Є така давня традиція у роллерів – Роллер-Ямакасі – “це зустріч сходу сонця, на яку кожен роллер самостійно або маленькими групками добирається до місця збору, для зустрічі того самого сонця.”

Моя перша така покатушка була 9 травня 2010 року, схід сонця  планувалось зустріти біля оглядового майданчику у парку, що недалеко від Меморіалу Вічної Слави.

Ми собі зібрались разом, зустріли схід сонця, попили чаю.. і тут до нас підійшли представники міліції і в грубій формі попросили поїхати, бо вдень біля меморіалу має бути урочиста подія, а ми забруднюємо роликами територію (брєд сівой кобили). Ну ми не конфліктні, пофоткались та поїхали.

І потім, вдома, добряче виспавшись після ночі, з новин я дізналась, що урочисті дійства на тому місті таки пройшли… і Януковича, на тій урочистій події, прибило вінком. Думаю ви всі добре знаєте про той інцидент. Якщо ні, то можна освіжити в пам’яті – відео ТУТ. От такий життєвий збіг.

Але менше з тим… повернемось до світанкового Києва.

На минулому тижні я вирішила приєднатись до ямакасі, тим більше, що не працюючи можна собі дозволити спокійно віддати одну ніч для катання нічним містом, а потім пів дня спати. З дому я виїхала о 2:30 ночі. Приблизно через годину ми вже більш менш великою групою прямували через Труханів острів до пункту призначення, яким був оглядовий майданчик на Володимирській гірці.

Який же прекрасний Труханів острів перед світанком. Напередодні, в вечері, як раз пройшов дощ і повітря було неймовірно свіжим. Потроху прокидались пташки і починали свої ранкові пісні. Хоча це більше було схоже на перекличку.  Якби кожна пташка, яка починала співати, в той момент підсвічувалась пульсуючими променями, як маячок, то увесь ліс потроху зайнявся б природною світло-музикою. А загальна мелодія була б ніби світловий шлях, що простирається від одної пташини до іншої… от така світло-музично-природна психоделіка народжувалась у думках, поки я їхала ідеальною асфальтованою дорогою через Труханів острів, жадібно вбираючи легенями його свіже вологе ранкове повітря, десь на 20-му кілометрі свого маршруту. На зворотньому шляху я вирішила знову проїхати тим самим маршрутом.

Промені сонця, що ледве пробивались крізь хмари, потроху осяювали обриси міста. Знову сходи до пам’ятника Магдебурзькому праву, але краще сходи, ніж долати цей шлях по Володимирському узвозу. А далі – пішохідний міст, де у цей ранковий час можна було зустріти багато дивних нетверезих осіб, спілкування з якими краще уникати, надаючи перевагу спогляданню світанкового неба.

Також, тільки на зворотньому шляху, звернула увагу на дивну споруду. Як виявилось, це занедбаний, ще в радянські часи, ресторан “Відпочинок”. Раніше він виглядав ТАК.  А тепер він от такий: Більше про нього інформації я не знайшла, на жаль. Взагалі, для мене залишається дивною тенденція будування подібних розважальних закладів на тому місці, де загинуло стільки людей (зокрема в часи другої світової війни). Може тому, доля цього ресторану саме така – стояти занедбаним багато десятків років. Але дивно, що його ніхто ще  не привласнив і не взявся перебудовувати.  Зовнішній вигляд споруди викликав бажання скоріше знову повертатись до лона Труханівської вулиці з її зеленню та природністю, бо цей пострадянський індастріал навіює сум і журбу.

То ж знову насолоджуючись поїздкою я прямувала в сторону дому… Попереду було ще приблизно 15 кілометрів шляху і багато часу, щоб подумати над усім, про що не думається в інший час.  За це я і люблю такі київські світанки, коли місто і ти разом з ним, стаєте трохи інакшими. Таке враження, що свідомість відкривається, щоб сприйняти те, про що раніше навіть і не міркував. 

А як ви любите зустрічати світанки? 

Фото Олени Коваленко, тобто мої.

На позаминулих вихідних, 14 червня, в самий останній момент я таки вирішила сходити на відкриття Арт-Пікніка Слави Фролової. Усі численні анонси обіцяли багато цікавого. За злою іронією долі, напередодні відкриття відбулись трагічні події в Україні і неділя була оголошена днем жалоби. Але певно відміняти усі події арт-пікніка в вечір перед відкриттям вже було пізно.

Арт-пікнік проходить вже вдруге в Києві і триватиме аж до 31 жовтня. Відбувається все це свято на території Виставкового центру ВДНГ. Організатором є Slava Frolova-Group що підтримують молодих художників України, і докладають зусиль до підняття художнього і культурного рівня країни.

Ми з подругою одразу рушили до галереї павільйону #8 де відбувався хендмейд ярмарок “TUT USE MARKET“. Майстри використовували і простір біля павільйонів для презентування і продажу власних робіт. Також на свіжому повітрі відбувались творчі майстер-класи, для дітей і дорослих.

У цьому павільйоні могли вдовольнити свої потреби усі хто мліє за хендмейдом, плетеними обручами, футболками з оригінальними принтами.  Я нарешті розвіртуалилась з Іллею Стронґовським!!!  Трохи потеревенили, я попитала про те як йдуть справи, про діяльність НЮКРЕЙН, побачила наживо футболку з жирафом, в яку закохалась, як тільки Стронг виклав цей принт в мережі. Також були помічені стенди таких брендів як CLAN-P, By Malika, Braty Graphiс Design, Tina Martinet, з креативними патріотичними принтами.

А ще було декілька стендів з милими іграшками ручної роботи…

… з капкейками, варенням, кексами та пряниками…


У Наталі Бєлоконь я придбала милу маску для сну, бо ту що мала, я загубила десь у Львові.

А на стенді Sky Swallow я придбала дві дерев’яні “формочки” під магніти (магнітна наліпка йшла в комплекті), а в дома з радістю їх розмалювала (зараз жалкую, що не придбала більше таких штучок. Наступного разу обов’язково накуплю їх багацько, порозмальовую та буду дарувати друзям – бо отримала від творчого процесу шалене задоволення).

Взагалі виникало шалене бажання придбати все що присутнє на виставці… і сподіваюсь, що найближчім часом мій фінансовий стан поліпшиться і я зможу собі дозволити купити ту футболку з жирафом, гарну обкладинку на паспорт, обруч з блакитними бусинами, що сході на ягідки в цукрі, маленьку сумочку з котиками, строкаті шкарпетки від  Sammy Icon. .. і ще багато чого, що бачилось і хотілось.

Також у галереї павільйону #8 була картинна галерея молодих українських художників.

На території парку мистецтв відбувався фестиваль вуличної їжі. Як сказала моя подруга, туди треба йти голодним і багатим (а ми на той час зовсім такими не були). 
Організовано все було доволі пристойно. Лунала музика, довжелезні черги вишиковувались до стендів з їжею. Люди ходили усміхнені, відчувалась позитивна атмосфера. Було доволі багато різновидів сендвічів та бургерів, вегетаріанської та органічної їжі. З напоїв найпопулярнішим були мохіто та лимонад. Ну і власне, куди ж без кексів.

Скульптури в парку перефарбували в кислотні кольори.

Сподобалась ідея застосування старих холодильників, в якості зберігачів їжі для розуму.

Взагалі враження від фестивалю були вельми позитивні. Подія значно перевершила очікування, так що організаторам можна тільки подякувати за цікаву і нестандартну ініціативу. Ще варто зазначити, що всі активності, окрім вечірніх перформансів, є безкоштовними. Плюс частина коштів, виручених з продажу товарів піде на благодійність.

Оскільки арт-пікнік триватиме до осені, розклад подій можна побачити ТУТ – вибирайте те, що вам більше підходить і обов’язково відвідайте хоч раз цей “фестиваль”, бо кожного дня відбуваються творчі майстер-класи та активності, які будуть цікаві, як дітям так і дорослим.  

Фото Олени Коваленко, тобто мої.

І я вам скажу, що вечір вдався на всі 100%. Андрій “Федот” Федотов, Ярема Стецик і Лев “Скрипа” Скренткович запалили по повній. Це навіть був не концерт – а музичний спектакль! //як зараз кажуть, перформанс))

Більш ніж 2 години шаленої енергетики і драйву. Не танцювати було неможливо, а підспівувати було легко, навіть не знаючи слів.
Публіка зібралась відбірна – люди явно “нє лєвиє”, бо знали що і під яку пісню робити. Виконавці зі сцени називали публіку хористами. Майже під кожну пісню був якийсь флеш-моб, який додавав колориту концерту.

Під кінець виступу всі кричали “Ще!”, але в Андрія Федотова майже вже пропав голос. “Я не можу говорити!”, казав він. “То ти співай!” – пролунало з залу.
Єдине, що трохи вибивало з атмосфери – коментарі місцевого ведучого з Gogol BARdello, де відбувався концерт. Він намагався якось дотепно жартувати, переходячи на відвертий сарказм, видавав якісь підколки в сторону музикантів.. це було дуже недоречно.
Але позитивна енергетика, яка панувала в залі, майже повністю гасила ефект від цих фонових коментарів. Хлопці мають хист до якогось магічного поєднання звуків голосу та інструментів.
Мені, як любителю фольк-року, концерт дуже сподобався! І треба нарешті потрапити на концерт Перкалаби, чого і вам раджу!  

Фото Олени Коваленко, тобто мої.

…кличеш на допомогу “Ну де ти, де ти, де?!”, а тебе рятують зовсім не ті, на кого ти розраховував. І порятунок, як виявляється, полягає зовсім не в тому, що тобі здавалося порятунком, а чимось набагато кращим.

Юрій Андрухович

31 травня погода у Києві дуже нагадувала львівську і це було дуже символічно, в контексті того, що мало відбутись того вечора в Мистецькому Арсеналі.

В стінах древньої зали мали розгорнутись події, що відбулись у Львові 1641-го року, навколо Альберта Віроземського, якого було привселюдно спалено посеред львівської площі Ринок.

Коли всі місця були заповнені глядачами (а їх прийшло чимало), погасло світло і почалося дійство… Це була мультимедійна вистава «Альберт, або Найвища форма страти», яка створена на основі неопублікованого оповідання Юрія Андруховича.

Ольга Михайлюк, як режисер, поєднала на сцені декілька стихій – текст, музику і візуальний ряд. Зробила вона це досконало і професійно. Спробую розкласти по компонентам:

Юрій Андрухович, як автор-оповідач смакував кожне своє слово та демонстрував не аби яку артистичність разом з неймовірною харизматичністю. Багатогранний тембр голосу та манера викладення історії – це ті “інструменти”, якими Юрій володіє досконало!

Уляна Горбачевська, з неймовірним голосом,  який проймав кожну клітинку. Її спів створював таємничу та містичну атмосферу, підсилював образи, які змальовував текстом автор. А ще, мене захоплювала її майстерність виконання – це ж не просто спів, це чисте виконання своєї “партії”, в паралельному звучанні з контрабасом, фоновими звуками та читанням тексту.  І додайте до того всього пластику танцю і акторську гру. Коли Уляна зображує перемовини львів’ян під час страти, то ти чітко уявляєш, що все так і було.. і жодних сумнівів, бо це львівський темперамент, львівська говірка, львівська аура (не дивлячись на те, що справа йде про львів’ян далекого XVII століття).

Марк Токар, вводив у естетично-музичний транс своєю грою на контрабасі та читанням тексту. Його було не тільки цікаво слухати, а й спостерігати. В цій постановці Марк на сцені був музикантом, актором і співаком. З Уляною вони утворювали шикарний тандем. Музику, яку видобував Марк зі свого інструменту була ніби четвертим учасником всього дійства. Це вам не записи, що зроблені завчасно – це справжня жива музична стихія, яка охоплює і не відпускає від першої і до останньої хвилини. 

Тоді, якщо музика була четвертим учасником дійства, то п’ятим компонентом цієї алхімічної суміші мистецтв, був візуальний ряд, що проектувався на полотно позаду акторів. Автором майстерної візуалізації п’єси є Анатолій Бєлов, талановитий київський художник. Художня анімація, скомпільована vj-group «CUBE» та звукове обрамлення, професійно зроблене Віктором Новожиловим, передають тонкі переплетіння сюжету з деталізацією елементів. Характерним йде почерговість переваги в візуальному наповненні чорного та білого кольорів.

Вистава хоч і наповнена цим  вищеописаним розмаїттям, але при цьому в ній нема нічого зайвого. Дивлячись цей спектакль, ти встигаєш охопити все, бо сценічне дійство поєднується в один цілісний кластер, який сприймає свідомість. І від цього поєднання іноді аж мурахи по шкірі табунами бігають.

На створення історії, що лягла в основу сюжету постановки, Юрія надихнули записи про Альберта Віроземського, знайдені в хроніках кримінального світу Львова, як говорить сам автор. То ж ми маємо ніби класичні протистояння добра та зла, чорного та білого, релігії та містики.. але не дивлячись на це розвиток сюжетної лінії досить непередбачуваний.

Треба також зазначити, що Ольга Михайлюк вже не перший рік співпрацює з Юрієм Андруховичем у різноманітних проектах. Так, наприклад їх творчий тандем отримав перемогу на Міжнародному конкурсі відеопоезії «CYCLOP» в Києві, з роликом “Ніж та Ніжність“ на вірш Андруховича. Марк Токар і Уляна Горбачевська також мають спільний проект Ultramarine, з яким вони виступали на чималій кількості фестивалів. А робіт vj-group «CUBE» взагалі не перелічити.  То ж Ольга Михайлюк не дарма об’єднала саме цих людей в роботі над постановкою “Альберта” і не прогадала. 

Після закінчення, ще довго лунали оплески і вигуки “Браво!”, що є найкращим показником успіху вистави! Від себе також хочу подякувати усім причетним до цього неймовірного дійства і можу тільки уявити наскільки феєричною була вистава напередодні у Львові.

Моя вам порада – якщо в вашому місті буде йти “Альберт, або Найвища форма страти” не вагайтесь ні секунди – йдіть за квитком, як це зробила я! Не пожалкуєте!

Фото Олени Коваленко, тобто мої.
Афіша запозичена з сайту http://ye.ua/news/news_15163.html

31 травня в Мистецькому Арсеналі відбулась творча зустріч: “ШАКЕСПЕАРЕ: ГРА З КЛАСИКОМ. Зустріч з Юрієм Андруховичем, Іваном Малковичем та Владиславом Єрко“.

Андрухович з Малковичем читали уривки з “Гамлета” (книга 2008 р. видавництва А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, що отримала Ґран-прі на 15-ому львівському книжковому форумі). Була озвучена також інформація про перевидання, за участю талановитого ілюстратора  Владислава Єрко.

Іван Малкович, власник і директор видавництва«А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»,  повідомив, що вже є готовий переклад Шекспірівської трагедії “Ромео і Джульєтта“, але є ще деяка заковика… заковика – це сам Єрко, що ніяк не може зробити до неї ілюстрації. Дуже кумедно було, коли Малкович і Андрухович привселюдно просили Владислава Єрко, щоб той вже швидше доробляв свою роботу, а той ставав на коліна і казав, що все обов’язково зробить. Вийшла така собі комедійна постановка, яка не дисонувала з гарним теплим настроєм, що панував у залі. По закінченні зустрічі, можна було придбати ілюстрації Владислава з автографом автора (спочатку ціна була 80 грн, але через те, що не було чим давати решту, то вартість знизили до 50 грн). Звісно, що Юрія Андруховича не оминула автограф-сесія.

Публіка на цій зустрічі була дуже різноманітною. Біля мене, наприклад сіли дідусь з бабусею, яким було на вигляд не менш як по 80 років, а на ряд далі були дівчатка підлітки. Якраз переді мною сиділа письменниця Катерина Бабкіна з Ольгою Жук, що є куратором Міжнародного фестивалю “Книжковий Арсенал“.

Взагалі зустріч була дуже приємною і залишила по собі лише позитивні враження та надії на те, що найближчим часом нова книга побачить світ – книга, яка дозволить насолодитись класичним твором Шекспіра в українському перекладі Юрія Андруховича.

А далі нас чекав спектакль, про який я писала на початку…

Фото і відео Олени Коваленко, тобто мої.
Афіша запозичена звідси

Ти кажеш, навіщо в енний раз їхати до Львова, бо ти ж там усе вже бачив? А нє, ніфіга. Відкриваєш мапу Львова і розумієш, що там же є купа парків, де ти навіть і близько не був (бо зазвичай водив козу центром). Ото ж складаєш список на форсквері і свято віриш знайомим львів’янам, які на твоє недовірливе “епт, там же стільки ходити… чи вистачить мені дня?”, кажуть – “та воно ж усе там поруч!”.

Їдеш у Львів через Франик. Приїздиш   ввечері суботи. Тусиш до 4-ї ранку з тими, хто радий тебе знову бачити у Львові (прівєт Кочерга ;)). А  вже в неділю, ближче до обіду, добряче виспавшись у затишному хостелі, куди тебе люб’язно поселили незважаючи на пізній час і не зовсім тверезий стан, вирушаєш у свій тур парками.

Хоча ні.. які парки на голодний шлунок? Звісно, що спочатку ти йдеш у Дзигу, себто у кафе “Під Клепсидрою“. Отримуєш заряд бадьорості від міксу омлет з сиром/чай/100 мл моравянки (яка ніде так не смакує, як у Львові… хоча ти її навряд чи десь ще спробуєш).

Ну а далі по списку:
1) Шевченківський Гай. Сідаєш на Площі Ринок на 2-й трамвай і їдеш до зупинки… вгадай якої? Вірно – “Шевченківський Гай”. Їхати приблизно 15 хвилин.

По львівським міркам (як сказала одна львів’янка, це дуже довго)… а ти рефлекторно згадуєш, скільки треба їхати  трамваєм в Києві , від своєї зупинки, з промовистою назвою РПГ, до метро Лісова.. і розумієш, що твою шкалу “довго/швидко” і “близько/далеко” львівські стандарти зламають повністю.

Проходиш повз, на перший погляд, занедбаної будови, з назвою “КІНОТЕАТРМИКОЛАЙЧУКА” і явними ознаками сталінського ампіру, в якій зараз знаходиться книгосховище Львівської національної наукової бібліотеки ім. В. Стефаника. Але ти цього не знаєш і тебе бентежить тільки відсутність пробілів в назві.

Щось тобі підказує, що треба питати людей куди йти далі. Одна люб’язна жіночка показує тобі дорогу і розказує історію походження назви “Кайзервальд“.
Піднімаєшся вуличкою Круп’ярською і звертаєш на Мучну (раніше це все була одна вулиця. але їх розділили).

А далі по Стрілецькій виходиш до пагорбів ландшафтного парку «Знесіння». І тебе це збиває з пантелику, бо ти ж прямував в Шевченківський гай, але вчасно згадуєш історію про Кайзервальд і все стає на свої місця. От цей пам’ятник вказує на те, що ти знайшов, що шукав:

На територій парку знаходиться Музей народної архітектури і побуту (це побратим нашого, київського, Пирогово, але в два рази менший за площею, але не менш цікавий за наповненням).

А далі платиш 15 грн і ходиш цим музеєм під відкритим небом, дивишся на будиночки, подвір’я, предмети побуту. Вся територія розбита на “міні села”.
Навколо весільні пари з фотографами, нарядно вбрані люди (бо того дня у Гаю було святкування та ярмарок), діти задоволено бігають, радіючи дозвіллю на природі.

Справжні козаки пригощають кулішем та юшкою, а ще при бажанні, можеш глянути , як робляться ковані речі:

А в таких вуликах певно жили елітні бджоли:

Далі зустрічаєш от такого квітучого усміхненого красеня!

І от такого депресивного поні:

Від дітей можеш почути – “Мамо, а чого коник такий сумний?”. І дійсно, чому? Сідаєш собі навпроти коника і мимоволі проникаєшся його сумом. А на фоні вівечки спілкуються з куріпками. Ідилія. Мобільний зв’язок і інтернет відсутні, то ж і тобі залишається спілкуватись з вівечками, козами та депресивним поні.

Але десь біля вітряка тебе таки настигає повідомлення від лайфу, що тобі телефонували.

І вже через декілька хвилин ти не один. Це якщо тобі так само пощастило, як і мені.. і ті самі люди, що тусили з тобою 4-ї ранку ще й досі раді тебе бачити (ще раз прівєт, Кочерга!), прямуєш до вулиці Личаківської , з якої ви відправляєтесь у оглядову екскурсію містом (бо їдете на кінцеву).

Попутно в дорозі згадуєш Винники (тепер ти нарешті знаєш де вони знаходяться) і Аліцію Бобик (якщо ти читав “AM™” Іздрика)…  дивуєшся назві зупинки “Русалка Дністровая“, бо ніколи до того не чув про той перший західноукраїнський альманах, від якого походить ця незвична для тебе назва. Певно, саме через це незнання, в голові виникають алюзії з русалонькою логотипу Starbucks, яка до Дністра і альманахів не має жодного відношення (так само і до русалок – бо, якщо вірити вікіпедії, то ця зелена дівуля з розщепленим хвостом, насправді, сирена). 

А далі, вже на кінцевій, ви чекаєте свого потенційного гіда – корінну львів’янку (це якщо тобі пощастило і ти маєш у друзях корінну львів’янку). Попереду тебе чекають ще парки, озера і ще один незапланований неординарний об’єкт, про відвідини якого ти найчастіше будеш згадувати потім…

Фото Олени Коваленко, тобто мої.

Мій Івано-Франківськ – це таке місто, де я вдома. У мене таких міст лиш одне. Коли провадиш такий спосіб життя, як я, тобто дуже багато мандруєш і починаєш нанизувати на стрижень пам’яті все нові й нові міста, то дуже важливо мати одне таке, до якого ти не їдеш, а повертаєшся.

Юрій Андрухович

Колись мені наснився такий сон – я йшла невідомим мені містом, якоюсь затишною вуличкою, сонце виблискувало понад дахами зі старовинною архітектурою. І так було добре, що я вигукнула на повний голос “Я НАРЕШТІ У ФРАНИКУ!!!”.

З тих пір глибоко і серйозно оселилось в мені  бажання відвідати це місто.  І от, коли зустрілась в інтернетах звістка, що 10-11 травня у Івано-Франківську будуть відзначати день міста і відбудеться легендарне свято ковалів – “ну це точно знак” – подумала я, бо і прізвище маю до того споріднене – Коваленко. Саме так вималювалась дата поїздки.

Оллі Перехрест (киянка, що “емігрувала” у Львів, на навчання в УКУ) склала мені список місць у Франківську, які треба обов’язково відвідати, за що їй велика подяка і низький уклін:

“Слухай мене, мій юний падаван.
Пити каву – тільки в ГІФі (Говорить Івано-Франківськ).
Також обов’язково до Мануфактури на гофри.
Обідати – в Войцеху, бо там дешево, смачно і настоянки.
Хороші настоянки також є в Світлиці муляровій.
На пиво можна в Пінта паб.
Гуляти по стометрівці, бо там все життя.
Сходи в Бастіон. Біля виходу з Бастіону є дуже красиве графіті – мої друзі малювали.
Також гуляти у парку Шевченка – і якраз через нього пригуляєш до озера, там гарно.
Ратушу, думаю, сама знайдеш”.

Я все занотувала і зробила список на форсквері.

Вирахувавши рентабельну логістику було складено план – один день у Франику, а потім в вечері до Львова, день у Львові (тур по паркам) і до дому. Накупила квиточків і з нетерпінням стала чекати день “Ч”.. тобто “IФ”.

І тут, по закону підлості, зовнішні обставини ведуть до того, що треба відмінити все… Причому в голові не вкладалось – “Як? Чому? Це ж як ніколи бажана поїздка? Все ж вже вирішено і одною ногою я вже майже на Стометрівці”.

Та долю свою ми творимо самі і я б не простила собі, якщо б відступилась від поставленої мети, занадто багато в житті йшла на компроміси і поступки… досить!. Тож попри всі ризики, за принципом “Роби, що робиш і хай буде, що буде!” було вирішено їхати!

Під час зборів в подорож мене не полишало відчуття, що не кудись їду, а повертаюсь додому. Навіть не знаю, як це пояснити… і тут на очі трапилась фраза Андруховича (яку використала, як епіграф) – …”все нові й нові міста, то дуже важливо мати одне таке, до якого ти не їдеш, а повертаєшся.”. От і в мене було таке враження.

І вже ранком наступного дня мене зустрічав Івано-Франківськ. Збулась моя мрія. Я блукала звивистими вуличками, фотографувала, насолоджувалась цим старовинним містом.

У місті багато церков, храмів та костелів (хоча місто спіткала нелегка доля в часи антирелігійного комуністичного режиму).

От це, наприклад, Костел, вул. Сестер Василіянок:

Франківськ справив враження міста, в якому зупинився час. Огортало відчуття затишку. Чомусь згадався Київ, в часи коли я була зовсім маленькою.

У сквері “на Валах” до мене підійшла привітна жіночка “Бачу ви фотографуєте. То зайдіть трохи далі, там такий гарний постамент”. І дійсно, занурившись у глиб скверу, можна було побачити монумент з триметровою статуєю Ісуса Хреста.

Пройшовши Дністровською вулицею можна потрапити у центр міста, на площу Ринок, де вже практично неможливо не знайти ратушу.
До речі, Івано-Франківська ратуша — єдина світська споруда в Україні, яка має позолочений купол. Через стихійні лиха та війни споруда декілька разів перебудовувалась – це вже 4й варіант. 

Сама споруда ратуші побудована у вигляді польського військового ордена Virtuti Militari (вигляд зверху). Цей орден, зокрема, давали бійцям армії Галлера за ліквідацію ЗУНР.

Площа Ринок — центральна площа в Івано-Франківську.

На площі грала музика та продавались усілякі явства і домашнє вино, смажили шашлики і варили щось у величезних казанах.

А мені треба було перевести дух, зарядити телефон і випити кави.. а ще зустрітись з давньою коліжанкою, з найпершої моєї роботи. Іринка років 5 тому повернулась додому у Франківськ і з тих пір ми не бачились. Так як я не зовсім зорієнтувалась, яка з тих кав’ярень на площі “Говорить Івано-Франківськ” то пішла в цілком визначену Street Coffe на вул. Мазепи, 4 (взагалі кав’ярні цієї мережі часто траплялись по місту).

Приємна зустріч за кавою з гарною людиною – такі моменти роблять життя яскравішим. Потім Іринка, мене трохи поводила по центру, провівши маленьку екскурсію.
Недалеко біля центру був невеличкий скверик, в якому знаходяться ковані фігури, які лишаються в місті після щорічного свята ковалів.

Думаю, що саме такий фотоапарат мені потрібен, щоб я його не угробила.
На початку стометрівки (центральна пішохідна вулиця) стоїть коване дерево. Це дерево дуже полюбляють дітлахи, бо на ньому є гойдалка. Саме воно складається з великої кількості художніх елементів.

Мініатюрні фотографії жителів міста створюють велике панно з зображенням споруди вокзалу.

Далі Іринці треба було бігти додому, погода псувалась і логічним було рішення переходити до наступного пункту у списку – Кнайпа Войцех.
І скажу вам, дуже вчасно я туди завітала, бо буквально через 15хв вшкварила така шалена злива.

Трохи пізніше до мене приєднались друзі, які вдвох подорожували маршрутом Кам’янець-Подільський/Чернівці/Івано-Франківськ/Тернопіль. В Войцеху ми перечекали зливу. Було достатньо часу намилуватись автентичним інтер’єром закладу, який ряснів різноманіттям усіляких дрібничок та краму.

От тільки з музичним супроводом трохи не пощастило. Про цей заклад казали, що тут завжди грає Океан Ельзи, Брати Гадюкіни та інше такого формату.. але мені пощастило наслухатись пісень Ані Лорак, Тіни Кароль, Таїсії Повалій, Дзідзьо о_О. Навіть смачні настоянки Войцеха не компенсували шоку меломана і хотілось, щоб швидше вже той дощ закінчувався.
Далі ми вже втрьох пішли гуляти містом. Пройшли знову повз ратушу, купили вина та сиру. На Майдані Шептицького було щось на кшталт ярмарку.
“Всі щось купують, міняють, гандлюють – людей, як… пшона! Ой, рідний краю, тебе я кохаю, Галичина!”, як співав Тризубий Стас.

Прямо під Колегіальним костелом Пресвятої Діви Марії стояв намет, де робили шашлики – такого симбіозу я ще не бачила. Хоча сам костел і так є єдиною культовою спорудою в місті, яка використовується не за призначенням. З 1980 в приміщенні костелу розміщено Івано-Франківський художній музей. 

Навколо фонтану зі статуєю Пресвятої Діви Марії розміщувались численні розкладки з сувенірами, магнітиками та прикрасами ручної роботи. Сама статуя була відкрита лише у 2000 році, до того на її місці була барокова статуя Марії XVIІI ст..
Від площі Шептицького ми вже йшли на звуки музики.. і прийшли до Бастіону, на площі якого відбувалось свято ковалів.

Сам Бастіон – це галерея, знаходиться поруч із однією з історичних пам’яток Івано-Франківська — залишками міського фортечного муру. Це такий собі торгово-розважальний комплекс з закосом під стару споруду. В Бастіоні сусідствують картинні галереї, бутіки та кав’ярні. 

Далі ми вирішили прогулятись до озера і парка. Туди вела довжелезна вулиця Чорновола. Це, до речі, вперше бачила, щоб під номером будинку з назвою вулиці був ще і портрет особи, на честь якої названо саму вулицю.

Міське озеро, коли воно з’явилось у 1955 році називали “Станіславське море“. Якщо вірити історії, то ще в сталінські часи, місцеві жителі вирили ряд ставків, які було з’єднано шлюзами з річкою Бистриця-Солотвинська. І якось сталось, що шлюзи відкрили, водойми переповнились і народилось “море”. Периметр озера дуже забруднений, тому там не радять ні купатись ні ловити рибу (знову згадались слова Тризубого Стаса - “Зліва Бистриця, справа Бистриця – купа води. Але ні люди, ні риба не квапляться лізти туди”).

Через дорогу від міського озера займає своє місце Міський парк культури та відпочинку імені Т. Г. Шевченка. Ще здалеку привертають увагу величезні шумні хмари ворон, що кружляють над парком. За свою майже 120-річну історію парк зазнав три реконструкції.  Гуляючи парком автоматично виринали з пам’яті слова з вірша Іздрика “Ноктюрн” –  “шикарно каркають ворони і воронена сталь на лезі
і вересневі карнавали зривають плодоносний шар”. А ворон тут і дійсно чимало, то ж треба бути обережним, щоб не потрапити під “обстріл”.

Парк неймовірно гарний, хотілось погуляти по ньому довше, але до мого потяга лишалось менше години і ми вирушили в бік вокзалу.
Повертались, для різноманіття, вулицею Шевченка.

Вона на той момент була на реконструкції, але все одно була дуже затишною.

Сонце виблискувало понад дахами зі старовинною архітектурою.. і саме тоді хотілось полегшено крикнути, як тоді, у сні “Я НАРЕШТІ У ФРАНИКУ!!!”.
Ну а далі мене чекав вокзал і потяг на Львів.

Коли думала, що дня на прогулянку містом мені вистачить – я дуже помилялась. Хоча цього одного дня цілком вистачило, щоб пройнятися неймовірною атмосферою міста, відчути той контраст з сучасним Києвом і одночасно згадати той самий Київ, але багато років тому, “коли дерева були великими”. Може тому, в мене було підсвідоме відчуття, що їдучи сюди – я повертаюсь додому.

P.S.: Повернувшись зі своєї подорожі я звільнилась з роботи. 

Фото Олени Коваленко, тобто мої.

Якщо в двох словах – пиво від пабу “Пивна Дума” було смачне, дизайнери виставили на продаж деякі частини своїх колекцій.
 Vinyla Shop задовольняли бажання поціновувачів вінілу.

Можна було придбати  метеликами та аксесуарами ручної роботи, а Sammy Icon тішили яскравими креативними шкарпетками. 

Інді-магазин аксесуарів Truman мав асортимент аксесуарів для справжніх чоловіків, а у магазина Syndicate крім оригінального одягу були ще й доволі цікаві листівки з патріотичним артом.

Чоловіча церюльна, себто Barber shop, FIRM бєзвозмєздно стригли усіх бажаючих.

Vegano Hooligano кормили веганською їжею (черги були шалені), за 20грн можна було сфотографуватись на фоні килима, ну і.. пінпонг, батут, музика… хіпстерихіпстерихіпстери… 

“Певно в усій західній Україні нема стільки хіпстерів, як отут сьогодні” – поділились зі мною думкою Оля Супрун (більше відома, як Оля Білочка – діячка української україномовної блогосфери), що приїхала на вихідні до Києва і склала мені компанію у відвідуванні цього івенту.

Ну і повертаючись до благодійного фонду Таблеточки – завдяки участі в цьому фестивалі, від продажу смаколиків, які зробили чарівні волонтерки фонду своїми руцями, та відсотку коштів від  продажу квитків на фест, вони змогли зібрати близько 20 000 грн. І це тішить більш за все. Бо підтримка вітчизняного виробника брендового одягу чи аксесуарів – звісно класно, а отримати грошову допомогу для порятунку життя дітей – в рази важливіше *ізвінітє за пафос*. Так що кожен з присутніх так чи інакше зробив вклад в добру справу (так сказать – і лук заєбашив і дитині грошима допоміг).

Серед волонтерок була також Оля Квітка, яку я вже теж давненько не бачила і дуже була рада зустрічі. От така собі вийшла тві-зустріч приємна з Квіткою, Білочкою та Васею.

А так, в принципі, подія для цільової аудиторії цього фесту була цікава – тому міссію свою організатори виконали, за що їм великий респект. Наприклад, моя колишня колега, по сумісництву фешен-блогер Ксеня Новікова, була неймовірно задоволена. Вона то почувалась там, як риба у воді! Про що свідчили і відгуки і фото. Ну а як на мене, то це не зовсім моє.. але звіт не могла не зробити.

Сподіваюсь, що і на цей звіт будуть свої читачі. 
І дорогі мої – don’t Take Fake! Нівкоємслучає! Купуйте українське і допомагайте фонду “Таблеточки”! 

Повний фотозвіт можна побачити ТУТ.

Фото Олени Коваленко, тобто мої.
Афіша запозичена тут

і із будь-яких мандрів завжди повертатись додому
хай би так і було все
і нині і присно
амінь
Ездра

Після тих численних мандрівок, завжди приємно повертатись додому. Хай би хто що не казав про Київ, про те, що він сірий похмурий, ламає людей та не має душі – я з цим завжди не погоджуюсь. Може тому, що це рідне місто, місто в серці якого я народилась (так склалось, що я належу до того малого відсотку людей з негативним, чи то пак від’ємним резус-фактором, і саме цей фактор зумовив мою появу на світ у Жовтневій лікарні). Але менше з тим…

Повернення до Києва мені нагадує, повернення до коханої від коханки. Коханка видається привабливою, до неї тікаєш, вона відкриває за день-два всі свої принади, розважає тебе, але ти все одно повертаєшся до коханої. А з коханою все так знайомо, ти її любиш давно, але вона не перестає тебе дивувати. Іноді ти на неї страшенно злий але все одно все їй пробачаєш. А вона, в свою чергу, пробачає тобі твої маленькі зради і курортні романи.

Але бувають і такі випадки, коли не дивлячись на стійку багатолітню любов до коханої, в тебе з’являється коханка, до якої ти навідуєшся частіше ніж до інших. Бо туга за нею не дає спокою. З нею тобі гарно не менше ніж з коханою. Кожного разу вона відкриває  свої нові принади і атракції.  І навіть закрадається думка: “А може все кинути і переїхати до неї… я ж її точно люблю! Почну нове життя, знайду нову роботу, вона буде робити ранками свіжу каву, а я буду фотографувати її на свій старий ФЕД-3″

Для мене такою “коханкою” (влучніше сказати – “коханим”) є Львів. Я розриваюсь між двома містами. Але не можу кинути коханий Київ, хоча Львів навідую так часто, як тільки можу.

Десь віддалено, розумію чоловіків, які не наважуються кинути дружину, з якою багато років разом, заради коханки.. без якої теж не можуть жити.

Фото Олени Коваленко, тобто мої.

…та до суботи все ще ціла купа часу і повна відсутність сенсу (бо який без неї сенс?) © Іздрик

Так вийшло, що субота була перенасичена подіями. Заплановані зустрічі і заходи я мала вправно розкласти по поличкам часу. Родинні справи, далі зустріч з Олею Білочкою (яка мені привезла усіляких гостинців зі Львова), відвідування хіпстерсього фесту на АРТпричалі don’t Take Fake (про нього буде окремий звіт), ну а далі довгоочікуваний «Квартирник» DRUMТИАТР в Closer/Mezzanine. Ноги втомилися страшенно, і ця невеличка відстань (від набережної до Нижньоюрківської 31) здалась мені вічністю. Саму локацію знайшла одразу і навіть не заблукала (прівєт топографічний кретінизм).

Щоб потрапити до самого приміщення, спочатку треба було подолати якусь давню прохідну, від якої віяло духом срср, а далі за поворотом вже був і сам заклад. На фасаді нєзатєйліва розтяжка, яка повідомляла усім відвідувачам про приморський протоконцептуалізм. А ще на ній був Буратіно у дивному недвозначному симбіозі зі шпаківнею.

Одразу вибачусь за якість телефонних фото

На вході відвідувачів зустрічав Паша Бондаренко (один з організаторів квартирника). Благо я попередила про те, що забула роздрукувати квиток,  і для того, щоб мене пропустили достатньо було показати на телефоні електронного квитка. На третьому поверсі знаходилась зала, в якій мав проходити сам концерт. Приміщення доволі цікаве і атмосферне. На підлозі були зручні мішки для сидіння, на один з яких я і “плюхнулась” безсила з дороги. А ні… спочатку я привіталась з веселими дівчатами,  які приїхали з міста Рівне на виступ DRUMТИАТР’у – Ксенія, Аня, Таня. Анічку до того я знала з твіттеру.

Поки не почався квартирник ми спілкувались з дівчатами. Далі я побачила, що до зали зайшла Марічка Бурмака. До того я її тільки по тілівізору бачила! Також, ще і по роботі  моїй колишній мала спілкування з редакторами її проекту “Музика для дорослих” на каналі ТВі. Не довго думаючи, я підійшла познайомитись з Марічкою. А чом би і ні? Представилась, поцікавилась “какімі судьбамі”, сфотографувала її для цього звіту. Марічка дуже приємна людина і без найменшого пафосу зі мною вільно спілкувалась. А повернувшись на своє місце, з підручних матеріалів та мініатюрного штативу, я зконструювала знімальну систему (якщо її можна було так назвати):

Поки виступав The Lobsters, я побачила на курилці Гриця Семенчука і вирішила, що обов’язково треба піти привітатись і познайомитись наживо (бо перед тим я тільки мєлькала коментами до його записів у фейсбучку).  

Отими набєгами на “познакомітса” я досить дивувала Тетяну, під пильну увагу якої я лишала свої речі (Таня, спасіба!). 

The Lobsters:

З Грицем привіталась, здивувала його тим, що концерт прийшла послухати Марічка Бурмака. Та й взагалі, він думав, що я його підколюю та розводжу, поки не показала фото. Гріша казав, що Київ містичне місто, а сама локація тішила своєю атмосферою. Виказав свої сподівання, що публіка буде готовою до їх виступу і всі добряче відірвуться. Тут я виказала свої сумніви, бо наприклад, в Тернополі ніхто не танцював та і рік тому в Дивані теж не дуже активні люди були.. але надія таки була, що кияни не облажаються і тепло приймуть музикантів.  Побажавши гарного виступу, я знову повернулась до свого “посту” перед сценою. Виступ гурту Youreina та Mr. Light (дві милі дівчнки) я повністю зняла на відео (якість якого залишає бажати кращого.. але це все таки щось).  Для їхнього віку вони досить добре себе зарекомендували.

Мені ось ця пісня більш за все сподобалась:

Далі виступив кавер-бенд Chameleon Lizard:

Зізнаюсь чесно, виступ вищезгаданого гурту я майже не чула, бо пішла до Марічки поділитись враженнями про тих, хто вже виступив та і про саму реалізацію цього квартирника… ну і ще бахнула пару коктейлів . Після цього, виступила зі своїми  віршами  Варвара Поднос (творчий псевдонім Molnijadevochka). Не скажу, що я була в захваті від її віршів, але враження лишилось гарне. Звісно, мені більше сподобалась україномовна лірика. Мені дуже хотілось зняти на відео виступ DRUMТИАТР’у, я вирішила поставити фотоапарат кудись у зручне місце для зйомки… і додумалась – поставила на колонку, з якої він “благополучно” гепнувся при перших же акордах… і більше не вмикався.

Ну і фіг з ним, я трохи пофотографувала на телефон, просто віддалась настрою, який вирував в залі, коли Іздрик і Семенчук виконували свої пісні.

Що потішило, що територію перед сценою звільнили від зайвих “меблів” і людям було де танцювати, шаленіти, гоцати, стрибати і прєдаваться ейфорії. Що вони (а з ними і я) добросовісно й робили.

Енергетика буяла! Нарешті- таки,  побачило світ те слайд-шоу, яке не запустилось ні в Могилянці, ні в Арсеналі.

Зображення проектувалось прямо на сцену Юрка з Грицем і на біле полотно позаду них. Це додавало антуражу виступу.

Кайфовий концерт вийшов. Дуже потішила пісня “Києве мій”, для мене вона стала приємним сюрпризом.

Щодо подальших подій, дуже доречною буде фраза Андруховича: “Історій про Іздрика є безліч або принаймні декілька. Це був лише початок. А продовження – саме так‚ зараз буде продовження‚ наступна історія про Іздрика – сам Іздрик!”

Усього розказувати не буду, але після виступу я ще познайомилась з Аліною, яку заочно знала до того, коли вона про мене турбувалась, щоб я дістала квитки на цей самий квартирник. Та й ще розговорились  з харизматичною Софією, приятелькою Гріши та Юрка. Люди, отримавши афтографи, пішли домів чи далі продовжувати двіж, а я залишилась…

Спочатку тусили в Closer на другому поверсі, там шикарна літня площадка…

- Я взагалі хімік технолог
– Ну саме тому ти тут *видихаючи клубу диму- каже Юрко

Потім лаундж з диванами, слова подяки оргам, теревені і думки про те, що робити далі. Розмови про те, що робити далі, порогулянка по Подолу.

- Ну ви мене зморили вже цим ходінням
– Та я б зловила попутку, в мене до того талант
– І що  того таланту зараз, коли ми все йдемо? Треба щось робити!
*через пару секунд я зупиняю не просто попутку, а мікроавтобус, який вмістив би всю компанію. Але частина людей нас покинула і в тому мікроавтобусі нас їхало четверо. Оригінально і атмосферно. Трансфер- вул. Констянтинівска-Котрактова площа. 
– Ну, питання є?))))
– Ок, забираю свої слова назад!) 

Далі розповіді про поїздку в Одесу, байки з життя.

- А де ви саме жили в Одессі?
– На Дерібасівській. Ти уяви, а в мене ж була кличка Дерибас! І тут я в Одесі, на Дерібасівській, щось в тому було… Взагалі, Одеса неймовірна. Це, як Львів, якого не впізнаєш.. ну і море.. море!!!

…І в той момент я чомусь вже не дивувалась, що їду в машині з Іздриком і ми спілкуємось… Все було,  наче, так і треба… І це було прекрасно!)

…Далі знову пішки. Грицю, ще приходилось перти важку сумку, я все чогось переживала, щоб він її ніде не забув *по власному досвіду знаю, що таке можливо*…

… Сквер біля могилянки, шампанське, купа маленьких дівчаток,  які самі не вірили своїм очам, що бачать свого кумира, отак,  зовсім поруч. Вони його оточили з усіх сторін і я, навіть трохи злякалась спочатку. Ще розтягнуть на сувеніри по шматочкам!..

- Юрко, от я нещодавно відкрила свою книжкову шафу, а там книг 10 Пєлєвіна, а поруч книг 5 Ваших – от такий симбіоз.
– Ну все правильно! Там тільки Набокова не вистачає.
– Я думаю, це ще попереду.

- А в Вас таке буває, що в такому двіжі людей, переважно незнайомих, виникає думка “I’m too old for this shit”?
– В мене не така добра англійська, переклади
– “Я вже застарий для цього всього”
– Та нєєє…. все нормально, просто не люблю зайвого шуму  та напрягу. Взагалі, я відмовився від зайвої музики в житті. Навіть фонової. Оце, мабуть, ознака старості.
– Я і сама не люблю зайвого шуму, хоча зараз, мене хлібом не корми, дай поїздити кудись, на події походити. А дома відмовляють “нашовонотобітребасидикращедома”
– Ну бо їм не зрозуміти твого шаленого темпераменту. Зараз будемо їхати в таксі і я тобі вірш прочитаю, про твій темперамент.
– Та я з Вами не їду, маю справи завтра.
– Тоді зараз, слухай…

Для повноти картини, додаю текст того самого вірша (з якого, по збігу обставин, почалась моя любов до лірики Іздрика, з легкої руки Оллі Перехрест, яка дала мені його збірку рік тому).

Я розплилась в посмішці
– Дуже дякую! Знаю цей вірш.
– Я знаю, що ти знаєш *теж посміхаючись відповів Юрко*

Ну а далі приїхало вищезгадане таксі, обнімашки-цілувашки на прощання, ще раз подяки за шикарний вечір і за знайомство.

Фінал. Дорога додому і осознаніє, що то все таки було, а не примарилось.

Любий читачу, якщо ти дочитав до цього рядка – Ти мій герой! 

Фото Олени Коваленко, тобто мої.
Афіша запозичена ТУТ