Приємною несподіванкою стала новина про те, що буде змога знову побачити улюбленого письменника сучасності, Юрія Іздрика в Києві.

21 грудня, в рамках “Тижня літератури” від PinchukArtCentre відбувся презентація нового медіапроекту Юрія Іздрика та Євгенії Нестерович – Summa

“Summa – це путівник для тих, хто потрапив на цю планету випадково, і перебуваючи у перманентному здивуванні, потребує духовної підтримки та інтелектуальних провокацій. Ми – туристичне агентство; жерці порталу; випадкові перехожі, що зустрілися вам на шляху саме для того, щоб ви запитали у нас дорогу. У всіх незрозумілих випадках – відкривайте цей путівник на випадковій сторінці. І буде вам щастя, хоч ніхто й не гарантує вам”. ©

Я на жаль потрапила майже на сам кінець презентації, але навіть за лічені хвилини вдалось пройнятись тією неймовірною атмосферою, що панувала в залі. Невеличке приміщення, що було відведено на презентацію було вщент заповнене людьми. Не було де впасти яблуку.  Юрій розповідав, в звичній для нього ексцентричній манері, про своє бачення того, що в нас зараз відбувається та відповідав на запитання відвідувачів.

Після виступу я підійшла привітатись, та сказати, що я буду на концерті. На що Юрко сказав “Обов’язково приходь – будемо заряджати позитивом!” – ну як тут було не повірити.

Наступного дня, себто вже в понеділок, після напруженого дня, я поспішала до вже знайомого по попереднім заходам Мезаніна. Я дуже люблю цей заклад, бо там нема зайвого пафосу але присутня якась своя енергетика.

Як і на презентації зала була повна людей, і це свідчило про цікавість до того нового, що мало бути далі – а мало бути от що – Юрій Іздрик і Таня_Таня виступали в творчому тандемі. Вони зачитували вірші Юрка, під електронні мотиви, що були зкомпільовані Іздриком під час перебування на фестивалі MERIDIAN CZERNOWITZ. На біс публіка вимагала щось з репертуару драмтиатру, але Юрко сказав, що це його репетиція, то ж грати будуть вони те, що він хоче)

А після виступу було трохи імпровізованого джему, який також був сприйнятий доволі тепло.  Настрій був чудовий і хотілось продовжувати, але Таня покинула сцену. Та хлопці гітаристи не вгамовувались і далі награвали мотиви а я собі стояла біля сцени та наспівувала в такт музиці…. через хвилину мені дали мікрофона і сказали “Співай!”. Я від того трохи в шоці була, але що робити… співала. Далі на сцену вийшов знову Юрко Іздрик і приєднався до загального дійства граючи на барабані.

От таким чином я сходила на концерт і мимоволі прийняла в ньому участь)))

Фото та відео Коваленко Олени (тобто мої).

На жаль в п’ятницю, я встигла тільки на закінчення виступу гурту “Хамерман знищує віруси“. Вперше про цей гурт я дізналась, ще коли навчалась в школі . Але тоді, пісні аля “Пишу стіхі а хулі толку” мене не вразили), а от зараз це був самий цимус. Вже зрозумілим став весь стьоб і пародійний сарказм. Це певно той виключний випадок, як з Подерев’янським, коли нагромадження ненормативної лексики не викликає відрази, бо ти вкурюєш тему. Цей їх виступ ХЗВ був анонсовано, як бенефіс. Крім солістів були ще цікаві комбінації – я потрапила тільки на виступ з трубачами і аккордионістом Сергієм Топором, який був в чудернацьких чоботах.   Костюми солістів теж були епічні до неможливості. А усі сценічні рухи, разом з текстами пісень, викликали посмішку, яка не сходила з вуст протягом усього концерту.

Фрагменти виступу гурту:

На наступний день я вже приїхала вчасно. Зустріла Анічку Невірковець, яка приїхала на фест з Рівного. Не буде сюрпризом, те що хедлайнерами цього фесту, особисто для мене, був гурт DRUMТИАТР. Дуже рада була бачити Юрка Іздрика, одразу підійшла привітатись, попитати про житєйскі діла. Пораділа їхньому з Грішею приїзду, бо з минулої зустрічі чимало часу пройшло.

А тим часом на головній сцені виступав гурт @TRAKTOR [Attraktor], two piece rock band, фронтменом якого є Олександр Піпа – для мене було відкриттям, що він ще продовжує творчу діяльність та ще й в такому музичному жанрі.

Фрагменти виступу гурту @TRAKTOR [Attraktor], two piece rock band:

Далі свою програму презентував гурт  Vinipuz Mob - вони потішили джазовими мотивами. Я, як завжди, мліла від звуків саксофону. Фрагменти виступу гурту Vinipuz Mob:

До вечора ще було багато часу і я вирішила поблукати по території арт-простору  на Іллінській 16. І чого там тільки не побачиш. Але на те він і арт-простір.     Потім я зустріла Таню Давиденко та Дарину Важинську. Таня була з незвично невеличким фотоапаратом, але це їй не завадило зробити класний фотозвіт.

Ну а далі був той концерт, на який я чекала увесь вечір.  Цього разу DRUMТИАТР виступали з драмером. Єдиним мінусом була та задуха, що царювала в залі, де проходив виступ. KONTRAPUNKT перетворився на сауну (при тому, що головна сцена на вулиці в цей час була пустою – незрозумілий хід організаторів). Всі мокли і пріли.. але не дивлячись на це невтомно танцювали і підспівували. 

Візуальне доповнення було просто шикарне – все в тему, ритмічно і психоделічно. Разом з голосом і музикою це все занурювало в якийсь транс, коли сам ставав єдиним цілим з цим візуально-музичним потоком.

Як на мене, то виступ був досить короткий, хоча… інакше ми б всі там задушились від нестачі кисню і передозу щастя.

Вперше наживо почула покладені на музику “Не вір (Ш) суботі“ та Predator. Прозвучала і “Києве мій” – квінтесенція столичного життя))) і лірична “Де ти літаєш“.

Після концерту мала ще змогу трохи поспілкуватись з Юрком та Грішею і подякувати за класний концерт. Ми трохи посиділи в імпровізованій лаундж-зоні за головною сценою, яка “оформлена” під совковий домашній інтер’єр – старий килим, сервант та крісло. Періодично заглядали фотографи, чим розвіювали псевдо домашню атмосферу. Хоча я і сама не без гріха – попросила Танічку сфотографувати мене з Юрком. Бо, блін, не кожного дня видається спілкування з батьком сучасної української літератури… і моїм улюбленим письменником. Щоб було потім що онукам розказати

І все було б супер, якби не треба було їхати додому (жевріла слабка надія на останню маршрутку – але, як потім виявилось, все було марно).

На душі лишилось приємне тепло від зустрічі з гарними людьми та насичення улюбленою музикою. Добре, що в Києві зараз відбуваються такі нестандартні події, які хоч якось відривають від щоденних новин, від яких може розвинутись суцільна депресія. Для того, щоб далі жити, треба натхнення – яке можна отримати з мистецтва, а в цьому випадку – від нестандартного експериментального мистецтва.

Фото та відео Коваленко Олени, тобто мої

Отримавши запрошення на Мореквартирник від Аліни Цвєткової я не сумніваючись погодилась. Минулого разу Аліна організовувала квартирник з DRUMТИАТР‘ом, після якого я познайомилась безпосередньо з Юрієм Іздриком (незабутній вечір, про який можна почитати ТУТ).

Квартирник був приємним продовженням дня, який почався з відвідин відкриття другого сезону арт-пікніка Слави Фролової (окремий звіт ТУТ).

Префікс “море-“, в назві заходу, був не просто так - на сцену проектувалось відео з морським прибоєм, що чергувалось з фотографіями (звісно, теж на морську тему). І все це, разом з інтер’єром закладу створювало неймовірну атмосферу. Такий собі ефект присутності на морському узбережжі. Ми з Олею (яка спонтанно вирішила скласти мені компанію, за що їй окрема подяка ) одразу знову згадали нашу подорож в Одесу, з якої ми повернулись за тиждень до цього.

Програму вечора розпочала вже знайома по минулому квартирнику Mr.Light з гітаристом. Дуже приємно було почути в її виконанні знайомі пісні.

Потім зі своїми віршами виступала Катерина Бабкіна. ЇЇ поезія гарно доповнили вже створену ліричну атмосферу. Деякі з віршів зачіпали ледь не до сліз. Катя зізналась, що твори на квартирник вибирала по пошуку (Ctrl+F), за словами “море” і “океан”. Хочу зазначити, що добірка прекрасна вийшла.

Навіть Катін образ був дуже романтичним – довга сукня, підібране волосся… все як треба. Вірші поєднувались зі звуками морського прибою, але потім його вимкнули за проханням Бабкіної, бо трохи “укачувати” почало (але залишився відеоряд, то ж атмосферність не була порушена).

Далі нас чекала знову музична частина – своїм виступом потішила Тетяна Гаврилюк зі своїм авторським проектом “Tanya Tanya” (я Таню більше знаю, як одну з учасниць фрік-кабаре Dakh Daughters, на виступ якого я ніяк не можу потрапити вже рік як).  Смугаста грайлива Таніна сукня теж добре гармоніювала з темою вечора.  Я вперше була на живому виступі Тані, то ж кожна з пісень була для мене новою. І всі вони мені дуже сподобались.

За бездоганне виконання публіка, що зібралась того вечора, щедро віддячувала оплесками. Також після пісні про ляльку, ми почули страшну історію про Анатолія Москвіна, яка раптово закінчилась актуальним і всім відомим слоганом про Путіна (і пісню і історію можна побачити ТУТ).

Про Москвіна реально було страшно слухати – уявіть, вечір, ми в такому специфічному закладі, що по суті знаходиться в старому будинку, приглушене світло і ця прекрасна дівчина розказує нам про дядька, який трупи викопував на цвинтарі… Жесть, одним словом.

Але менше з тим… також Таня виконала пісні на слова Бродського та Шевченка, і пісню про Крим. В кінці всього виступу всі аплодували стоячи, по крикам  “браво/біс” видно було, що ніхто не хоче відпускати Таню. Разом з тим, хотілось, щоб цей вечір тривав ще…

Взагалі квартирник вийшов прекрасний! Справдились усі очікування і навіть більше! Повний ефект присутності моря, майже домашній затишок, приємні емоції…

Завдяки тому, що в мене було натхнення знімати відео, більшу частину виступів Катерини Бабкіної і Тетяни Гаврилюк ви можете побачити на моєму youtube-каналі (який я нарешті довела до пуття).

То ж ті хто був на мореквартирнику – зможете знову згадати, як то було. А хто не зміг прийти – побачите, що ж ви пропустили.

Я навіть спрощу вам справу
ТУТ відео з виступу Каті
ТУТ відео з виступу Тані

Одразу прошу пробачення за якість відео, “я нє волшебнік, я только учусь”

Ще раз велика подяка організаторам Мореквартирника – це було неймовірно душевно і атмосферно! 

Аліна і Саша, дуже була рада вас обох побачити

Фото Олени Коваленко, тобто мої.
Афіша взята ТУТ

Льюїс Керрол
«Аліса в Країні чудес»

Цей день почався о першій дня.
Прокинувшись в обід, ти скорочуєш собі світовий день і не встигаєш отямитись, як вже шістнадцята година.
“Які_в_тебе_плани_на_вечір_треба_забрати_відро_малини” – питання, чи то пак, вже чітке ствердження, не залишає тобі варіантів розвитку подій.
Керуючись волею власного фетишу, щодо підбору кольорів, ти компонуєш – сині шкарпетки і червоні кеди, сині штани і червону кофтинку … і їдеш забирати синє відро з червоною малиною.

На зупинці біля метро погляд мимоволі зупиняється на дверях книгарні. На цих дверях висить аркуш з заголовком, який ти можеш прочитати здаля – “WANTED…”. Підходиш ближче, щоб роздивитись кого таки розшукують в цю книгарню – виявляється продавця-консультанта. Усміхаючись думаєш, що на цю роль не підходиш, бо 50% твоєї власної книжкової полиці займають майже всі книжки одного автора… майже всі… і лише одну ти вже приблизно пів року безрезультатно шукаєш.

Тим часом в навушниках по радіо звучить Pure Morning- Placebo.

І не дивлячись на те, що поспішаєш, ти вирішуєш зайти в книгарню. Знімаєш навушники… але продовжуєш чути все ту саму пісню, що і до цього.. і це трохи збиває з пантелику, бо не одразу розумієш, що в книгарні просто увімкнено ту саму радіо-хвилю. Розповіддю про цей збіг ти і починаєш розмову з продавчинею, вважаючи, що вона обов’язково має дізнатись про цей “вельми важливий факт”.
А далі “В вас є щось з прози Іздрика?”, питаєш ти, навіть не очікуючи позитивної відповіді, але вже через лічені секунди в твоїх руках та сама книга, яку ти пів року шукав!

І вже трохи пізніше ти розумієш, що кольори її обкладинки теж є комбінацією синього і червоного…

P.S.: Не дарма видно мені сьогодні Іздрик наснився xD
P.Р.S.: В зв’язку з цим усім, абсолютно некомерційно, а чисто з вдячності, раджу “Книгарню №1“, що на Петрівці. В них завжди є щось цікавеньке і дуже приємні консультанти.

Ти кажеш, навіщо в енний раз їхати до Львова, бо ти ж там усе вже бачив? А нє, ніфіга. Відкриваєш мапу Львова і розумієш, що там же є купа парків, де ти навіть і близько не був (бо зазвичай водив козу центром). Ото ж складаєш список на форсквері і свято віриш знайомим львів’янам, які на твоє недовірливе “епт, там же стільки ходити… чи вистачить мені дня?”, кажуть – “та воно ж усе там поруч!”.

Їдеш у Львів через Франик. Приїздиш   ввечері суботи. Тусиш до 4-ї ранку з тими, хто радий тебе знову бачити у Львові (прівєт Кочерга ;)). А  вже в неділю, ближче до обіду, добряче виспавшись у затишному хостелі, куди тебе люб’язно поселили незважаючи на пізній час і не зовсім тверезий стан, вирушаєш у свій тур парками.

Хоча ні.. які парки на голодний шлунок? Звісно, що спочатку ти йдеш у Дзигу, себто у кафе “Під Клепсидрою“. Отримуєш заряд бадьорості від міксу омлет з сиром/чай/100 мл моравянки (яка ніде так не смакує, як у Львові… хоча ти її навряд чи десь ще спробуєш).

Ну а далі по списку:
1) Шевченківський Гай. Сідаєш на Площі Ринок на 2-й трамвай і їдеш до зупинки… вгадай якої? Вірно – “Шевченківський Гай”. Їхати приблизно 15 хвилин.

По львівським міркам (як сказала одна львів’янка, це дуже довго)… а ти рефлекторно згадуєш, скільки треба їхати  трамваєм в Києві , від своєї зупинки, з промовистою назвою РПГ, до метро Лісова.. і розумієш, що твою шкалу “довго/швидко” і “близько/далеко” львівські стандарти зламають повністю.

Проходиш повз, на перший погляд, занедбаної будови, з назвою “КІНОТЕАТРМИКОЛАЙЧУКА” і явними ознаками сталінського ампіру, в якій зараз знаходиться книгосховище Львівської національної наукової бібліотеки ім. В. Стефаника. Але ти цього не знаєш і тебе бентежить тільки відсутність пробілів в назві.

Щось тобі підказує, що треба питати людей куди йти далі. Одна люб’язна жіночка показує тобі дорогу і розказує історію походження назви “Кайзервальд“.
Піднімаєшся вуличкою Круп’ярською і звертаєш на Мучну (раніше це все була одна вулиця. але їх розділили).

А далі по Стрілецькій виходиш до пагорбів ландшафтного парку «Знесіння». І тебе це збиває з пантелику, бо ти ж прямував в Шевченківський гай, але вчасно згадуєш історію про Кайзервальд і все стає на свої місця. От цей пам’ятник вказує на те, що ти знайшов, що шукав:

На територій парку знаходиться Музей народної архітектури і побуту (це побратим нашого, київського, Пирогово, але в два рази менший за площею, але не менш цікавий за наповненням).

А далі платиш 15 грн і ходиш цим музеєм під відкритим небом, дивишся на будиночки, подвір’я, предмети побуту. Вся територія розбита на “міні села”.
Навколо весільні пари з фотографами, нарядно вбрані люди (бо того дня у Гаю було святкування та ярмарок), діти задоволено бігають, радіючи дозвіллю на природі.

Справжні козаки пригощають кулішем та юшкою, а ще при бажанні, можеш глянути , як робляться ковані речі:

А в таких вуликах певно жили елітні бджоли:

Далі зустрічаєш от такого квітучого усміхненого красеня!

І от такого депресивного поні:

Від дітей можеш почути – “Мамо, а чого коник такий сумний?”. І дійсно, чому? Сідаєш собі навпроти коника і мимоволі проникаєшся його сумом. А на фоні вівечки спілкуються з куріпками. Ідилія. Мобільний зв’язок і інтернет відсутні, то ж і тобі залишається спілкуватись з вівечками, козами та депресивним поні.

Але десь біля вітряка тебе таки настигає повідомлення від лайфу, що тобі телефонували.

І вже через декілька хвилин ти не один. Це якщо тобі так само пощастило, як і мені.. і ті самі люди, що тусили з тобою 4-ї ранку ще й досі раді тебе бачити (ще раз прівєт, Кочерга!), прямуєш до вулиці Личаківської , з якої ви відправляєтесь у оглядову екскурсію містом (бо їдете на кінцеву).

Попутно в дорозі згадуєш Винники (тепер ти нарешті знаєш де вони знаходяться) і Аліцію Бобик (якщо ти читав “AM™” Іздрика)…  дивуєшся назві зупинки “Русалка Дністровая“, бо ніколи до того не чув про той перший західноукраїнський альманах, від якого походить ця незвична для тебе назва. Певно, саме через це незнання, в голові виникають алюзії з русалонькою логотипу Starbucks, яка до Дністра і альманахів не має жодного відношення (так само і до русалок – бо, якщо вірити вікіпедії, то ця зелена дівуля з розщепленим хвостом, насправді, сирена). 

А далі, вже на кінцевій, ви чекаєте свого потенційного гіда – корінну львів’янку (це якщо тобі пощастило і ти маєш у друзях корінну львів’янку). Попереду тебе чекають ще парки, озера і ще один незапланований неординарний об’єкт, про відвідини якого ти найчастіше будеш згадувати потім…

Фото Олени Коваленко, тобто мої.

Іржон Окрю

Травневі свята стали додатковою можливістю виїхати з Києва і насолодитись перебуванням на природі.

Великою компанією на 4х машинах ми вирушили в сторону Канева. Пейзажі тішили своєю красою. Рапсові поля контрастували з блакитним небом навіюючи патріотичні асоціації.

Подолання не одного десятка кілометрів нагороджує гостинною природною красою берегів Канівського водосховища. Внутрішній голос нашіптує “Ну подивись! Це ж майже море!”. І дійсно, це все нагадує море, безкрайній блакитний горизонт водного плеса. Зелена галявина, де ми поставили намети була великою, щоб всіх нас вмістити і , водночас створювала атмосферу майже сімейного затишку.

Всі знаходили собі відпочинок до душі. Батьки бавились зі своєю малечею, закохані парочки милувались, старі знайомі ловили можливість спілкування, яке зазвичай видається не часто. Вечірні співи під гітару та жваві диспути щодо сьогодення.

Для мене справжнім дзеном було взяти стільчик, плед та книгу і усамітнитись на узбережжі цього псевдо-моря і поринути в світ чодирнацького літературного сюжету.

В один з таких моментів до мене підійшов місцевий рибалка, який судячи з усього десь в тих місцях попередньо розставив сіті. Наш з ним діалог видався мені досить кумедним.

- А чого це ти тут одна сидиш, як сиротинушка?
– Книгу читаю.
– А що читаєш? Можна гляну?
*Читає в голос напис на палітурці*
“Іздрик. Як досягти безсмертя в домашніх умовах”.
Дядечко трошки шоковано потроху йде куди йшов, по ходу додаючи:
– Я думав ти щось з художньої літератури читаєш
– Так і є.
– Так там же написано “як досягти безсмертя…”
– Це ж роман, а не методичка.

Завіса *як, певно додав би Подерев’янський*.

Взагалі, неабияким задоволенням для сучасної людини було вимкнути телефон і налаштуватись на хвилю природи, що навколо, та живе спілкування з друзями. Ти ніби знаходишся десь поза часом. А зоряне небо ночами, це взагалі щось неймовірне! Воно гіпнотизує з першого погляду своїм сяйвом несчисленної кількості космічних вогників.

Приблизно так само магнетичним було переливання світла у догораючому вогнищі. Воно було ніби живе, розжарені червоні хвилі пульсували в жилах цих дерев, які віддавали своє тепло тим, хто був біля багаття.

Відчуття повного спокою. Хотілось, щоб це тривало якомога довше, чи бодай залишилось на довгу пам’ять, ніби знімок гармонійного біополя.

Також від самого початку і до кінця не полишав гарний настрій. В машині ми всю дорогу заливались від сміху, так само було і на зворотньому шляху. Не було відчуття, що ми кудись поспішаємо. Десь під Києвом ми на заправці взяли кави і від’їхавши трохи далі спостерігали за неймовірно ї краси заходом сонця (ніяке фото не передасть тої краси але я не могла не зробити бодай телефонний знімок).

Було так класно, що не хотілось завершувати подорож.

Хочеться подякувати всім хто організував поїздку та був поруч в ці дні! Ці люди по шматочку, як пазл, склали прекрасну “картину”!

Фото Олени Коваленко, тобто мої.

…та до суботи все ще ціла купа часу і повна відсутність сенсу (бо який без неї сенс?) © Іздрик

Так вийшло, що субота була перенасичена подіями. Заплановані зустрічі і заходи я мала вправно розкласти по поличкам часу. Родинні справи, далі зустріч з Олею Білочкою (яка мені привезла усіляких гостинців зі Львова), відвідування хіпстерсього фесту на АРТпричалі don’t Take Fake (про нього буде окремий звіт), ну а далі довгоочікуваний «Квартирник» DRUMТИАТР в Closer/Mezzanine. Ноги втомилися страшенно, і ця невеличка відстань (від набережної до Нижньоюрківської 31) здалась мені вічністю. Саму локацію знайшла одразу і навіть не заблукала (прівєт топографічний кретінизм).

Щоб потрапити до самого приміщення, спочатку треба було подолати якусь давню прохідну, від якої віяло духом срср, а далі за поворотом вже був і сам заклад. На фасаді нєзатєйліва розтяжка, яка повідомляла усім відвідувачам про приморський протоконцептуалізм. А ще на ній був Буратіно у дивному недвозначному симбіозі зі шпаківнею.

Одразу вибачусь за якість телефонних фото

На вході відвідувачів зустрічав Паша Бондаренко (один з організаторів квартирника). Благо я попередила про те, що забула роздрукувати квиток,  і для того, щоб мене пропустили достатньо було показати на телефоні електронного квитка. На третьому поверсі знаходилась зала, в якій мав проходити сам концерт. Приміщення доволі цікаве і атмосферне. На підлозі були зручні мішки для сидіння, на один з яких я і “плюхнулась” безсила з дороги. А ні… спочатку я привіталась з веселими дівчатами,  які приїхали з міста Рівне на виступ DRUMТИАТР’у – Ксенія, Аня, Таня. Анічку до того я знала з твіттеру.

Поки не почався квартирник ми спілкувались з дівчатами. Далі я побачила, що до зали зайшла Марічка Бурмака. До того я її тільки по тілівізору бачила! Також, ще і по роботі  моїй колишній мала спілкування з редакторами її проекту “Музика для дорослих” на каналі ТВі. Не довго думаючи, я підійшла познайомитись з Марічкою. А чом би і ні? Представилась, поцікавилась “какімі судьбамі”, сфотографувала її для цього звіту. Марічка дуже приємна людина і без найменшого пафосу зі мною вільно спілкувалась. А повернувшись на своє місце, з підручних матеріалів та мініатюрного штативу, я зконструювала знімальну систему (якщо її можна було так назвати):

Поки виступав The Lobsters, я побачила на курилці Гриця Семенчука і вирішила, що обов’язково треба піти привітатись і познайомитись наживо (бо перед тим я тільки мєлькала коментами до його записів у фейсбучку).  

Отими набєгами на “познакомітса” я досить дивувала Тетяну, під пильну увагу якої я лишала свої речі (Таня, спасіба!). 

The Lobsters:

З Грицем привіталась, здивувала його тим, що концерт прийшла послухати Марічка Бурмака. Та й взагалі, він думав, що я його підколюю та розводжу, поки не показала фото. Гріша казав, що Київ містичне місто, а сама локація тішила своєю атмосферою. Виказав свої сподівання, що публіка буде готовою до їх виступу і всі добряче відірвуться. Тут я виказала свої сумніви, бо наприклад, в Тернополі ніхто не танцював та і рік тому в Дивані теж не дуже активні люди були.. але надія таки була, що кияни не облажаються і тепло приймуть музикантів.  Побажавши гарного виступу, я знову повернулась до свого “посту” перед сценою. Виступ гурту Youreina та Mr. Light (дві милі дівчнки) я повністю зняла на відео (якість якого залишає бажати кращого.. але це все таки щось).  Для їхнього віку вони досить добре себе зарекомендували.

Мені ось ця пісня більш за все сподобалась:

Далі виступив кавер-бенд Chameleon Lizard:

Зізнаюсь чесно, виступ вищезгаданого гурту я майже не чула, бо пішла до Марічки поділитись враженнями про тих, хто вже виступив та і про саму реалізацію цього квартирника… ну і ще бахнула пару коктейлів . Після цього, виступила зі своїми  віршами  Варвара Поднос (творчий псевдонім Molnijadevochka). Не скажу, що я була в захваті від її віршів, але враження лишилось гарне. Звісно, мені більше сподобалась україномовна лірика. Мені дуже хотілось зняти на відео виступ DRUMТИАТР’у, я вирішила поставити фотоапарат кудись у зручне місце для зйомки… і додумалась – поставила на колонку, з якої він “благополучно” гепнувся при перших же акордах… і більше не вмикався.

Ну і фіг з ним, я трохи пофотографувала на телефон, просто віддалась настрою, який вирував в залі, коли Іздрик і Семенчук виконували свої пісні.

Що потішило, що територію перед сценою звільнили від зайвих “меблів” і людям було де танцювати, шаленіти, гоцати, стрибати і прєдаваться ейфорії. Що вони (а з ними і я) добросовісно й робили.

Енергетика буяла! Нарешті- таки,  побачило світ те слайд-шоу, яке не запустилось ні в Могилянці, ні в Арсеналі.

Зображення проектувалось прямо на сцену Юрка з Грицем і на біле полотно позаду них. Це додавало антуражу виступу.

Кайфовий концерт вийшов. Дуже потішила пісня “Києве мій”, для мене вона стала приємним сюрпризом.

Щодо подальших подій, дуже доречною буде фраза Андруховича: “Історій про Іздрика є безліч або принаймні декілька. Це був лише початок. А продовження – саме так‚ зараз буде продовження‚ наступна історія про Іздрика – сам Іздрик!”

Усього розказувати не буду, але після виступу я ще познайомилась з Аліною, яку заочно знала до того, коли вона про мене турбувалась, щоб я дістала квитки на цей самий квартирник. Та й ще розговорились  з харизматичною Софією, приятелькою Гріши та Юрка. Люди, отримавши афтографи, пішли домів чи далі продовжувати двіж, а я залишилась…

Спочатку тусили в Closer на другому поверсі, там шикарна літня площадка…

- Я взагалі хімік технолог
– Ну саме тому ти тут *видихаючи клубу диму- каже Юрко

Потім лаундж з диванами, слова подяки оргам, теревені і думки про те, що робити далі. Розмови про те, що робити далі, порогулянка по Подолу.

- Ну ви мене зморили вже цим ходінням
– Та я б зловила попутку, в мене до того талант
– І що  того таланту зараз, коли ми все йдемо? Треба щось робити!
*через пару секунд я зупиняю не просто попутку, а мікроавтобус, який вмістив би всю компанію. Але частина людей нас покинула і в тому мікроавтобусі нас їхало четверо. Оригінально і атмосферно. Трансфер- вул. Констянтинівска-Котрактова площа. 
– Ну, питання є?))))
– Ок, забираю свої слова назад!) 

Далі розповіді про поїздку в Одесу, байки з життя.

- А де ви саме жили в Одессі?
– На Дерібасівській. Ти уяви, а в мене ж була кличка Дерибас! І тут я в Одесі, на Дерібасівській, щось в тому було… Взагалі, Одеса неймовірна. Це, як Львів, якого не впізнаєш.. ну і море.. море!!!

…І в той момент я чомусь вже не дивувалась, що їду в машині з Іздриком і ми спілкуємось… Все було,  наче, так і треба… І це було прекрасно!)

…Далі знову пішки. Грицю, ще приходилось перти важку сумку, я все чогось переживала, щоб він її ніде не забув *по власному досвіду знаю, що таке можливо*…

… Сквер біля могилянки, шампанське, купа маленьких дівчаток,  які самі не вірили своїм очам, що бачать свого кумира, отак,  зовсім поруч. Вони його оточили з усіх сторін і я, навіть трохи злякалась спочатку. Ще розтягнуть на сувеніри по шматочкам!..

- Юрко, от я нещодавно відкрила свою книжкову шафу, а там книг 10 Пєлєвіна, а поруч книг 5 Ваших – от такий симбіоз.
– Ну все правильно! Там тільки Набокова не вистачає.
– Я думаю, це ще попереду.

- А в Вас таке буває, що в такому двіжі людей, переважно незнайомих, виникає думка “I’m too old for this shit”?
– В мене не така добра англійська, переклади
– “Я вже застарий для цього всього”
– Та нєєє…. все нормально, просто не люблю зайвого шуму  та напрягу. Взагалі, я відмовився від зайвої музики в житті. Навіть фонової. Оце, мабуть, ознака старості.
– Я і сама не люблю зайвого шуму, хоча зараз, мене хлібом не корми, дай поїздити кудись, на події походити. А дома відмовляють “нашовонотобітребасидикращедома”
– Ну бо їм не зрозуміти твого шаленого темпераменту. Зараз будемо їхати в таксі і я тобі вірш прочитаю, про твій темперамент.
– Та я з Вами не їду, маю справи завтра.
– Тоді зараз, слухай…

Для повноти картини, додаю текст того самого вірша (з якого, по збігу обставин, почалась моя любов до лірики Іздрика, з легкої руки Оллі Перехрест, яка дала мені його збірку рік тому).

Я розплилась в посмішці
– Дуже дякую! Знаю цей вірш.
– Я знаю, що ти знаєш *теж посміхаючись відповів Юрко*

Ну а далі приїхало вищезгадане таксі, обнімашки-цілувашки на прощання, ще раз подяки за шикарний вечір і за знайомство.

Фінал. Дорога додому і осознаніє, що то все таки було, а не примарилось.

Любий читачу, якщо ти дочитав до цього рядка – Ти мій герой! 

Фото Олени Коваленко, тобто мої.
Афіша запозичена ТУТ

На вході до арсеналу прийшлось проштовхуватись прямо повз Діму Шурова, який все думав через яку частину турнікету йому проходити. Далі ледь не збила з ніг Діму Лазуткіна (багаторічний досвід катання на роликах допоміг вчасно звернути з хибної траєкторії руху).

Ці всі маневри дозволили вчасно потрапити на виступ Іздрика (цей блог скоро буде нагадувати суцільні оповідки про Юрка, але поки вісь подій саме така, тож крутимось навколо неї далі).

Цей виступ майже дублював учорашній. Різниця була в наявності модератора – Мар’яни Савки, та більш пристойного звуку. А тому слайд-шоу з ілюстрацій ніби пороблено – цього разу знову була нє судьба йому запуститись.
От тут добрі люди записали те, як звучала частина з віршами. Особисто мені більш за все подобається Ноктюрн.

Загалом атмосфера була досить приємною. Юрко дотепно жартував, Мар’яна ставила ненав’язливі запитання, всі уважно слухали. Вільних місць не було, народ юрбився біля локації.
Але не полишала думка, що попередній виступ в Могилянці був більш душевний, камерний. А тут, в Арсеналі, була інша атмосфера – відчувалось, що ти на серйозній мистецькій події.

Приблизно через годину прийшов Ірванець, привітався і своєю появою символізував закінчення виступу Іздрика.

Далі афтограф сессія і дівчатка-дівчатка-дівчатка.

Після виступу випадково зустрілась з Олею Камі та Оллі Перехрест, котра рік тому, на моє прохання дати щось почитати з сучасної поезії порадила мені Іздрикову добірку “Ю” (яку я досі їй не можу ніяк повернути).

Також не залишилась непоміченою Танічка Давиденко, з якою я напередодні переписувалась у фейсбуці. Наживо вона неймовірно позитивна і безпосередня людина. Дуже була рада такому знайомству. Шкода не встигла привітатись з  Іллєю Стронґовським, бо знову ж таки дуже поспішала.

Вибігаю з Арсеналу, а тут  Таня з Іздриком. Ну я підмазалась, попросивши мене сфотографувати з Юрієм.

Я до Іздрика, а він мені, ніби впізнавши:
– О! А цілуватись будемо?
Я трохи в шоці
– Не знаю…

Таня фотографувала, а в мене в голові лунала думка “От блін, треба було погоджуватись! Но момєнт утєрян!”. Саме тому в мене такий дивний погляд на тому знімку))))

Фото Олени Коваленко, тобто мої.
Фото з Юрієм Іздриком – Тетяни Давиденко

Про виступ Іздрика у Могилянці я дізналась ще до поїздки в Тернопіль, то ж в мене вийшов непоганий мистецький марафон.

Дивом відпросившись з роботи я поспішила на Поділ. Там зустрілась з Марією Мате та Оксаною Соломкою. Оксана стала моїм провідником в стінах Могилянки, бо я там до того ніколи не була. Тай взагалі давненько не ходила в пошуках аудиторії, одразу ностальгія охопила за інститутом.

Спочатку ми прийшли в одну аудиторію, але потім через якусь накладку подію було перенесено в іншу. Табун дівчаток сунув коридорами, всі поспішали, щоб зайняти більш зручне місце і бути ближче до Автора. По дорозі ми ще зустріли Софійку. Я її впізнала, хоча бачились ми всього один раз.

Останнім часом так багато з’явилось нових знайомих. І всі – дівчата.
Діалог з Оксаною (далі – О.):
Я: – Їздила в Тернопіль на літ.фест, там дофіга дівчат. Ходила на лекції Іздрика, там теж дофіга дівчат. В Арсеналі дофіга дівчат.
О.:- А я була на футболі, там – дофіга хлопців!))
Я: – Блін, я знала, що ходжу кудись не туди xD

Юрій прийшов вчасно, розказував, що навіть хотів прийти раніше, щоб підготувати і налаштувати все до виступу. Хлопчик (певно з організаторів) довго, щось не міг намудрувати так, щоб одночасно йшло слайд-шоу з ілюстрацій до нової книги Іздрика, та щей так, щоб при цьому звучала музика. Поморочились 15 хв, встановили з горем пополам мікрофон. Вопщєм, Іздрик Юрйович читав лекцію в екстремальних умовах (цю репліку він сам запропонував для звітів про подію). Слайд-шоу з музикою так і не синхронізувалось, і від нього вирішили відмовитись.

Модератора теж не було, але це тільки потішило Юрія, бо визнав, що зазвичай модератори задають такі шаблонні питання, на які вже набридло відповідати. Щоб підкреслити безглуздість незграбного модерування, він вдягнув на руку окуляри і кумедно пародійною манерою поставив сам собі питання “Пане Юрію, а як ви стали літератором і що є джерелом Вашого натхнення?”. Певно, не треба додавати, що це все виглядало неймовірно смішно (але описувати це важко, бо текст не передає ні атмосфери, ні манери спілкування Іздрика з слухачами/глядачами, від якої, вищезгадані реципієнти завжди в захваті).

Далі, більш-менш налаштувавши звук, під завчасно заготовані музичні треки, Юрій начитував свої вірші (як він розказав потім на наступний день, на своєму виступі у Арсеналі – це було таке собі випробовування, бо робив він таке вперше).

Перформанс вийшов прекрасний. Голос Юрія у симбіозі з музикою і текстами гіпнотизував зі страшенною силою. Відчувалось як мурашки бігають шкірою. Чим нижчим ставав голос і чим інтимнійшою лірика, тим більш відчутно було, як хвиля ментальних дівочих оргазмів прокочувалась аудиторією .

А поезія у Іздрика і так інтимна нема куди. Як казав сам Автор – “Мої вірші – це такі собі приватні смс-ки”.

Після читання, щоб розбавити це поетичне караоке, як це водиться зазвичай, почались запитання з аудиторії. Дуже сподобались два запитання і відповіді на них. Я не гарантую дослівного переказу, але текст максимально наближений до оригінального.

- Ви казали на початку лекції, що працювали евакуатором на Чорнобильській АЕС.. Як це вплинуло на Вашу творчість?
– Евакуатором? (аудиторія заходиться сміхом, бо ж який до біса евакуатор? >_< Іздрик був ліквідатором!).  Хм.. та так, було діло. Там так радіація рубала, що люди неправильно паркувалися…

- Підкажіть, які найкращі місця у Калуші? Бо ми тут самі з Калуша і теж хотіли б їх відвідати!
– О! Діаспора! То давайте на афтепаті якесь.. Я знаю лише одне гарне місце в Калуші – це моя квартира! Коли людина починає пертися від себе самого, такий собі старечій маразм, то вже нікуди не треба ходити… ну хіба за сигаретами…

Далі ще пару віршів і автограф-сесія.. і дівчата-дівчата-дівчата… Наступний день готував ще одну зустріч з Юрком.

Фото Олени Коваленко, тобто мої.
Фото Києво-Могилянської Академії знайдено на просторах Інтернету

Якщо коротко (для лінивих – можна читати тільки цей абзац) – фест класний/в Тернополі від самого ранку робити нема чого/саме місто гарне/ на літ.фестах дофіга дівчат/Фото на телефон це зло/Лазуткін обаятєльний чортяка/Ірванець душевний приколіст/DRUMТИАТР чим далі тим кращі/Іздрик звєзда! 

А тепер багатобуковок

Опівнічна зустріч з Олександром Сопронюком, яка стала ментальним копняком, щоб повернутись до літератури призвела ще до одної події.  Після літературних лекцій Іздрика я дізналась, що він з DRUMТИАТР будуть виступати на мистецькому фетивалі Ї у Тернополі.

На ранок вже були куплені квитки. Далі пару тижнів очікування, зниження температури, відповіді на питання “навіщо воно тобі треба?”/”Мистецький фестиваль – ти що знущаєшся?”/”Гроші нема куди діти?”.

30 березня. Тернопіль.
5:35 ранку.
За бортом лайнера Київ-Івано-Франківськ -2°C
Я як розумна людина в плащі і кедах.
Завіса (як додав би Подерев’янський).
Чисто інтуітивно прямую до центра в пошуках хоч одного цілодобового закладу. Наївна.. обходила все – жодного відкритого місця де можна було б попити кави, чи бодай погрітись. Ну хрін з ним, йду до ставу, п’ю чорний ром з фляги.

 Сонце потроху давало про себе знати.

На набережну сходились рибалки.

По маштабам Тернопільський став більше був схожий на Дніпро у нас в Києві (хоча, наприклад, той самий Дніпро в Черкасах більший схожий на море).

В такі моменти ловиш себе на думці, що воно і добре, що поїхала сама. Ніхто не тривожив того незбагненного ранкового затишку зайвими розмовами.
Трохи здивувала практично повна відсутність людей.
7:00 – Тернопіль нагадує мертве місто.
8:30 – Мала б відкритись Карма-Кава і врятувати мене. Але ні…
9:00 – Кав’ярня на Валовій стає моїм найулюбленішим закладом у Тернополі. Затишне місце, смачний чай, привітний персонал, а головне – вони відкрились раніше від усіх!

10:30 Зігрівшись та зарядивши телефон – рушила далі. В “Star coffee” бариста декілька разів перепитував мене, не повіривши, що я дійсно з Києва, тому що говорю гарною українською.
11:00 раптово з першого разу знайшла “Старий Млин” (Зазвичай я гублюсь у містах, де була 1-2 рази. Але в Тернополі мені все здавалось таким знайомими і майже не піддивляючись в мапу я знаходила потрібні напрямки і вектори руху).

На жаль, млин починав роботу лише о 12:00 і ще годину я прогулювалась прилеглими вуличками та двориками.

В Тернополі дуже суворі коти..

…і цікаві майданчики у дит.садках.

Певно не треба казати, що о 12:00 я була вже під Млином. В голові крутилось Вакарчукове: “Холодна.. голодна.. й невчасна..”. Але цього разу таки вчасна.

Не пошкудувала, що обідати прийшла саме сюди. Так смачно я давно не їла.

Час вже добігав до початку Фестивалю, на який я власне і приїхала.
13:00 я вже була в РК Максим, прийти вирішила завчасно, бо з фотозвітів було видно, що місць зазвичай не вистачало. Я така була не одна. До мене ще приєдналась дівчинка Оксана, яка теж приїхала на один день і була вперше в Тернополі. Познайомилась з одним з організаторів Віталієм Дембіцьким. Він розказав, що до чого, програму фесту, допоміг з придбанням квиточка. Вразив сам РК Максим, в якому проходив фест. Не дивлячись на “гламур” заклад справляв приємне враження – було багато місця, декілька залів, тераса з прекрасним видом на став. З Оксаною кинули речі у залі де мала бути основна частина фестивальної програми. Там як раз проходив саунд-чек DRUMТИАТР’у.

Початок прес-конференції трохи відкладався. Людей було все більше і більше. Зовсім випадково стала свідком зустрічі Ірванця та Іздрика.

Ну а далі власне була сама прес-конференція

Учасники Формуму розповідали про проблеми письменників в українському просторі книговидання, про сучасну літературу. Іздрик з Ірванцем дотепно перекидувались підколками, чим дуже тішили публіку. Обидва вищезгаданих презентували свої книжки. У Юрія Іздрика вийшла нова збірка AB OUT (Яку він ще сам не тримав в руках, бо вона вийшла з друку 28го березня).
Іздрик розповів, як він потрапив на цей фестиваль - “Зателефонували невідомі люди, запропонували приїхати на невідомий фестиваль, але сказали що відшкодують витрати на проїзд, проживання і гарантують триразове харчування. Я не міг не погодитись. Хоча мене ще жодного разу не годували”. Далі, тема триразового харчування виринала не один раз.
Трохи запізнився на прес-конференцію Дмитро Лазуткін, який повідомив “А всі знали що годинники переводять сьогодні? я ні! – тому і запізнився”. Після основної частини мали бути питання з зали, але всі мовчали. Врятував ситуацію хлопець, який запитав Ірванця чи коштував він вже фірмове тернопільське пиво, після того запитання з зали йшли більш активно. Григорій Семенчук cказав, що книг він своїх не привіз, тому допомогти йому можна просто грошима.. йому в руки.

З усього розказаного письменниками можна було зробити висновок, що зараз їм допомогти фінансово можна лише передавши гроші особисто в руки, бо через видавців до них доходять лише копійки.
17:00 відбулася презентиція книги Дмитра Лазуткіна “Колядки та Вальси”. Розповів про її творення, згадав не злим тихим словом Стронговського, який долучився до оформлення книги (про що я одразу написала в Стронгу, з яким товаришую через твіттер). Книгу придбала і підписала, а Дімі передала привіт від Стронга (пєрєдатчік, блін). 
Оксана (про яку я писала вище), дуже хотіла придбати збірку Лазуткіна, але їй не вистачало грошей. Оце я була вперше спонсором придбання книг. Відчуття приємне, скажу чесно.
Попереду було найцікавіше але шикарна погода звала на прогулянку біля ставу. А ще звала Олеся, з якою я вже давно товаришую через твіттер.  Прекрасно поспілкувались, попили кави і я пішла знов на фест. Далі у програмі був Ірванець.

На терасі РК Максим картина “Митці” – Дмитро Лазуткін в оточенні 5ти дівчат – сидять за столиком сміються… і поруч за сусіднім столиком Гриць Семенчук і Юрій Іздрик – мовчать, дивляться на став, курять.. і пусть вєсь мір подождєт. Картина дивувала контрастом і водночас гармонією.

Ну менше з тим.. Ірванець. Запалив приємним настроєм, влучними сатиричними і ліричними творіннями, декларував по пам’яті.

Далі організатори проводили благодійний аукціон, гроші з якого передавалися сім’ям поcтраждалих на Майдані Тернополян.
Декілька картин викупила Ірена Карпа, яка мала виступати того самого вечора.

Шкода, що грошей ні на аукціон ні на книгу Ірванця в мене вже не було.

Аукціон добряче затягнувся, і з ним виступ DrumТИатр’а. Трохи не зрозуміло, чому не прибрали стільці з зали на концертну частину фесту раніше (це відбулось тільки перед виступом Карпи). Прийшлось сидіти, щоб не затуляти нікому сцену.
Від самого виступу я мало чого очікувала, бо мала дуже дивні спогади після першого мого відвідування виступу Семенчука та Іздрика у Дивані пару років тому. Тоді, почувши пісню про Оксану Забужко виникала лише одна думка – нущозафігнятака!?)) Але тоді я і поняття не мала ні хто такий Іздрик ні хто такий Семенчук і з чим курити той ДрамТиатр.  Зараз же ситуація була кардинально іншою. Ну власне тому і концерт цього разу перевершив всі очікування.
Після виступу я трохи відволікла Юрія від складання апаратури, попросивши підписати мені книгу. На питання – для кого, відповіла – для Літо-Лєни, що викликало приємну щиру усмішку автора (принаймні я так думаю, що щиру).

А далі виступ Карпи, але його я вже не застала бо поспішала на потяг. Враження лишились дуже приємні. Організаторам великий респект за цей мистецький захід!

P. S.  Дуже сподобалось фото Анюти Філатової, з її дозволу стягнула до блогу.