оглядовий майданчик на Володимирській гірці.

Який же прекрасний Труханів острів перед світанком. Напередодні, в вечері, як раз пройшов дощ і повітря було неймовірно свіжим. Потроху прокидались пташки і починали свої ранкові пісні. Хоча це більше було схоже на перекличку.  Якби кожна пташка, яка починала співати, в той момент підсвічувалась пульсуючими променями, як маячок, то увесь ліс потроху зайнявся б природною світло-музикою. А загальна мелодія була б ніби світловий шлях, що простирається від одної пташини до іншої… от така світло-музично-природна психоделіка народжувалась у думках, поки я їхала ідеальною асфальтованою дорогою через Труханів острів, жадібно вбираючи легенями його свіже вологе ранкове повітря, десь на 20-му кілометрі свого маршруту. На зворотньому шляху я вирішила знову проїхати тим самим маршрутом.

Промені сонця, що ледве пробивались крізь хмари, потроху осяювали обриси міста. Знову сходи до пам’ятника Магдебурзькому праву, але краще сходи, ніж долати цей шлях по Володимирському узвозу. А далі – пішохідний міст, де у цей ранковий час можна було зустріти багато дивних нетверезих осіб, спілкування з якими краще уникати, надаючи перевагу спогляданню світанкового неба.

Також, тільки на зворотньому шляху, звернула увагу на дивну споруду. Як виявилось, це занедбаний, ще в радянські часи, ресторан “Відпочинок”. Раніше він виглядав ТАК.  А тепер він от такий: Більше про нього інформації я не знайшла, на жаль. Взагалі, для мене залишається дивною тенденція будування подібних розважальних закладів на тому місці, де загинуло стільки людей (зокрема в часи другої світової війни). Може тому, доля цього ресторану саме така – стояти занедбаним багато десятків років. Але дивно, що його ніхто ще  не привласнив і не взявся перебудовувати.  Зовнішній вигляд споруди викликав бажання скоріше знову повертатись до лона Труханівської вулиці з її зеленню та природністю, бо цей пострадянський індастріал навіює сум і журбу.

То ж знову насолоджуючись поїздкою я прямувала в сторону дому… Попереду було ще приблизно 15 кілометрів шляху і багато часу, щоб подумати над усім, про що не думається в інший час.  За це я і люблю такі київські світанки, коли місто і ти разом з ним, стаєте трохи інакшими. Таке враження, що свідомість відкривається, щоб сприйняти те, про що раніше навіть і не міркував. 

А як ви любите зустрічати світанки? 

Фото Олени Коваленко, тобто мої.

Жуків острів для мене відкриття, зізнаюсь, до того, я навіть не знала про його існування.

Місцина ця досить гарна, але людей там вистачає (свято мєсто пусто нє биваєт). А комаааарів нємєрянно, їдять і не давляться. Хоча нічого дивного в їхній присутності не було – поруч водойма та кущі з деревами.

То ж якщо надумаєте вирішити їхати на цей острів, то запасайтеся усіма можливими засобами проти цих кусючих створінь.

А взагалі, туди краще їхати з компанією друзів, наметами, гітарою,  провізією і гарним настроєм – що ми і зробили. А ще в нас була велика звіздюліна!

Милувались заходом сонця, яке пірнало у водне плесо. А потім біля вогнища ми згадували старі пісні (тексти яких самовільно згадувались) і страшні історії (від яких мурахи бігали по шкірі), обговорювали політику і чистоту сумління деяких публічних осіб.

В один вечір були згадані настільки різноманітні люди.. від Лавкрафта до Костя Москальця.. Та і ми всі такі різні.. хтось з нас ще пам’ятає старий КВК, а хтось ніколи не чув про Надію Пахмутову. Але це все не головне. Головне, що кожного року ми збриємось і проводимо кілька днів на природі, вдалині від міста. Дякую Олі, за організацію цих чудових вихідних!

Фото Олени Коваленко, тобто мої.

Так склалось історично, що з кулінарією в мене зовсім не склалось. Жодна з бабусь не дочекалась моєї появи на світ, а мама має свої методи навчання “Перший раз пояснюю, якщо не зрозуміла, то краще швидко тікати з кухні” (хоча сама вона готує просто шикарно!).

Тому на кулінарний експеримент я зважилась лише рік тому. Вирішивши спробувати, щось зробити самостійно я обійшла купу тематичних сайтів і зупинитись на простенькому – кекси.

Ще у програмі, було прослуховування мотиваційного  вступу від мами “Думаєш в тебе щось вийде? Знов я матиму за тобою доробляти… ти ж навіть не знаєш де що в кухні знаходиться!”…ммм…. надихає, правда?)  далі було головне зачинити щільніше двері на кухню, щоб не було супутніх настанов і почалося!

Рецепт приготування дійсно простий -

1) Беремо 150 грам чорного шоколаду (чим чорніше тим краще) та 70 грам звичайного масла і розтоплюємо на водяній бані.
2) Поки воно там усе топиться, окремо збиваємо блендером 2 яйця і 100 грам цукру.
3) Переливаємо взбиту суміш у зручну велику тарілку і вмішуємо в неї 80 грам борошна (в борошно попередньо додаємо 1 чайну ложку розпушувача і просіюємо через сито). Ви б бачили ту ретельність, з якою я додавала борошно у тісто і як старанно усе перемішувала.
4) Додаємо до суміші розтоплену масу шоколаду з маслом і теж ретельно перемішуємо.
5) Додаємо 50 мл рому. Я зазвичай використовую чорний бакарді, але можна взяти і звичайний коньяк.
6) Подрібнюємо 50 грам білого шоколаду і додаємо до основної суміші.
7) Розливаємо суміш по формочкам і відправляємо до розігрітої до 150 градусів духовки, де вони дозріватимуть протягом 23 хв (духовку, звісно, не вимикаємо до закінчення процесу).
8) Відмиваємо кухню від залишків тіста, які якимось магічним чином вкрили весь простір де так затишно працювалось.

І все… Приготування займає годину часу і на виході отримуємо приблизно 15 кексів.

Зізнаюсь, я навіть і не подумала б, що мені так сподобається готувати. Може далося в знаки те, що я за освітою хімік, а кулінарія – це теж своєрідна хімія. Тут теж треба дотримуватись пропорцій інгредієнтів, відповідного режиму приготування, щоб отримати бажаний результат. Ну і приємний бонус – те, що нахімічив потім можна смакувати з чаєм самому і пригощати друзів.

Вже потім я почала експерементувати – робити кекси з білого шоколаду з вкрапленням чорного, замість рому додавала Becherovka, Blue Curaçao, або Pisang Ambon (від чого кекси ставали різнокольоровими і мали цікаві нотки смаку), брала шоколад з горіхами або пористий шоколад, мастила зверху кремом або посипала пудрою..або тертим шоколадом.. або робила глазур. І кожного разу виходило смачно!

От і сьогодні, після важкого в моральному і фізичному плані дня, я вирішила розважити себе і відволіктись від буденних справ. Дякуючи цілодобовому магазину біля дому,  придбала шоколад і не дивлячись на “тобі оце робити нема чого серед ночі?” зайнялась кухонною хімією.

Ось вони, ще теплі опівнічні кекси:

Ще я дуже люблю робити коктейлі.. але то вже зовсім інша історія…

А якою улюбленою справою займаєтесь ви, коли хочете відволіктись?

Пару тижнів тому ми з друзями їздили в Одесу, відпочивати біля моря з наметами. Це наша щорічна традиція. Я, як дитина асфальту, з туристичним відпочинком стикаюсь тільки в форматі «декілька разів на рік, виїхали кудись, поставили намет, пожили і поїхати додому». В походи я взагалі ніколи не ходила, так що турист з мене «сомнітєльний».   Зазвичай ставити намет допомагали хлопці, але цього разу сталось так, що ми це робили вдвох з приятелькою (яка в цій справі ще менше щарить ніж я).

Але не дивлячись на це, Наталі, ти була прекрасною сусідкою

На другий день після приїзду ми пішли трохи погуляти містом. Та одеська погода виявилась примхливою пані, і з доброго дива вшкварила злива, яку нам прийшлось перечікувати в супермаркеті. Після повернення на місце нашої дислокації, виявилось, що вхід в наш намет чомусь з іншої сторони… а речі, що були всередині – частково мокрі.

Що ж сталось поки нас не було? А от що – негода не на жарт розбурхалась, піднявся сильний вітер в купі зі шквальним дощем… а ми не прив’язали зовнішній тент до внутрішнього намету, про закріплення відтяжок взагалі не думки не було в наших дівочих головах. Звісно, що в результаті тент здуло, а намет повністю змок. Але добрі люди, які були в той час поруч, закріпили все як треба, щоб хоч якось врятувати справу. Речі ми звісно посушили, тент прив’язали… і на наступний день, коли знову повернулась така сама негода, але в полегшеному варіанті, ми вже були готові. Єдине, що відтяжки закріпили, тільки коли зрозуміли, що інакше наш намет знесе як будиночок Еллі з країни Оз.

Виходячи з цього, хочу дати дуже корисну пораду, таким же туристам початкового рівня, як і я –

ОБОВ’ЯЗКОВО прив’язуйте зовнішній тент до внутрішнього намету (там на тенті є невеличкі зав’язочки для цього), а також не чекаючи негоди, одразу надійно закріпіть тент відтяжками!

*відтяжки –  такі мотузки, які кріпляться по різних боках тенту, і іншим кінцем кріплять до якоїсь опори, що поруч з наметом.

Для закріплення цієї факінг гуд едвайс, як кажуть в інтернатах, тримайте відео – перша його частина «повторєніє мать учєнія», а на другій той самий день негоди, щоб ви зрозуміли про що я тут розказую))

А які з  вами траплялись історії на відпочинку?